Головним символом Нового року безперечно вважається ялинка із прикрасами. Про традиції ставити новорічне дерево та чим і як його прикрашали в різні роки розповів Новій Добі краєзнавець Борис Юхно.
Уманське диво
А чи відомо вам, що Черкащина має пряме відношення до ялинкової традиції? Про це, зокрема, можна довідатися з публікації Андрія Кравця у газеті «Прес-Центр» від 28 грудня 2011 року. Називається вона достоту вичерпно: «Перша в імперії ялинка була з Умані», і ось дещо з тієї статті:
«Як відомо, першу різдвяну ялинку в Москві встановили 1818 року, в Петербурзі 1819-го. А перша на території тодішньої імперії святкова ялинка з’явилася дещо раніше в українській Одесі. І привезли її туди… з Умані!
Різдво 1814 року одна з найвпливовіших жінок імперії княжна Марія Наришкіна зустріла в Одесі разом з шестирічною донькою Софією. Приїхавши до них на гостину, граф Потоцький привіз малій княжні у подарунок з Умані зелену ялинку: дерево, якого тодоті не бачили в Одесі з її голими і похмурими узимку морськими берегами. Під уманською ялинкою того вечора кружляли графські і князівські родини – Собанські, Давидови, Раєвські…»
Тож – маємо привід пишатися таким фактом. І хоча оту першу, справді «нашу» ялинку прикрасили років отак через 200 після того, як це вперше зробили у Саксонії, рясніла вона вже справжніми новорічними іграшками, а не яблучками на згадку про Адама і Єву та своїми власними шишками.
Дороге задоволення
До речі, за легендою якогось року у середині 1600-х у німецьких землях стався великий неврожай «грішного» плоду. Тому делегація добропорядних бюргерів звернулася до місцевих склодувів з проханням виготовити яблучка зі скла. Ті виконали замовлення, а щоб кульки не просвічувалися наскрізь, із середини їх покрили напилом свинцю. Загалом метали ще довго використовувалися і в якості самих прикрас: з латуні та олова робили пластини і спіралі, не дивиною на ялинці були й срібні монети.
Та все це минуло далеко й без нас. В Україні ж від другої половини ХІХ століття аж до більшовицьких «репресій» свята ялинки вбирали здебільшого у ангеликів і навіть осликів зі Святого писання. Їх виготовляли з клаптиків тканини, згодом – вати, закріпленої на дротовому каркасі. Щоб фігурки були міцними, зверху вкривали крохмальним клейстером, а для блиску використовувалися дрібно потовчене скло і навіть слюдяний сланець. Їх дрібнили виробничим способом та продавали вже порошкоподібними, часто у аптеках. А такі іграшки тих часів як горішки у яскравому папері, зараз у фользі, або цукерки чи печиво, подекуди дожили й до наших днів. Справжні ж іграшки з Європи, переважно німецькі і бельгійські, ще років 100 тому коштували просто таки шалених грошей, траплялося що й до 5 рублів (за пару чобіт на базарі правили 6-8). Звісно, дозволити собі цю розкіш могли лише найзаможніші родини.
Повернення ялинки
У нових господарів життя взаємини зі старою традицією, що називається, не склалися. У перше постреволюційне десятиліття з нею ще сяк-так мирилися, а потім у форматі тотальної антирелігійної кампанії почали завзято боротися. Упродовж 1928-1936 років той, хто ризикнув прикрасити ялинку, наражався на великі неприємності. Подібні «ганебні» факти виявляли комсомольці перевірками, про них доносили й пильні сусіди. Звісно, що в таких умовах про якісь особливі прикраси й мови не могло бути. Та не забуваймо: йдеться лише про ту частину території України, щоправда – більшу, на на яку поширилася радянська влада. Галичани ж святкували як і раніше.
Після свого повернення в оселі, а трапилося воно вже перед війною позаяк ще кілька років по «реабілітації» ялинки повселюдно з новацією не квапилися (а раптом – провокація для виявлення ворогів радянського ладу?), іграшки про старі часи й близько не нагадували. Власне, вони взагалі ні про що не нагадували. Мав місце такий собі «тематичний вакуум», якщо вакуум взагалі може мати місце. Восьмикутну Віфлеємську зірку замінили п’ятикутною радянською, ну а під нею донизу спадав каскад дротових фігурок тварин, скляного намиста, солодощів та снігу з вати.
Не встигло свято таким стати, як – війна. На фронті ялинки вдавалися переважно «по ситуації». Ось одна з типових солдатських історій тих часів: «…у гільзу від 37-міліметрового снаряда зенітки встромили верхівку берізки, яка до того полягла при обстрілі. Прикрасили її обгортками від консервів зі святкового пайка. На верхівці закріпили цукерку. На святковому столі красувалися банки з консервованою ковбасою, американською тушонкою, кусковий цукор і фляга зі спиртом. Діда Мороза зліпили зі снігу…»
У тилу теж суцільна імпровізація. На заводах із відходів виробництва штампували зірки, фігурки тварин, крутили прикраси з дроту. Дуже популярними тоді стали «парашутисти». Будь-який персонаж ставав ним, коли його прив’язували до клаптика тканини. Ще робили прикраси з дерева, пап’є-маше, і майже всі вони «наближали Перемогу»: літачки, танки, кораблі. Загалом як не дивно, але саме у воєнні роки ялинкова традиція утвердилася скрізь і остаточно. Насамперед тому, що нагадувала про мирне життя, до якого обов’язково треба було повернутися.
Дзеркало епохи
На Новий, 1946 рік, до звичних прикрас додалися іграшки зі стеклярусу: коротких кольорових трубочок зі скла. Тоді ж Московський інститут іграшки, заснований ще 1936-го, надав розробки перших, класичних за визначенням, ялинкових прикрас. І уявіть собі, що такими стали фігурки… немовлят. Так велася демографічна агітація задля збільшення народжуваності. 1949-го до ювілею Пушкіна було випущено серію прикрас із зображенням героїв його казок. З початку 1950-х стали виробляти зовсім мініатюрні фігурки, адже більшість народу жило в комуналках, тож ялинки в них ставили зовсім невеличкі, під вагою справжніх іграшок вони просто падали. І що цікаво – оті малесенькі іграшки були копіями повнорозмірних. Тоді ж з’явилися іграшки на прищіпках. Тут не минулося без далекоглядної ідеологічної перестороги – щоб піонерчиків і червоноармійчинків не вішати на мотузочках.
Слід сказати, що в ті часи – від 1946-го й приблизно ще три десятиліття потім – на новорічну іграшку покладалася велика пропагандистська місія, а сама вона була таким собі «дзеркалом епохи». Усім відомо, яким є відображення у новорічній іграшці, та менше з тим.
От скажімо, у часи воцаріння агроорієнтованого Хрущова найпопулярнішими (щоб не сказати – єдинонаявними) стали прикраси у вигляді овочів, фруктів і осібно кукурудзи. Дуже вчасно тоді переклали «Пригоди Чіполліно»: новорічні полиці заблищали героями його «овочевої» книги з революційним підтекстом, яка напрочуд гарно вписувалася у загальну концепцію свята. Коли на конвеєр стала «Побєда», з’явилися іграшки «Побєда». Коли на екрани вийшов фільм «Карнавальна ніч», з’явилися скляні годинники «Двенадцать без пяти». Коли в космос полетів Гагарін, у побут увійшли іграшки-ракети і навіть ракети-піки на верхівці ялинки: вони на деякий час навіть потіснили безальтернативну зірку. Правда, згодом з’ясувалося, що такі самі піки сяяли угорі германських різдвяних ялинок кайзерівських часів, і то були піки знаменитих шоломів. З верхівкою вирішили більше не експерементувати, бо зірка – вона таки і в Африці зірка. Балет, хокей, фігурне катання – все, що вважалося гордістю країни і її людей, рано чи пізно опинялося на ялинках. Частіше – рано, адже ця індустрія, чи не єдина в Країні Рад, реагувала на запити ринку миттєво.
Кінець неповторності
За констатацією Міжнародної організації колекціонерів ялинкових іграшок (є і така), 1966-го випустили останню радянську іграшку, виготовлену і розфарбовану вручну. Це вже ранньобрежнєвський період, часи демографічного вибуху, в які ощасливити усіх малюків поштучним товаром ставало дедалі проблемніше. А план реалізації був таким: у грудні на кожного громадянина незалежно від віку в торгівлю відповідного товару надходило на 1 карбованець. Тобто середньостатистична сім’я мала б купувати з десяток іграшок щороку. Чи виконувався він – невідомо, але куди ж в СРСР без плану? Мої власні дитячі спомини чомусь не зафіксували факту такого тотального оновлення ялинкового вбрання щорічно. Так, дві-три нові іграшки з’являлися, та не більше. Та й кажучи по правді, ближче до 1980-х доволі непоказними вони стали, мав з чим порівнювати.
Друга половина 1960-х ознаменувалася появою безпечних пластмасових прикрас, які хоч і мали зазначену перевагу, та популярними не стали. Власне, дорослі ж завжди ялинку більше наряджали для себе, ніж для дітей, так мені здається. У 1970-ті «масове виробництво» призвело до того, що новорічні деревця в квартирах від Ужгорода до Владиволстока стали мало не точними копіями одне одного. Утім, як і самі квартири однакового планування та меблевого наповнення. Десь з другої половини того десятиліття на прилавках святкових відділів з’явилися гори дощиків, а позаяк і іграшок у людей назбиралося, і гірляндами більшість обзавелася, то ялинки почали вже не вбирати, а я б сказав – замощувати. Часто так, що й гілок не виднілося. І в тому був особливий шик. Як задовго до цього – у слониках на скрині.
До речі, якби вам сьогодні забажалося вдома влаштувати «радянську» ялинку, але іграшок не залишилося, то це легко зробити. Ще й дешевше, аніж «сучасну». Позаяк розвали місцевих «старйовщиків» (так в старі часи називали торговців старожитностями), що на вулиці Небесної Сотні біля ринку, заблищали відповідним крамом. У великих картонних коробках – уся новорічна історія тієї країни…
Корисне правило – «не змішувати»
Наступний часовий відтин нічим особливим не запам’ятався. Але незадовго до зникнення тієї дивної країни в моду увійшли кулі зі знаками Зодіаку та східними символами нового року. Відтоді й повелося: дарма, що прихід китайського ніколи не співпадав з нашим і ніколи не співпаде в майбутньоому, ще від горбачовських часів ми вперто святкуємо його приблизно за місяць-півтора до того, як це зроблять родоначальники. Зате виснажені власними святкуваннями, про справжній Східний Новий, який зазвичай настає у другій половині січня або й лютому, вже й не згадуємо. Потім ще й дивуємося – що ж за «непруха» така. От комусь хотілося відзначати власний день народження за місяць наперед? Наперед навіть за день не вітають, погана прикмета. А Свиню, значить, можна…
На загал – то були не найкращі часи для іграшки. Потокове виробництво призвело до того, що її абстрактні форми змушували дитину сильно напружувати фантазію, щоб визначити – що ж то за звір, чи може й не звір, – з’явився на ялинці. Гороскопна тенденція розвинулася у 1990-ті: міщанські (в гіршому значенні слова) ялинки стали якимось диким поєднанням традицій усіх часів і культур. Христові ясла, типовий радянський Дід Мороз, Хотей і Дракон «в комплекті» – таке тоді доводилося бачити чи не кожному.
Та минулося. Очевидний перебір поступився місцем фігурному мінімалізму. З приходом нового тисячоліття ялинки стали «однотипно-кулястими»: червоними, білими, золотавими чи голубими. Мініатюрні кульки поєднувалися з бантиками та фігурками різних новорічних персонажів. Чисто тобі Європа.
Загалом-то у Європі отак «стильно» деревця наряджали ще років за 10 до того, як це почали робити у нас, що міг би засвідчити особисто. І допоки ми тут переконані, що такою і є «довершеність образу», там давно панує «індивідуальний підхід». На Різдво, яке, до речі, і є головним зимовим святом, ялинку прикрашають екологічними виробами ручної роботи із тканин, пір’я, бісеру, стразів, соломи, картону, дерева і навіть розфарбованих камінців. Можливо, що літ так через …надцять і в нас так буде. Коли, зрештою, визначимось – то Схід ми чи таки Захід.
КОМЕНТАРІ