Одна світлина, свідоцтво про смерть, де причиною вказаний розстріл й документи про посмертну реабілітацію — єдине, що залишилося у родини монастирищанки Галини Тимошенко на пам’ять про Василя Прилуцького — її дідуся. Його у 1937 році розстріляли за хибним звинуваченням. Пані Галина розповіла історію свого дідуся Суспільному.
Дідусь пані Галини народився у 1895 році у селі Івахни, що на Монастирищині, у ньому прожив усе своє життя, до арешту у 1937 році, розповіла жінка:
“Дідусь Василь — моєї мами рідний батько, в нього не було братів, він, видно, був однією дитиною в сім’ї. Він створив свою сім’ю, одружився на моїй бабусі і в сім’ї народилося четверо дітей. Дідусь був освічений, читав літературу, працював до ув’язнення в колгоспі рахівником”.
Жили скромно, як інші родини у селі, додала пані Галина:
“І жили вони скромно на ті часи. Залишилося після його смерті хата. Ще довгий час я пам’ятаю ту стареньку хатину під солом’яною стріхою. Хата була на дві половини. І там, де вони жили, одна половина, це була одна суцільна кімната. Там стояла плита, мисник, такий український побут”.
Родина пані Галини. Архів героїні матеріалу
Життя родини змінив вересень 1937 року, розповіла жінка. У родині на той момент зростало четверо дітей, найстаршій — Мані, було 13 років, найменшою дитиною була Ганна — мама пані Галини. Їй не було й двох років, коли тата арештували.
“7 вересня 1937 року, теж під вечір, приїхав до цієї простої селянської хати, до простої української родини, приїхав “чорний воронок” і зайшли до хати представники влади. Сказали до моєї покійної бабусі: збирай господаря в дорогу. Що там можна було зібрати? Бабуся зібрала, видно, якийсь кусок сала, цибулину. І ось цей “воронок” повіз діда в Уманську тюрму”.
Василя Прилуцького звинуватили в участі у контррозвідувальній повстанській діяльності, і менше ніж через місяць розстріляли. Причиною арешту й подальшого розстрілу став донос сусіда, розповіла пані Галина:
“І ось період, його забрали 7 вересня, а 5 жовтня його розстріляли. І ось це, ви уявляєте, оцю картину, в якій жила сім’я. Ну, кажуть, що це сусід доніс, і за цим доносом дідуся арештували”.
Василь Прилуцький сидить праворуч. Архів героїні матеріалу
На цю тему у родині довго не говорили, пригадала пані Галина. Уже дорослою жінка розпитувала про дідуся у мами. Так дізналася, що її бабуся вагітною пішки ходила до Умані, щоб його побачити:
“І бабуся покійна, тобто дружина діда Василя, моя бабуся, пішки раз ходила в Уманську тюрму. Мама казала, що їй (бабусі — ред.) тільки передали шмаття, і все було в крові”.
Бабуся народила двох дітей, які згодом померли, додала жінка:
“І після того ще народилося двоє хлопців — маминих менших братиків. Але ці діти не виросли (померли — ред.)”.
Від двоюрідного брата Івана пані Галина дізналася про молодість її дідуся.
“Мій брат двоюрідний жив з бабусею Фросиною, і він згадував, що колись, як перекривали цю хату стареньку, де вони жили, там зараз на місті хати залишилася тільки купа глини і зарослі, то десь розбирали стріху, то там знайшли якусь зброю”.
За розповідями двоюрідного брата Івана, дізналася, що дідусь Василь міг брати участь у Національно-визвольних змаганнях, додала вона:
“То Іван казав, що десь, мабуть, я так прикидаю, що в період Української Народної Республіки, десь у 1917—1921 роках, дід, мабуть, брав участь у Національно-визвольних змаганнях. Бо Іван згадував, що він (дідусь — ред.) їздив на конях у цей період, про це йому розповідала бабуся Фросина. І вона казала, що десь в 1937 році, у діда було дуже багато літератури. Якої літератури я вам не можу сказати”.
Місце поховання достеменно невідомо, є лише здогадки, на які наштовхнула книга про радянські злочини на Вінниччині. Її пані Галина прочитала, коли працювала у Монастирищенській бібліотеці.
“Там у Вінниці була тюрма, де розстрілювали репресованих, вони спеціально включали верстати, щоб не чути було цих розстрілів. Їх вбивали, зав’язані руки, пересипали вапном, рили такі траншеї і кидали тих вбитих репресованих людей. Потім засипали землею і посадили парк, парк імені Горького”.
За словами пані Галини, чи шукала останки дідуся її бабуся — невідомо:
“Коли в 1941 році німці прийшли, то вони стали відкопувати, то батько мені казав, що багато людей з нашого району по одежі взнавали, а німці написали оголошення, щоб прийти подивитися, від руки більшовицьких катів загинули кращі сини й доньки України. Там люди й ходили, мені здається, хтось їх впізнавав, там впізнавали по вишивці, по одежі. Я не знаю, чи бабуся Фросина ходила”.
Свідоцтво про смерть Василя Прилуцького . Архів героїні матеріалу
Після втрати чоловіка, опікуватися родиною стала бабуся Фросина:
“І ось бабуся моя працювала дояркою і самостійно виховувала четверо дітей Але їй допомагала її свекруха — мама мого дідуся, якого репресували. Мою прабабусю було звати Текля. Вона дуже любила цих дітей, дуже любила. І моя бабуся Фросина сварилася на дітей, що вони бешкетували. Бабуся Текля, яка померла в 1943 році, завжди говорила такі слова: Фросино, не сварися, вони сироти, в них вороги забрали батька”.
Її мама часто згадувала, як складно їм жилося без батька, розповіла пані Галина:
“І це було табу, ніхто не говорив, але моя мама завжди пам’ятала оце дитинство. Вона завжди згадувала слізьми на очах, що було добре в тих родинах, де був батько. А вона казала: Я не знала ні батьківської ласки, бо батька репресували і ми дуже бідували”.
Ганна — мама пані Галини провчилася у школі чотири класи, далі вчитися не пішла, бо потрібно було допомагати родині:
“І ось вона згадувала свої шкільні роки, вона ходила до школи і був такий період, що одні чоботи були для тьоті Мані, тобто для сестри старшої Мані, для Федьки — брата. Там вони ці діти ходили, і мама ходила по черзі, кому припадуть ці чоботи, той йде в школу. І мама моя згадувала, що вона деякий час пропускала школу, бо в неї не було в чому ходити. То вчитель приходив і мама сиділа на печі, то вчитель сказав: Ганю, злазь, я хоч подивлюся, яка ти. Мама вчилась дуже добре, дуже гарно знала математику і мріяла бути вчителькою математики”, — розповіла пані Ганна.
З підліткового віку, вона пішла на роботу в ланку — сапати буряки.
“І ось коли матері покійній десь було років 13-14, то вона пішла на роботу сапати буряки. Мама покійна згадувала 1946-1947 роки, що все було пов’язано, що вони ніби були, як діти ворога народу. Хоч їх там не ущемляли так, але все одно оця недостача батьківського тепла відобразилося на психології цих дітей”, — додала вона.
Документ про реабілітацію Василя Прилуцького. Архів героїні матеріалу
У 1959 році Василя Прилуцького було реабілітовано, а звинувачення визнано хибним, зазначила пані Галина:
“Мені саме обідне в цій ситуації, що все ж таки в 1959 році дід був реабілітований. На той час ще була жива бабушка Фросина, тьотя Маня, тьотя Антошка, дядько Федя, моя мама (діти репресованого Василя Прилуцького — ред.). І ні в кого не вистачило мужності, сміливості перед ними визнати, що дід був невинен”.
Для її мами втрата батька була трагедією, розповіла пані Галина:
“Велика трагедія, по-перше, для моєї родини, для моєї матері, бо якби в неї були можливості, вона б не тільки вміла сапати, а вміла багато чого, і може була б освіченіша. На жаль, її вже 20 років немає, але завжди вона говорила, що вороги забрали батька, і вона дуже співчувала тим людям, у яких не було батьків, бо вона казала: батько — це основа в житті. Ті діти, які виросли з батьком, вони не бідували, їм шили чоботи, їм справляли одежку гарну, а ми бідували, бо у нас вороги забрали батька”.
У родини залишилася одна фотографія дідуся Василя, поділилася жінка, а ще стіл, який той зробив власноруч, бо умів працювати з деревом:
“Дуже гарно виконував столярні роботи. Навіть як мама, коли уже померла, тьотя Маня перевозила її пожитки, то провезла до мене стіл, і цей стіл зберігає пам’ять про діда, що дід Василь гарно столярував і зробив стіл, який залишився, він такий хитенький. Залишилися останки цього стола та одна єдина фотографія дєдушки”.
У дорослому віці пані Галина дізналася таємницю дідуся по батьківській лінії. Про його діяльність у 1937 році, він їй розповів сам:
“Мій дідусь — Кузьменко Давид Сергійович по батьківській лінії. Дідусь Давид, він все життя працював шофером. І так, вже бувши більш дорослою, я дізналася сімейну таємницю. Він колись мені сказав тільки два речення: були такі моменти, що він чергував і по направленню спеціальних органів, він був шофером тієї машини, їздив “чорним вороном”.
Про роботу на НКВС дідусь Давид розповідав мало, додала пані Галина:
“І оцей “чорний ворон”, ця “трійка” їздила, оцих НКВДистів, по цих селах, по цих хатах і забирали людей, відвозили в Уманську тюрму. То я його питала: а як це так? А він відповів: ну що, я був на роботі, мені просто давали наряд і ми змушені були їхати. Просто сказав, що вони чергували там, видно, чергували і їм давали наряд. Дідусь розумів, що цих людей забирали НКВД везли на смерть. Все розумів, але вони мовчали, нікому нічого не казали, бо це наганяло страху”.
“Оце така доля переплетена” — підсумувала пані Галина. Розповіла, для неї події того часу — трагедія:
“Оце таке робила радянська влада, випресовували. Я не знаю, за що діда репресували, і це просто трагедія. Я думаю, що такі трагічні події в історії, не повинні повторюватися”.
КОМЕНТАРІ