Черкаський краєзнавець розповів про історію жіночих прикрас

Черкаський краєзнавець Борис Юхно у “Новій добі” розповів, як в давніші часи жінки шукали прикраси та з якого віку дівчатка вже носили сережки.

Весна – пора жіноча. Оновлення гардеробу, зачісок, прикрас – такі самі її ознаки, як ніжні первоцвіти, досвітанковий спів птаства чи сонячні кульбаби на галявинах. І так велося завжди, настільки видавалося можливим з огляду на часи. До речі, щодо прикрас. Навряд чи є підстави вважати, що раніше жінки були обділенішими у цьому «компоненті стилю», аніж теперішні.

Жінки здавна полюбляли носити вушні, шийні та нагрудні прикраси. Особливо виділялися останні, що зазвичай складалися з кількох компонентів, гармонійно між собою поєднаних. До сладу шийних та нагрудних прикрас входили різне за матеріалом намисто, що в гоголівські часи називалося маністом, вироби з бісеру, а також прикраси з металу: ланцюжки, хрестики, згарди, монети-дукачі. Так, на Черкащині й загалом у Подніпров’ї були поширеними багато варіантів різнокольорового чи червоного намиста, дукачі, ланцюжки з хрестиками або ж прикріпленими до них прикрасами – бовтунцями, інакше – дармовисами. На Лівобережжі як прикрасу використовували один великий дукач із багатооздобленим металевим бантом. На Правобережжі частіше носили 3 – 5 з’єднаних між собою монет. Гуцулки прикрашалися згардами з нанизаних хрестиків, а також намистом з різнобарвного венеціанського скла та виробами, сплетеними з бісеру. Такі називалися силянками або герданами.

Виробляли прикраси місцеві ремісники-ювеліри, довозили їх також з інших країв. Селяни купували цю найпростішу жіночу пишноту на ярмарках та у спеціальних торгових рядах повітових й губернських міст. Селянські «коштовності» – коралі, бурштин, дукачі, сережки тощо – збирали протягом десятиліть, передавали як сімейні реліквії.

Магія сережок

З давньою прикрасою пов’язувалося чимало народних повір’їв: сережки могли знімати головний біль, загубити ж їх вважалося нещастям, оскільки дівчина ставала вразливою до порчі та прокльонів. Натомість, загублена одна сережка знаменувала швидке заміжжя. За традицією, у піст або під час жалоби, вдягали найпростіші за формою сережки у вигляді кільця, а перед першою шлюбною ніччю наречена мала обов’язково зняти сережки. То аби навмисне не вколоти себе і тим самим не ввести в оману чоловіка щодо цнотливості.

Вже у дворічному віці українським дівчаткам проколювали вуха. Вони носили мідні, а доросліші дівчата – срібні або ж позолочені сережки. Заміжні жінки – срібні й золоті, вдовиці – срібні.

Форма сережок була доволі різноманітною. На Черкащині найпоширенішими вважалися площинні у вигляді напівмісяця із різбленою орнаментацією. На Полтавщині, і знову таки – теперішній лівобережній Черкащині – вдягали так звані спіралеподібні «п’явочки», «уточки» (кільце із зображенням качки), «метелики», «ягідки» (з тонкого обідка з великим червоним камінчиком у центрі). До сережок часом прикріплювалися привіски: бовти або ж теліпони. Стародавню традицію, як і свою «філософію», мали сережки гуцулок. Такі різнилися грушоподібною формою, бо там вважалося, що саме груша найповніше відтворює жіночу подобу.

Сучасні психологи давно намагаються визначити характер жінки за типом сережок, яким вона надає перевагу. Цікаве таке дослідження й чоловікам: глянув на вуха красуні – і відразу розумієш, з ким маєш справу. Жарт, звісно, та як і в кожному, тут щось є.

Тож, сережки з гострими кутами вказують на імпульсивний характер, еліпсоподібні скажуть, жо жінка надійна і емоційна, чотирикутні сережки полюбляють самовпевнені та цілеспрямовані жінки. Круглі сережки-кульки характеризують урівноважену й стриману жінку, сережки з фігурками – перша стадія оригінальності. Наступні – моносережка, «гірлянда» з кількох камінчиків краєм одного вуха і так далі.

Намисто

Це найпоширеніша нагрудна прикраса на всій території України. Для української жінки вийти на вулицю без намиста прирівнювалося приблизно до того самого, що взагалі вийти голою. Намисто було, та й залишається, різним як за метеріалом, кольором, формою, так і за способом носіння. Найбільше цінувалося із доргих природних матеріалів – коралів, бурштину, перлів, гранатів, смальти. Два останніх види набули поширення вже у ХІХ столітті й переважно серед заможниць. Називалося таке намисто «кровавниці», «блискавки», «перли». Дорого цінувалося й гуцульське намисто з венеціанського різнокольорового скла, яке завозилося з Італії.

На Подніпров’ї та Правобережжі набуло поширення намисто зі “щирого” бурштину, який добувався на околицях Києва, на Волині, у Прикарпатті. Вважалося, що бурштин приносить здоров’я і покращує колір обличчя. Часто носили одну довгу масивну низку бурштину у комплекті з кораловим намистом.
Воно, своєю чергою, набуло в Україні найширшого поширення, хоча й залишалося малодоступним для біднішого населення. Ставлення до нього відображене у таких назвах-характеристиках: добре намисто, справжнє, щире, щирі коралі, мудре намисто. Коралі були різними за якістю, розміром, обробкою, відтінками. Дешевші коралі були невеликими, нарізаними трубочками чи циліндриками, так зване «колюче» намисто.

Кораловій прикрасі народ приписував особливі лікувальні властивості. У траур та на піст замість червоного одягалося скляне – молочне або прозоре. Вдома після 30 років жінки все рідше вдягали намисто, хоча якихось ритуальних заборон з цього приводу не існувало. Жінки літнього віку якщо й носили його, то на свята, в незначній кількості й темного кольору.

Чи не кожна дівчина від Волині й до Карпат мріяла про «писані пацьорки». Саме так називалося скляне намисто, розписане вручну венеційськими майстрами. Муранське скло і донині не втратило своєї слави і цінності, а майстри надійно зберігають таємницю його виготовлення. Так само дорого коштувало й намисто з перлів, адже мушлі теж привозили із заморських країв.

Досить популярними серед українських жінок були плетені з бісеру стрічки на шию. Спочатку він теж був дорогим, адже матеріал завозився з острова Мурано, але коли у Чехії та Богемії, – складових Австро-Угорської імперії, до складу якої входила й частина України, – почалося масове виробництво бісеру, кожна жінка й навіть дівчина могла собі дозволити «цятки».

Прикраси минулого

Таких чимало, більше навіть аніж тих, що «залишилися на своєму місці». Наприклад, гердана (крайка, герда, лучка). Так називалися шийні смужки, суцільно прикрашені бісером. Дукати – непарна кількість монет, скріплених між собою як намисто, інколи прикріплені до коралів. Дукачі, або личмани, – прикраси у вигляді великої й масивної срібної монети з металевим бантом, прикрашеним камінцями. Основою дукачів спочатку були австрійські дукати, потім російські срібні рублі та місцеві вироби з різноманітними зображеннями. При цьому, традиції носити намисто з малих дукачів та один великий не виключали одна одну.

Оргигінальною була буковинська прикраса, яка називалася «салба». Це нагрудник з дорогої тканини, розшитий монетами, на зразок турецьких, татарських та молдовських прикрас.

Згарди – архаїчна гуцульська шийна прикраса культового призначення. Мали вигляд нанизаних на ремінець, шнурок чи дротик в 1, 2 або ж 3 ряди мідних хрестиків, між якими чіпляли трубочки, згорнуті з позлітки: найтонших листочків міді чи латуні. Рифи, або ж просто «пугвиці», – металеві буси, які чергувалися з кораловим намистом.