Три роки служить в 47-й окремій артилерійській бригаді 53-річна Ірина Синельник з Білозір’я. Вона хотіла піти артилеристкою та їй відмовляли через вік. І лише за третім разом вдалося переконати військових у своїй готовності. Нині займається підтримкою поранених в шпиталях і працює з родинами загиблих. Чому змінила робочий кабінет на бліндаж та що допомагає триматися надалі — Ірина Синельник розповіла Суспільному.
Нині Ірина Синельник — офіцерка цивільно-військового співробітництва штабу. Три роки тому працювала начальницею відділу економічного розвитку та інвестицій у Білозірській сільській раді.
“Займалася проєктами, писала соціально-економічний план, втілювала їх в життя. Я вирішила піти до війська, вступити до Збройних Сил України, піти на службу. Хто, як не ми, стане на захист держави, на захист наших дітей, наших онуків? Їм будувати країну — це наше майбутнє. І я вирішила, що я повинна обов’язково піти на допомогу, на службу. Я підтримую поранених у шпиталях і, на жаль, якщо є загиблі, родини загиблих військових” також, — розповіла Ірина Синельник.
Ірина пригадала, що під час військової базової підготовки на полігоні, де була понад 50 днів, відчула що це важко:
“На третій день стало важко мені, фізично, але я взяла свої сили в руки і мене назначили заступником командира взводу. У мене було 32 хлопці і наш взвод найуспішніше склав екзамени, здав стрільби”.
Жодного разу про це рішення не пошкодувала, зазначила пані Ірина. А після загибелі сина на війні вирішила продовжувати службу, доки вистачить сил і здоров’я.
“Я не розуміла, як далі служити, як далі жити. Але побувавши в шпиталі, у своїх поранених, і коли на тебе дивляться два ока блакитних, хлопець молодий, а в нього відірвані ноги, і ти не маєш права заплакати, ти не маєш права показати свою слабинку, проявити жалість. Ти береш його за руку і говориш, що всі етапи ми пройдемо з тобою разом”.
Артилерія — боги війни, так називає своїх побратимів Ірина Синельник:
“Коли артилерія працює, піхоті легше. Ми один одного знаємо, допомагаємо. І в такий тяжкий час, коли трапилося в нас горе, коли загинув син, вся бригада допомагала мені і морально підтримувала”.
Знайти підхід, розповіла Ірина Синельник, намагається до кожного. Та найтяжче — підібрати слова тяжкопораненим військовим у шпиталях:
“Є тяжкі поранення, ампутація, коли відірвані кінцівки, коли немає руки, ноги або двох ніг, і ти думаєш, як правильно себе повести, як правильно слово сказати йому, щоб не нашкодити”.
А ще, додала вона, серед цілей — знайти місце, де загинув її син:
“Діма був офіцером, командиром взводу. Загинув 1 квітня 2024 року. Вони були на позиціях, був дуже сильний обстріл. Поблизу міста Вугледар Донецької області Діма загинув. Я була в частині, коли прийшло сповіщення, що загинув син. На жаль, зараз ця територія окупована і я не маю доступу туди, але я знайду це місце, де він загинув. Я буду йти вперед, я борюся, я тримаю себе в руках, тримаюсь заради себе і заради свого сина і я повинна бути достойна свого сина”.
Очікують на перемогу не лише сама Ірина, а й її донька та двоє онуків, додала жінка:
“Старша Аня — їй вісім років, Дмитрику — три роки. Я не знаю, чи я для онуків стану прикладом, бо я б не хотіла, щоб вони воювали. Я не хочу, щоб діти воювали. Ні діти, ні онуки. Хай вже ця війна розпочалася при нас і вона при нас і закінчиться. Я хочу, щоб ми перемогли в найкоротший термін. І все буду робити, і допомагати бригаді, і буду продовжувати службу в цій бригаді для того, щоб ми перемогли”.
КОМЕНТАРІ