Цікавинки про таке дитячого захоплення, як колекціонування календариків розповів краєзнавець Борис Юхно. І хоч більшою мірою то була дівчача забавка, та аби бути з ними в контакті (всяке в житті траплялося: чи домашку скатати, чи виміняти календарик на щось тобі потрібніше, чи просто обережно виказати симпатію), хлопці теж були “в темі”. Само собою, про нас я знаю більше. Хлопці збирали щось солідніше: марки, значки, монети, модельки машинок, пачки від імпортних сигарет. Чоловіча ділова активність зашкалювала. Часто ми обмінювалися всякою всячиною без зиску, просто заради процесу. Тому хоч я особисто й колекціонував усе згадане плюс обгортки від жуйок, від того величезного скарбу чомусь нічого не лишилося. Інша справа – ровесниці, „секретики“ яких, можливо, перебиратимуть й правнуки.

blank

Напевне, кишенькові календарики не вважали гідним об’єктом колекціонування й поважні науковці. Принаймні у спеціалізованій літературі тих часів про них я нічого не довідався. Не стала у нагоді навіть улюблена з дитинства книжка Антона Комарницького „У світі захоплень“, яка колись надихала мене на нові теми. Довелося консультуватися з інтернетом.

І ось що з’ясувалося. Друкувати календарі у Росії почали за часів Петра І, а до кишенькової версії дійшли 1760-го. Довго такий часомір являв собою чималу книжечку у шкіряній обкладинці, яка вже ближче до минулого століття на 12 сторінках містила „все самыя необходимыя сведенія“ про залізниці, пароходство, пошту, телеграф, ярмарки, а також народні прикмети та пророцтва на кожен місяць. Цікаво, що вже тоді ці, з дозволу сказати, кишенькові календарики, рясніли рекламою. Уперше в якості такого носія у 1871 році їх використали пожежні обох столиць імперії. Ціна календаря довго становила 5 копійок: за ці гроші у ті часи можна було придбати майже дві кілограмові хлібини.

Наступний етап становлення календарної справи розпочинається 1886 року: хронографи стають схожими на теперішні, хоча друкують їх як на папері та картоні, так і на шкірі, шовку і навіть алюмінії, що саме входив у вжиток як “розкішний” метал. Замовлялися вони, зазвичай, у Німеччині. Це були справжні шедеври: яскраві, вирізані по малюнку, з золотими рамочками, з тисненням в акцентованих місцях. Календарі, орієнтовані на жіноцтво, прикрашалися квітами, ангелочками, романтичними сценами, вони увійшли в історію як „міщанські“. Були календарики у лубочному стилі, розраховані на менш вибагливу публіку. Та реклама залишалася обов’язковим елементом оформлення. Відійшов від цієї традиції лише московський видавець Ситін, копійчана продукція якого призначалася незаможникам.

Після революції міні-формат календариків довго залишався незатребуваним. Наймовірніше – просто не до них було. Відродилася справа 1924-го, і з таким розмахом, що здавалося, нова влада намагається надолужити згаяне за усі роки. Календарики відразу стають потужною пропагандистською зброєю. Перша серія у 600 тисяч штук презентувала портрети Леніна, Калініна, Камєнєва. Відроджується традиція корпоративної реклами, тепер вже „червоних“ фабрик і заводів. Календарі Державної контори „ГОСМЕТР“ на 1925 рік містять таблицю переведення старих російських мір у нововведену метричну систему. У 1937 році випускають перший радянський календар „з шиком” – на пластмасі, але загальний рівень оформлення „народного календаря“ знижується. Цікаво, що перші повоєнні календарі на 1946 рік були віддруковані на берлінській друкарні.

Відтоді ця продукція активно повертає собі функції пропагандиста й агітатора. Наочні засоби – крейсер „Аврора“, Держстрах СРСР, Аерофлот… Наприкінці 1960-х народ впадає в ейфорію від споглядання стереоскопічних (об’ємних) і варіоскопічних (переливних) річників. Московська Олімпіада-80 спричиняє справжню революцію у календарній справі: продукцію починають друкувати серіями, спеціально для колекціонерів. Широко тиражувалися міста-герої, актори кіно, циркове мистецтво, персонажі мультиків, тварини. Якщо з 1924 до 1980 року в СРСР було випущено близько 20 тисяч різновидів кишенькових календариків, то така ж їх кількість упродовж 1981 – 1986 років і вже 30 тисяч – в останню п’ятирічку існування СРСР.

І насамкінець. З’ясувалося, що системне накопичення цього своєрідного скарбу – не така вже й дитяча забавка. Філотаймія, або календаристика, входить до топ-10 хобі у світі та конкурує з філателією за кількістю колекціонерів.

З-поміж трьохсот з гаком „картинок із дитинства“, а то – зібрання дружини (що не дивно, я ж казав), – як на теперішні часи трапляються доволі цікаві екземпляри. Коли виявив той скарб, поглянув на зразки мало не очима археолога. Якісь три десятиліття, а як усе змінилося!

Чимало продукції суто рекламної, та „на рівні“ свої послуги пропонує лише Аерофлот, календарики якого глянсові й акуратно виконані. А ось з рекламою мікрокалькулятора „Електроніка БЗ-23“ щось не те: на фото або гіпер-портмоне, або міні-годинник, тож наскільки сама „Електроніка“ є „мікро“, визначити неможливо. На початку 1980-х активно рекламується й Держстрах УРСР. Календарики безплатні, тож і якість – так собі, на майже картоні – майже колір. Зате Ленін на 1982 рік – в українському орнаменті, в усій красі, під плівочкою. Дарма що композиція (голова на рушникові) трохи дика, та й сама картинка з’їхала ліворуч. До речі, всі тодішні календарики виконувалися у вертикальній верстці. Мені вони й дотепер звичніші, хоч в моді давно “американський варіант” з горизонтальним розміщенням днів і чисел.

У 1987 році черкащани мали привід неабияк пишатися. У редакції українських календарів видавництва „Радянська Україна“ вийшла серія часомірів, присвячених нашому місту. Ось вам і приклад того, що календарики непогано ілюструють історію: пам’ятника Леніну вже давно немає, у Батьківщини-матері на Пагорбі Слави вічний вогонь виявився не вічним, Русалонька в Ювілейному парку інша, змінилася й в’їздна стела на дамбі.

А герої радянських мультиків хіба не історія? Симпатичні, яскраві, не те що теперішні, яких не те, що на календариках, а й в пам’яті відтворювати страшно – у другій половині 1980-х вони стали для дітей улюбленою темою колекціонування. Між іншим, 1989 року персонажі нашого земляка Давида Черкаського, а то були пірати з “Острова скарбів”, сприяли передплаті на журнал „Піонерія“. А загалом мініатюри ілюстрував не один черкаський художник, хоча світлої пам’яті Давид Янович – єдиний з відповідним прізвищем.

Ну а потім календарики “децентралізувалися”. Їх друк став настільки простим ділом, що не потребував ані цензури, ані худради. Тільки грошей. Але якщо ще посеред 2000-х себе увічнювали СДПУ(о) чи там християнський ліберал Л.Черновецький (текст біля портрету: “Каждый чиновник, обижающий обездоленного, пенсионера, инвалида или ребенка, должен сидеть в тюрьме”), то вже кількома роками згодом таке діло навіть великих коштів не вимагало. Місцеві сауни, більярдні, таксі, стоматклініки… Класична філотаймія почила? Чи перейшла у інший вимір? Хто зна…

Я б і на 2022 щось таке придбав. Але видається, що місцева поліграфія остаточно схибилася на східній тематиці. Тигри лежачі, стоячі, суворі, мімішні… “Криза жанру” чи впевненість у тому, що піпл остаточно деградував?