Перша у головному, оригінальна у другорядному – якою була економіка Черкащини сто років тому

Перша у головному, оригінальна у другорядному – так можна охарактеризувати економіку Черкащини не такого вже й далекого минулого. Про це пише відомий черкаський краєзнавець Борис Юхно у “Новій добі”.

Горний, кажуть, був тютюн…

Якби в жовтні 2008-го лиха доля не занапастила черкаську «табачку», нині у кращих світових брендових традиціях на кожній пачці місцевих цигарок можна було б писати: «Черкаський тютюн: вкорочує віку з 1878 року». Тут тобі й реклама, тут і попередження.
А втім, черкаська тютюнова історія почалася ще раніше.
Далекий 1844 рік. Десь вже користуються телеграфом Морзе і починають вулканізувати гуму, а в Росії все ще кріпосне рабство. Зате у Черкасах відкривається перша махорочна мануфактура: який не який, а праобраз фабричного виробництва. Еволюція використання тютюну давно проминула фазу, коли козаки здобрювали його м’ятою і чебрецем та пахкотіли запашними люльками-«носогрійками» або просто пхали у ніздрі, а потім ватагою дружно чхали на всю Січ. У великих містах починалася епоха папірос-гільз, а тут здебільшого самокруток. Щоб «по-модньому», бо люлька – то вже старе. Табак для них подрібнювався вручну, трохи ароматизувався трояндовою олією, бергамотом чи ромовою есенцією й фасувався у стандартні паперові пачки сіруватого або коричневого кольору залежно від ефірних компонентів. Ото і вся нехитра.

На кінець ХІХ століття фабрик було вже чотири: Летичевського, Таборовського, Паволоцького та найвідоміша Зарицького, що відкрилася ще 1878 року. На ній вже не просто «шаткували» сировину, а частково механізованим способом виготовляли папіроси. І якщо на час заснування там працювало до 100 осіб, то в найкращі сезони пізніше доходило вже до 500. Народ був неспокійний: увесь час мітингував за свої права та вимагав підвищення платні, а з поширенням марксистсько-ленінських ідей саме черкаські махорочники найбільше і найдовше страйкували.
Всі фабрики розташовувалися ближче до теперішньої вулиці Ільїна у кварталі, де вже давно володіння «Фотоприладу». Підприємство Зарицького було навпроти, там де тепер красивий чотириповерховий корпус. Звісно, це – не стара фабрика, як дехто вважає. Тій не щастило: «оригінал» згорів 1925-го, а новий чотириповерховий корпус закінчили ближче до 1930-х.

Цукрова Сміла й мармеладна Сидорівка

Перший цукрозавод в Україні був збудований у селі Трощині на Канівщині 1824 року. Перший в імперії механічний пісково-рафінадний – 1843-го в Ташлику на Смілянщині, а вже 1847 року в обширах теперішньої Черкаської області діяло 39 цукроварень. Фірма «Рафінадний цукор братів Яхненків і Симиренків» величезними партіями постачала ще донедавна захмарно дорогий продукт у Москву, Нижній Новгород, в усі великі міста України. Зрештою, саме у Черкасах 1854 року став до ладу найбільший рафзавод тодішньої Росії, на якому працювало понад 3 тисячі робітників. Другим за чисельністю таких теж був наш – Лебединський на Шполяншині, трохи менше 3 тисяч.
До речі. Той факт, що цукор можна дістати лише з цукрової тростини, проігнорував будівничий промислової Сміли граф Олексій Бобринський. Не хотів чоловік миритися з тим, що, наприклад, 1820 року за два солодких фунти, а то ще менше ніж кіло, доводиться платити як за лоша: 4 рублі. І це – не перебільшення. А все тому, що до Росії цукор потрапляв аж із Латинської Америки через хитрозроблені «другі руки» європейських гендлярів.
Перший «буряковий млинець» Олексія Олексійовича, за усіма канонами новаторства, вдався гливким. Граф хоча й придбав за кордоном дороге обладнання, та в його маєтку під Тулою солодкий корінь не визрів, завадили ранні морози. Переїхав південніше, до Сміли, у володіння дружини Софії Самойлової. Наново поставив перевезений завод. Закрутилося…
З 1845 року із заводів Бобринського на ринок іде 240 – 270 тисяч пудів цукру. Його підприємства у Смілі, Балаклії, Грушківці та Яблунівці за потужністю встановлених там парових машин перевершили аналоги на усіх підприємствах Москви, разом узятих. За десять років «солодкий внесок» Бобринського до «загальноросійського чаю» зростає до 2,2 мільйонів пудів, що спричинює обвал цін в усій імперії. Відтепер фунт цукру коштує 12 копійок, тобто звичний нам кілограм – близько 30-ти. Саме стільки тоді треба було сплатити за 2,2 кілограми яловичини. Недешево, звісно, та все ж це вже не лоша з 1820-го.
Наступним новатором галузі став Василь Симиренко, представник найвідомішої в наших краях династії науковців, фабрикантів і меценатів. Випускник Паризької політехніки, талановитий інженер-цукровик не зупинився на вдосконаленні існуючих технологій, а пішов далі. Придбав нерентабельну цукроварню в Сидорівці на Корсунщині та з часом налагодив там промисловий випуск улюблених ще з часів своєї «французької» молодості солодощів – пастили і мармеладу. Увага: першого мармеладу російського, себто – українського, виробництва. Він так і називався – «Мармелад Український».

Про граніти й самоцвіти

Колись Черкащина славилася мінеральними й так званими орнаментальними будматеріалами. Поклади граніту розроблялися чи не в кожному правобережному районі краю. Були серед них і унікальні – як, наприклад, ріпаківі: різновид граніту сірого і темно-сірого кольору з жовтими та рожевими вкрапленнями, який добували в Набутові і Матусові. Або мігматити: рожево-сіро-голубі граніти із Тального та з жовтими смужечками – з Лисянки. У Мошурові на Тальнівщині, Михайлівці на Звенигородщині, Бужанці на Лисянщині та Малій Смілянці на Смілянщині добували градоніт. Справжнім шедевром природи можна вважати олігоклаз – граніт у кольоровій гамі від білого до темно-сірого із блакитними і синіми плямами, зі скляним відблиском та перламутровим відтінком – ним славився Гарбузин на Корсунщині.
Однак, найбільшої слави в імперські часи зажив городищенський лабрадорит, цінний декоративний мінерал темного кольору з голубим відтінком. Запаси породи, яка вироблялася понад століття, на середину 1950-х все ще вимірювалася кількома мільйонами кубометрів. Загалом саме лабрадорит міг би заслужено називатися «гранітним золотом»: місць, де його видобували, на планеті було небагато.
З городищенського каменю виготовили кілька відомих меморіалів, що звеличували монархію та її царів від Петербурга до Одеси. Його експортували в Австро-Угорщину і Німеччину. Ймовірно, використання місцевого гранітного скарбу було б у рази більшим, якби тут існували відповідні технології та розгалуджена мережа залізниць. Коли в Києві закінчили будівництво Володимирського собору і почали проектувати його внутрішнє опорядження, виникла думка використати для цього городищенський лабрадорит і деякі різновиди рябого граніту з Малої Смілянки. Втім з’ясувалося, що використати ці чудові матеріали недоцільно, бо доставка готових мармурових плит з Італії коштуватиме дешевше.
Таке ж трапилося й 1910 року, коли взялися брукувати київські вулиці. Гранітні кубики довелося виписати зі Швеції, адже у нас їх не виготовляли, хоч місцевим матеріалом можна було встелити не те що Київ, а всі губернські столиці.
За радянських часів «діло поправили». Чи пишатися таким фактом нині, чи лихословити з приводу, але черкаські елітні граніти щедро використовувалися при спорудженні Московського державного університету, Кремлівського Палацу з’їздів, Лужників, Храму Христа Спасителя…
У наших краях спробували добувати й самоцвіти: моріон, топаз, опал, гірський кришталь, халцедон, та в старі часи напівкоштовне каміння не викликало у знаті великої цікавості. Тому навіть бурштин (янтар) з-під Канева та Змагайлівки й донині там, де його заховала природа.
До слова, десь у середині 1970-х виникла така ідея: облаштувати у черкаській Долині троянд постійно діючу виставку місцевих гранітів, а на великих брилах приладнати таблички – що за камінь, звідкіля, де використовувався. Шкода, що вигадуючи туристичні цікавинки, теперішні чиновники нічого не знають про оригінальні задуми своїх попередників.