blank

Після початку повномасштабної війни Ірина Власюк із чоловіком залишилися самі у великому будинку в Умані. Дорослі діти роз’їхалися, а дім раптом став тихим. Тоді подружжя вирішило: хоче подарувати родину дитині, яка залишилася без батьківської турботи. Так у їхньому житті з’явилася дев’ятирічна дівчинка, яка тепер називає їх мамою і татом. Жінка розповіла Суспільному про те, як наважилася на такий крок та як їх родина живе зараз.

“Я Власюк Ірина. В мене є троє своїх дітей і одна прийомна дитина. Мої діти вже давно виросли. Вони достатні, самостійні і всі живуть окремо. До війни зі мною жила середня дочка з онуком, але під час повномасштабного вторгнення вони виїхали з країни і ми з чоловіком залишилися самі в великій домівці. От і подумали, що ми хочемо взяти двох дітей, тому що багато дітей стали залишатися без батьків”.

Перед тим, як стати прийомними батьками, подружжя пройшло спеціальне навчання у Черкасах, додала жінка. Спочатку чоловік поставився до цієї ідеї з острахом, прокоментувала Ірина, однак згодом теж захопився нею:

“Для чоловіка прийняти таке рішення було трохи складно. Але коли ми почали їздити на навчання, він був настільки вражений, що вже не було ніяких сумнівів. Ми взагалі мріяли про двох дітей — дівчинку та хлопчика, але так сталося, що була одна дівчинка, а зараз вже другу дитину ми не готові взяти, тому що це був складний шлях”.

Рідні діти підтримали рішення батьків, зазначила Ірина:

“Діти всі прийняли таку новину добре. Вони знали про наше рішення і коли ми взяли нашу дівчинку, вони були дуже гарно до неї налаштовані. І діти, і батько мій також. І ми з донькою всіх провідали. Вона знайшла спільну мову з моїми онуками, тож вони всі дружать”.

Найскладнішим виявився період адаптації, розповіла жінка:

“Чесно кажучи, було дуже складно, тому що коли ти виховуєш своїх дітей, вони знають всі твої забаганки, ти знаєш їхні, вже давно всі підлаштувалися друг під дружку. Тут, коли дитина в нас з’явилася, вона потребувала уваги кожну хвилину. Дві неділі ми не працювали — ми просто від неї не відходили, тому що їй потрібна була увага”.

Повернення до звичного ритму життя далося дівчинці непросто, пояснила Ірина:

“Коли через два тижні ми вже почали приступати до своєї повсякденної роботи, донька була незадоволена. Вона казала: “Як, а нащо ж ви мене тоді брали, щоб ходити на роботу?” І ми їй почали пояснювати, що всі працюють, що без цього неможливо”.

Жінка розповіла: до цього дитина жила з бабусею, яка постійно була поруч.

“Бабуся була пенсіонеркою, і вона була з онучкою весь час, 24 години на добу. І для неї було новим, коли ми йдемо на роботу, а вона має залишитись сама, має щось зробити сама. Тобто шлях був тяжкий”.

Коли дівчинка потрапила у родину, їй було дев’ять років. Зараз — уже дванадцятий, розповіла Ірина Власюк:

“Я вважаю, що нам дуже пощастило з цією дитиною. Вона дуже добра, лагідна, вміє усьому радіти , дуже любить людей. Відчуття справжньої родини прийшло не одразу, але зараз вона вже 100% наша. Немає різниці зараз між нашими дітьми і цією дитиною. Вона наша”.

Попри це, дівчинка продовжує спілкуватися з рідною сестрою, зазначила жінка:

“В прийомної доньки є рідна сестра та маленька племінниця. Вона ходить до них, і це для неї дуже важливо. Я не забороняю”.

За словами Ірини, за роки в родині дитина дуже змінилася:

“Вона стала набагато спокійнішою. Вона весь час раніше гризла нігті, була нервовою. Зараз вона вже вміє спілкуватися, що найголовніше. Вона відповідає на питання, раніше мовчала”.

Разом із дівчинкою у сім’ї з’явилися нові традиції, додала Ірина:

“Ми стали раз на місяць ходити всі разом в Софіївку. Ми, буває, ходимо всі разом в кіно і беремо з собою ще й дідуся. Із-за того, що її виховувала бабуся, дівчинка дуже любить старших людей. Дідусь для неї — це просто щастя. Радіє, коли його бачить, коли вона може з ним кудись піти, коли ми його беремо з собою”.

Мамою і татом подружжя дівчинка почала називати ще під час знайомства.

“Коли ще ми до неї ходили в притулок, з другого відвідування вона стала казати мама-папа. Вона спочатку написала нам записку, що вона дуже рада і хоче називати нас мамо-тато”.

На цю дитину подружжя чекало пів року, додала Ірина:

“Ми цю дівчинку чекали пів року. Бо бабуся вже була дуже хвора. І служби вже знали, що вона піде в притулок, бо більше їй не було куди йти”.

На запитання, що для неї означає День матері, Ірина відповіла без роздумів:

“День матері? Це щастя, щастя бути мамою. Щастя, коли дитина десять разів на день підбіжить, і “мама, я тебе люблю”. І вона щось радиться, вона щось питає, вона обіймається”.

Попри складнощі, жінка переконана: дитина повинна рости в родині:

“Дитина в сім’ї і дитина в притулку — це дві різні людини. Вони зовсім не прилаштовані до життя, коли виходять з притулку. Це дитина з іншим світоглядом. Для того, щоб вони нормально побудували своє життя, сім’ю, в них має бути приклад. Приклад того, як спілкуються батьки. Тому що той приклад, який у неї був до нашої зустрічі, — це жах. Коли вона розказує, в мене волосся стає дибом. Це дуже страшно”.

Коли Ірина тільки повідомила знайомих про своє рішення взяти дитину, багато хто її відмовляв:

“Мене дуже відговорювали. Всі з усіх боків. “Ти не знаєш, що це буде за дитина. Тобі буде тяжко. В тебе і так немає часу. Як ти будеш справлятися?”. На сьогодні їхня думка теж змінилася. Тому що в них є приклад зовсім інших відносин між нами і дитиною”.

Сама жінка зазанчила: бажання взяти дитину жило в ній ще з молодості:

“Мені хотілося якусь дитину витягнути з прірви — я це зробила. Мабуть, це було ще з молодості. Але так вийшло, що в мене троє своїх і я майже сама їх виховувала. Тому в мене не було такої можливості раніше”.

Людям, які думають про прийомне батьківство, Ірина радить не боятися:

“Я думаю, що якщо в сім’ї є можливість, є якась окрема площа, куди можна поселити дитину, і є якась нерозтрачена любов, то треба брати цих дітей. Треба давати їм майбутнє. Діти дуже хочуть уваги, дуже хочуть любові, ласки. Треба це робити”.