Акт злуки: черкаський журналіст нагадав, що саме ми святкуємо на День Соборності

Сто років тому українці – громадяни двох окремих держав – Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки, урочисто присягнули будувати єдину соборну Україну. Але тоді доля розпорядилась інакше. Шанс жити в одній державі випав лише їхнім правнукам.

Торік в Україні почали відзначати сторіччя української революції і  національно-визвольних змагань українців. Цьогоріч виповнилось 100 років одного зі здобутків цих змагань – проголошення Акту злуки УНР та ЗУНР в єдину державу.

Із полум’я війни постала Україна

Так склалось, що по загибелі Руси, кілька сотень років українці змушені були жити під владою чужих державах. Йшли віки. На зміну одним загарбникам приходили інші.

На зламі ХIХ і ХХ століть українські землі міцно тримали у своїх кігтях два двоголових орли.

Надніпрянщина, український Схід і Південь перебували під владою Росії, а у західних регіонах владарювала Австро-Угорщина (двоголовий орел – центральний елемент гербів обох імперій).

З 1914 році у світі палала пожежа першої світової війни, яка охопила також і територію нинішньої України.

Ця жахлива і кровопролитна війна для українців була ще й братовбивчою. Вона розкидала «російських» та «австрійських» українців по різні боки фронту, і змусила воювати одних із іншими. Але у той же час вона ж подарувала українцям і шанс визволитися з під іноземного гніту.

На уламках обох імперій у 1917 році виникли дві українські держави – Українська народна республіка (УНР) та Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР).

У ворожому кільці

Обидві українські держави змушені були виживати у відверто ворожому оточенні. Наш північний сусід – Росія з ослячою впертістю не бажала відмовлятись від імперських амбіцій. Ворожість до української ідеї відкрито демонстрували і  соціал-демократичний уряд Керенського, і більшовицький режим Ульянова-Леніна.

Українську незалежність також категорично не сприймав і потужний Білий рух (лідери Денікін, Врангель та інші). Його адепти воювали за «єдіную і нєдєлімую» Росію.

На західноукраїнські землі зазіхала щойно створена Польща.

А ще через два роки, на утворену у частині Закарпаття Гуцульську республіку посунули румунські та угорські загарбники. На початку січня 1919 року Гуцульська республіка увійшла до складу ЗУНР.

Численні і сильні вороги, що ополчились проти молодих республік, а також усвідомлення і «австрійських» і «російських» українців, що вони всі – одна нація, спонукали УНР і ЗУНР йти на зближення.

Привітати Злуку прийшли десятки тисяч українців

Урочисте проголошення Акту злуки відбулось 22 січня 1919 у Києві.

Ось так описують дійство самовидці.

Ясного, морозного ранку на святково прибраному Софіївському майдані не було де яблуку впасти. Першими на майдан прийшли українські війська, а одразу за ними кияни та гості.

Десятки тисяч людей заповнили майдан і всі сусідні вулиці. Щоб краще бачити, чимало глядачів вилізли на дерева.

О 12.00 пролунало гасло «Слава» і прозвучав національний гімн.

Текст Універсалу про Злуку зачитав член Директорії професор Федір Швець.

Українське духовенство зібралось у Софіївському соборі на Службу Божу, яку вів єпископ черкаський Назарій. Опівдні вищі священнослужителі  вийшли на майдан і приєднались до процесії духовенства з хоругвами. Серед них –   архієпископ катеринославський Агапіт і єпископи: мінський Георгій, вінницький Амвросій, черкаський Назарій, канівський Василь, уманський Дмитрій.

Опісля відбувся урочистий молебень. Завершилось святкове дійство парадом військ УНР. Особливо палко учасники вітали Січових Стрільців, що марширували під командуванням Євгена Коновальця…

Хвиля мітингів на честь святкування об’єднання українських земель прокотилась і містами ЗУНР.

Фатальна помилка лідерів УНР

Об’єднання УНР І ЗУНР відбулось не дивлячись на неймовірно гострі розбіжності у внутрішній та зовнішній політиці республік.

Лідери УНР – соціаліст-революціонер Михайло Грушевський і соціал-демократ Володимир Винниченко відстоювали ідею національно-культурної автономії України у складі Росії і вірили у перетворення Росії в демократичну правову державу. Це, на їхнє переконання мало статись у найближчий час. Тому вони категорично не сприймали ідеї утворення незалежної, самостійної України.

Сповідуючи принципи пацифізму, обидва гальмували процес створення української національної армії, не зважаючи на велику кількість українських патріотів у середовищі військових та масштабну українізацію у лавах колишньої царської армії.

 

Кривава ціна «рожевих окулярів» керманичів УНР

Будучи більше романтиками, ніж революціонерами, обоє очільників УНР продовжували сприймати світ через «рожеві окуляри», і вперто не бажали бачити реальну загрозу зовнішньої інтервенції як зі Сходу так і з Заходу.

Невиправданий романтизм і пацифізм лідерів УНР переважали здоровий глузд, чим успішно скористались зовнішні і внутрішні вороги. Це, власне і призвело до низки драматичних і трагічних подій, які зрештою і поховали спробу відновити українську державність. Серед таких, масовий розстріл бійців Першого українського і́мені Богдана Хмельницького полку на київському вокзалі у момент відправки частини на фронт. Підлий удар з під тишка завдали кубанські козаки, яка перебували у Києві і не приховували ворожості до ідеї самостійності України. Комісія Центральної ради, що розслідувала інцидент, справу до кінця та і не довела…

Загибель молодих патріотів – студентів і гімназистів у бою під Крутами – це теж наслідок політичної безвідповідальності романтиків із УНР. Бо настав момент, коли захистити Київ від більшовицьких орд Муравйова виявилось нікому. Гвинтівки до рук взяли юнаки, майже діти. Необстріляні і не підготовлені вони без страху стали на шляху добре вишколеній армії російських загарбників. Більшість з них назавжди залишились лежати у засніжених полях під залізничною станцією Крути.

А далі було ще трагічніше. Окупувавши Україну більшовицький режим провів гігантську етнічну чистку. Життя мільйонів українців забрали репресії, колективізація, три штучні голодомори, найстрашнішим із яких був голодомор 1932-33 рр. Науковці досі не можуть хоча б приблизно підрахувати кількість жертв. За попередніми підрахунками той «чорний» рік убив від трьох до 12 мільйонів українців.

«Рука Кремля»

Дорогу ціну за «сліпоту» очільників УНР заплатив ініціатор створення української армії і автор гасла: «Самостійна Україна від Сяну по Кавказ» – Микола Міхновський. У 1924-му році після повернення до Києва з Кубані, Миколу Міхновського одразу затримало Державне політичне управління (наступник Надзвичайної комісії). Через кілька днів допитів Міхновського відпустили на волю. А ще через кілька днів Міхновського знайшли повішеним у садку садиби Володимира Шемета, де він мешкав по поверненню у Київ. Існує версія, що загадкова смерть Міхновського – це справа рук ДПУ. Адже він мав величезний авторитет у середовищі українців і тому для більшовицького режиму був надзвичайно небезпечним.

Після довгої еміграції Михайло Грушевський повернувся в Україну, бо більшовицька влада обіцяла йому особисту безпеку. Однак у 1934 році він раптово помер на операційному столі під час операції по видаленню карбункула. У часи зміцнення влади Йосипа Сталіна за подібних обставин раптова смерть забрала багатьох відомих людей.

У 1938 агент радянської розвідки Павло Судоплатов, за завданням владної верхівки СРСР убив Євгена Коновальця – провідника Організації українських націоналістів. У личині підпільного бійця за українську справу, Судоплатов втерся у довіру Коновальця і підсунув йому бомбу, замасковану під коробку з цукерками оздоблену українським орнаментом.

Фізично знищувати вождів української революції та борців за волю України, у тому числі і тих, хто емігрував, було нормальною практикою

більшовицького режиму а чолі зі Сталіним. Упродовж 20-30-х роках ХХ агенти Кремля вбили багатьох з них.

Володимир Винниченко – один із небагатьох, кого не дістала «рука Кремля». Після загибелі УНР він виїхав до Франції і до кінця своїх днів (помер у березні 1951 року) жив у бідності, у придбаній ним старенькій садибі на півдні країни.

Союз УНР з ЗУНР розвалили політичні амбіції і інтриги

Як вже було сказано, невиправні романтики – лідери УНР не надто прагнули здобувати, а тим більше відстоювати самостійність України. Тому вони не надто переймались і національними питаннями. У внутрішній політиці УНР надавала перевагу соціальним питанням та обстоювала права національних меншин.

На противагу УНР уряд ЗУНР складався з представників української аристократії та інтелігенції, які мали за плечима великий досвід парламентської і поза парламентської боротьби. Вони ставили за мету створення національної держави і чітко розуміли, що потрібно робити.

Категорично не збігались УНР і ЗУНР і у зовнішній політиці.

УНР  намагалась домовитись із Польщею – непримиренним ворогом ЗУНР. Польщу широко підтримувала Антанта, надавши озброєння, обмундирування та перекинувши з Франції добре вишколених польських військових, які пройшли жахливу м’ясорубку окопної війни на Західному фронті.

ЗУНР шукала союзу із Білим рухом, який категорично не сприймав УНР.

Власне, у подальшому ці розбіжності призвели до денонсації Акту Злуки.

Утім, це аж ніяк не применшує його унікального історичного значення.

Акт злуки – свідчення відродження нації

На жаль у ті далекі часи реальне об’єднання всіх українських земель у одну українську державу так і залишилось мрією.

Буквально через кілька днів після проголошення Акту злуки, Київ окупували більшовицькі орди.

Наприкінці 1919 року ЗУНР, яка знаходилась у міжнародній ізоляції, не витримала ударів Польщі, яку натужно підтримувала Антанта. Західні регіони України опинились у польській окупації, що тривала 20 років. А ще через три місяці у кривавому морі російської агресії потонула і УНР.

Утім, усупереч трагічним подіям, Акт злуки має для українців виняткове, майже сакральне значення. Він назавжди закарбувався у народній пам’яті як день української Соборності.

Акт злуки – спроба втілення віковічної мрії українців – жити у єдиній, соборній Україні.

Акт злуки – неспростовне свідчення відродження української нації, усвідомленням ними своєї національної самобутності і шлях до єдності.

Проголошення Акту злуки засвідчив усьому світу вікові прагнення українського народу жити у єдиній соборній державі.

Акт злуки показав, що на політичній карті Європи, окрім інших є сильна і потужна українська нація, яка прагне побудувати національну державу.

 «…Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка…», – ці слова Універсалу навіки закарбувались у пам’яті українців і були закликом до дії для трьох поколінь українських патріотів. Упродовж майже 100 років вони віддавали свої життя за цю світлу ідею. Серед них Українські січові стрільці, солдати армії УНР, Української Галицької Армії, наші славні земляки – бійці Холодноярської республіки, які продовжили збройну боротьбу із більшовицькими окупантами після падіння УНР. На початку 40-х років XX ст. у ході радянсько-німецької війни естафету боротьби за вільну Україну підхопили вояки УПА, які і вели її понад 20 років. У цій же когорті і сучасні патріоти, які нині  грудьми протистоять новій навалі російських окупантів і до сьогодні ведуть криваву боротьбу за свободу України. Загарбати Україну прагне жорстокий кремлівський диктатор Владімір Путін. Проти нової агресії північного сусіда стали нові українські патріоти – правнуки тих, хто воював за самостійну Україну. Столітня війна за волю України триває.

Володимир Лимаренко-Полянський, спеціально для “Дзвону”