Письменниця та співачка з Черкас, що нині мешкає у Франції, Ірена Карпа розповіла що для неї значить Київ. Зворушливий пост зіркова черкащанка опублікувала у соцмережі:

“-Мам, вилазимо на наступній?! – збуджено волаю я на весь вагон метро.

-Не вилазимо, а виходимо! – шипить мама, якій весь час за мене соромно.

Мені 16, я закінчила десятий клас, приїхали до Києва «придивитися»: куди тут вступати до вишу наступного року.

Я в очах мами село неасфальтоване: вона-то вчилася і жила в Києві, поки доленько лиха (закреслено) палке кохання не познайомило її з татом і не закинула в Яремче на 7 тисяч жителів (щоразу ми ображено підкреслювали, що це «місто»))

«Якшо на рахунок 5 з’явиться назва міста, це буде знак, що воно – моє!» Мені 17. Перший курс. Маршрутка з Черкас, де в мене бабця, дід і передачі з котлетами й пиріжками.

1,2,3,4… КИЇВ! Мій!

Ніколи не забуду цей момент. Тепло від нього досі, всі ці роки по тому.

Стандартна начебто історія: приїхати вчитися, лишитись жити у столиці. Я не лишилася – мене весь час десь носило. То в Індонезії поживу, то в Берлінчику, останні майже 8 років в Парижі. Я легко адаптуюся, люблю місцеві культури (особливо їжу). Але ніколи не стараюся будь-що видати себе за місцеву. Мені цього не треба. В мене інший Дім. Він і на карті, і в серденьку.

КИЇВ. Так, я народилася не в ньому (Черкаси потирають ручки). Ні, в мене не було мами «на районі», яка б робила мені бутери в універ, а я би гордо їх споживала у колі «кієвскіх» на перерві. Я пройшла в цьому місті через повну сраку (70 грн на місяць і ні в чому собі не відказуй, раз 30 зекономлених віддаєш за вечірню школу вокалу), зате тепер вмію цінувати щасливі миті.

Провінційне дівчисько, якому було куди прагнути. В мене не було «папіка» чи джипа в 18 років, модні тусовки в клубах здавалися чимось з іншої планети. Хто ці тьоли? Хто ці пузани на кубиках?.. Клуби і пузанів я так і не полюбила. А тьоли дивним чином зникають як вид: все більше в Києві класних, самодостатніх, стильно вдягнених жінок, що люблять свободу.

В цьому місті я пізнала:

ГОЛОД. «Карпа, а чого ти їси капусту саму тушену в столовці, котлету візьми!» – «Дякую, я не їм мяса». Так, не їм, бо бабла нема на нього. Гречка з цибулею – корисна й смачна їжа. Коли є яйця до неї – це свято. Гречку потому я не могла їсти зе довгі роки. Зате, завдяки студентському голоду, я швидко пізнала

ПРАЦЮ. За виключенням секретарської роботи в туристичній компанії, навіть сродну. Я була прес-аташе поп-співачки, викладачкою на курсах англійської (брешучи, що я на 4-му курсі, хоч насправді на 2-му), перекладачкою гастрономічних гідів (от де були тортури!) і, зрештою, Соєю Лось, яку ви памятаєте з журналів МОЛОКО й Екстрім. Вперше можна було писати вуличною українською, і мені за це ще й платили!

ДРУЖБУ. Це якась фантастика, як ми всі зійшлися на одному факультеті. Sasha Koltsova, Artur Danielyan, Dmitry Shurov, брати Dmytro Ostroushko.

Ми всі були трохи «інакшими». І в цьому була наша сила. Ми вірили в музику, вона вірила в нас. Артим мене взяв у Фактично Самі, я взяла Артура і так воно й пішло.

КОХАННЯ. І, м’яко кажучи, не одне (простіть, пацани, мені чесно щоразу здавалося, що то назавжди )) Зато я вам пісні писала!

МРІЇ. І те, що вони таки здійснюються. Навіть якшо такі наївні, як стати письменницею і шоб твої справжні (паперові!) книжки читали справжні люди. В Києві я написала свою першу книжку. І вперше пішла працювати на тєлік – чи могла про це мріяти дівчинка з Яремчі?..

СОЛІДАРНІСТЬ. Дві революції, де ти активна учасниця – це дар. Бачити, як на вчорашніх гопників сходить Дух святий і вони стають людьми. бути разом, міняти долю народу. Довіряти. Жертвувати, відчувати силу і підтримку. Ділитись бутербродом і теплом домівки. Чути, як весь Майдан співає тобі «Многая Літа» на 33-річчя.

Дякую, Місто.

Сьогодні Київ болить мені щоразу, коли на нього летить і ви не спите. А мене він чомусь береже від правди життя – сім разів за час війни приїздила, і щоразу тихо. Ти або путін, або ППО, регочуть друзі, шо тобі так везе. «Ми тебе тут триматимемо силою, хоч виспимося».

А я ж і не проти.

«Як ви там? Це жах…» – пишу вкотре в Київ.

«Тю, в нас це вже 18 разів за травень, тільки цього разу дрон на будинок попав, – відповідає одна подруга. – Я вчора лежала в ліжку й милувалась, як працює Patriot”

«Сонце, ти як?»

«Я нормально, от тільки за пса переживаю, коли на роботі, а він вдома сам. Він до дронів уже звик, а от ракети його дратують…»

День Києва – це кожен день, коли місто вистояло. Слава боженькам ППО і вашій, рідні люди, незламності.

Після чергової програми на французькому ТV ведуча каже: «Обіцяю, в день Перемоги ми з вами відкриємо шампанське в прямому ефірі!»

Чудова ідея, посміхаюся я. От тільки без мене, будь ласка. Я цей день неодмінно зустрічатиму в Києві.”