Киянка Ольга Вербицька на десятий день повномасштабної війни в Україні разом із чоловіком покинула столицю. За її словами, сидіти без діла не змогла, тож нині волонтерить в одному з Черкаських гуманітарних центрів допомоги переселенцям, розповідає Суспільне.

blank

Перш ніж почати сортувати медикаменти, киянка Ольга Вербицька одягає білий халат. Вона розповіла, що придбала спеціально його для цієї роботи: “Найбільш зручно себе відчуваю, коли одягаю білий халат — тоді я у своїй тарілці”.

Хірургиня, викладачка фармакології Національного медичного університету, Ольга Вербицька 6 березня переїхала у Черкаси з Києва через війну.

“24-го лютого ми прокинулися о шостій ранку, коли зателефонував син і сказав, що почалася війна. Наші діти поїхали відразу, а ми з чоловіком залишилися і вирішили, що нікуди не будемо їхати з Києва. Це наше місто і ми повинні бути й працювати в цьому місті”, — сказала Ольга Вербицька.

До останнього не хотіли вірити, що це відбувається насправді, зауважила жінка. Але налаштувалися триматись і вірити у краще.

“Якось ми трималися, не спускалися у підвали. Навпаки — це нас тримало, ми думали, що не будемо боятися і нам не потрібно боятися. Ми на своїй землі, ми у своїй квартирі. І, навіть, щоб не сталося, ми будемо всі разом і не будемо показувати той страх, який нас охоплював, коли все це тремтіло і стріляло”, — прокоментувала Ольга Вербицька.

З її слів, перші декілька днів залишалися вдома, допоки неподалік будинку не розпочалися вибухи: “Найбільш страшний був епізод коли впали два снаряди біля метро «Дорогожичі», біля телевежі. Я живу на Лук’янівці й це дуже близько біля того місця”.

Тоді подружжя вирішило покинути столицю.

“Ми їхали правим берегом, тому що нам сказали, що не можна їхати лівим. Було дуже небезпечно, їхали майже шість годин. У Черкасах я народилася, закінчили школу. У нас тут є квартира, у якій я виросла, тож ми у ній і живемо”.

Вже на другий день, розповіла пані Ольга, зрозуміла, що просто так всидіти вдома вона не може, тому звернулася до місцевих волонтерів. Жінка запропонувала їм допомагати тим, що вміє найкраще: “Після того, як я потрапила у центр і побачила багато ліків, я зрозуміла, чим буду займатись. Працюю у центрі вже другий тиждень: займаюся сортуванням ліків і наданням медичної та психологічної допомоги всім переселенцям”.

Нині над усе жінка вірить у перемогу та мріє повернутися додому і займатися улюбленою справою: “Нам всім хочеться працювати, повернутися до своєї роботи. Мені хочеться працювати зі своїми студентами, колегами, хочеться надалі робити свою роботу. Я сподіваюся, що наш будинок зберігся. Я не буду навіть думати, що є якась інша ситуація, тому що, нам не буде, куди повертатися у Київ”.