blank

Черкащанка Тетяна Снежинська змінила свій повсякденний стиль одягу — замість джинсів носить кімоно. Вона шиє їх власноруч й таким чином медитує. Знаходить автентичні викрійки та вкладає філософський зміст в кожне нове, розповіла вона Суспільному. У вивченні традицій Японії знайшла душевну рівновагу.

Тетяна Снежинська — знавчиня історії кімоно. Розповіла, що знайшла себе у японській культурі декілька років тому:

“Я знавчиня історії кімоно і чаю. Займаюся цим декілька років: відділила роботу від захоплення і перестала жити на роботі. Це цікаво, бо я медсестра, яка вчилася на дизайнера. Я вирішила, що медсестра це цікаво, класно. Проте я хочу займатись і розповідати про Японію. Мене надихнула ця культура і я шукаю тих, кого це теж надихає”.

Тетяна Снежинська розповіла, що вивчала багато культур світу, та саме японська культура допомогла їй прийти до самопізнання й знайти свій шлях:

“У мене було не скажу, що погане дитинство, але був момент, коли я хотіла думати не так, як всі, концентруватися на хорошому. Я вивчала багато культур, але тільки Японія допомогла приймати себе таким, який ти є. Якщо ти помиляєшся, це означає, що тобі є куди вчитися, а не те що ти поганий і нездара. Колись ці слова допомогли мені знайти себе”.

Тетяна Снежинська любить шити з дитинства, а починала з одягу для ляльок. Тепер вона створює унікальні кімоно:

“Я навчилась шити ще змалечку, коли робила всім лялькам одяг. Я завжди хотіла стати дизайнером одягу. І мама завжди говорила, що в мене класно виходить — ти завжди більше, ніж просто швачка в цеху. Для мене це було глибокою мотивацією, що зможу щось, що буде потрібно людям і що буде унікальним”.
Тетяна розповіла, що кроїть щораз по-новому та без лекала:

“Це одразу розкрій по тканині. Там немає заокруглених кутів. Це історично правильно, бо тканина дорога. І якщо будуть залишатися якісь шматочки — це буде неправильно. Я знаходила музейні розкрої, розрахунки, щоб зробити історично правильно”.

За словами майстрині, традиційний японський одяг має свою структуру та правила: від довжини кімоно до методу зав’язування обі — японського поясу:

“Нижнє кімоно називається нагаджубан, як спідня білизна у європейців, так і спідня білизна у японців. Верхнє кімоно вже вважається ошатним. Кімоно шиється по зросту — у мене зріст 170 сантиметрів і кімоно має бути 170 сантиметрів. Мене 170 і воно 170. Пояс обі — чотириметровий. Вищим пілотажем вважається, коли ти можеш вдягти пояс з вузлом одразу на спині. Коли ти підв’язуєшся, то спочатку — права сторона, потім ліва сторона. Якщо ти зробиш навпаки, то це погано — так одягають покійників у Японії”.

Шиючи кімоно, вона медитує, пояснила Тетяна Снежинська:

“У японців є вираз «вдягти серце в кімоно», що означає стати більш культурним, правильним і сильним, ніби знайти обрамлення себе. Для мене — це моя відрада. тоді коли ти шиєш — це потік, це медитація”.

Вона пояснила, що в кімоно найголовніше — тканина:

“Коли ти хочеш показати, що ти багатий, ти не інкрустуєш одяг камінням — ти обираєш колір, тканину. Крій не змінювався понад 600 років. Саме в такому кімоно ходили люди в епоху Едо, проте крій залишається таким. Моя задача — знайти гарний та цікавий колір. В Японії люди не ходять в барвистих і розмальованих”.

Тепер кімоно для неї стало повсякденним одягом зі своїм сенсом:

“Кожного разу, коли щось собі роблю, це щось унікальне. Наприклад, є чорно-біле, схоже на концепцію інь і янь. В мене є кімоно зі сніжинками, бо моє прізвище Снєжинська. Сніг — це моя історія. Кімоно для мене — це повсякденний одяг. Якщо я виходжу у справах — це кімоно, бо це зручно. Влітку в ньому не спекотно”.

Також Тетяна захоплюється чайною церемонією. Особливості заварювання чаю вона пояснює так:

“Чайна церемонія — це про тишу, спокій і мовчання. Це Японія. Важливий момент — прогрів посуду, це те, чого ми не робимо вдома. Правильно заварений чай ніколи не гірчить. Його перед питтям треба переливати у чашу гармонії”.

Її захоплення не підтримала подруга, тому Тетяна шукає тих, хто разом із нею розділить це хобі:

“У нас мало людей, з якими можна про це поговорити. Я навіть з подругою перестала спілкуватися, бо вона не розділяла моє захоплення. З людьми важко мені особисто, підтримки не так багато, і однодумців не так багато. Тому я роблю все, щоб знайти своїх людей. Хочу розповідати про Японію, розповідати все, що я знаю, щоб доносити людям, що це набагато більше, ніж все, що знаємо”.

Про свою мрію, пані Тетяна сказала так:

“Взагалі, я дуже мрію про історичне кімоно, щоб воно було з історією”.