Вже кілька місяців поспіль одна моя добра приятелька, за фахом – бібліотекар, буквально по крихтах визбирує факти, пов’язані із колись уславленим і відомим на всю країну Черкаським заводом телеграфної апаратури. І має в тому очевидні успіхи, але про них йтиметься тоді, коли чи вона сама, чи ми разом, зробимо одне добре діло. Позаяк тільки вчора про це говорили, вирішив отак, без будь-якого інформаційного приводу, коротенько нагадати історію підприємства. Розповів чергову цікавинку з історії Черкас для “Нової Доби” краєзнавець Борис Юхно.
Тож 1 травня 1967 року, принаймні, – саме ця дата вказана в одному з довідників, а на інші в контексті теми і не натрапляв, – вважається днем народження колись уславленого Черкаського радіозаводу, який після підпорядкування «главку» у Москві став Заводом телеграфної апаратури.
У 1970-ті – першій половині 1980-х ЧЗТА був рідним підприємством приблизно для 5 тисяч осіб, тобто одним з найбільших у місті. А його продукція – антени і цілі комплекси зв’язку, телефонна апаратура та інтегральні телефонні станції, інші високотехнологічні прилади й устаткування, як на ті роки вважалися вершиною інженерної думки і втіленням знаменитої радянської «воєнної якості».
З’ясувати у подробицях період його становлення видалося ділом непростим навіть попри те, що з 1973 року й «до останнього гудка» на ЗТА працював мій батько. Самі розумієте – старих заводчан вже багатьох немає, а цікавості до долі ветеранів знищеного, але юридично ще й дотепер існуючого підприємства, тепер ні в кого ніякої. Обмаль інформації ще й тому, що підприємство працювало на оборонку, тривалий час його єдиним реквізитом був «а/я 2889». Звісно, розписувати в усій красі як згадану травневу подію, так і подальший трудовий ритм напівсекретного заводу, в пресі було неможливо.
Таким чином, все йшло до того, що про появу підприємства я мав би «відстукати телеграму» на 12 радянських копійок: «навесні відкрили радіозавод» та показати пару сучасних фотографій. І не знаю, як пояснити те, що сталося, але коли я вже змирився з такою перспективою, подзвонила Людмила Сидоренко (її мати, Олександра Григорівна, проектувала чимало міських будівель і територій, тож «по архітектурі» ми спілкувалися) та повідомила буквально наступне: «Мій батько, Микола Йосипович Сидоренко, з 1964 року займався питаннями введення в експлуатацію радіозаводу в Черкасах, працював на посадах старшого іженера, а згодом начальника відділу з будівництва. Можливо, він буде вам корисним. Ось його телефон…»
Про свої будівельні університети в Черкасах Микола Йосипович точно міг би написати книгу. Пізнавально-краєзнавчу, дотепну, а місцями її, може, довелося б і цензурити, бо так, як «пробивалися» наші заводи й фабрики в Москві і Києві, науковці писати не наважаться.
Ближче до кінця часів «другого пришестя» раднаргоспів (1957 – 1965 роки) один дуже великий начальник записав у робочому щоденнику ключове слово з московської директиви: «Радіозавод». Оскільки все, безпосередньо чи опосередковано причетне до радіо тоді вже виготовляли на «Фотоприладі», наш Микола Йосипович пішов до директора цього підприємства Олексія Курбанова. Так мовляв і так, – давайте окремий завод будувати, є розпорядження, діло перспективне. Олексій Павлович «зрадів» ідеї рівно настільки, щоб його не запідозрили в повному її ігноруванні, бо в самого з «Коритом» (так по першій ширвжитковій продукції поза очі називали «Фотоприлад») клопоту вистачало – ледь-ледь завод починав виправдовувати своє призначення. Йди, каже Курбанов, до товариша Якуніна (заступника голови облвиконкому Володимира Івановича Якуніна), це в його компетенції. Як скаже – так і буде.
І помандрував Микола Йосипович начальственними кабінетами, бо з’ясувалося, що вже навіть робоча документація на перший корпус готова: 124х124 метри і 6 заввишки, але треба, щоб було 4 метри! Кому треба, навіщо треба і чим чотири краще шести – складно збагнути (в Союзі виробничо-будівельні чинники розвитку взагалі часто мали, висловлюючись коректно, певну специфічність), але якщо документація не буде готова, я тепер кажуть, «на вчора», втече від нас радіозавод у Чернігів, там до його будівництва вже впритул підійшли. А фінансування ж не безмежне: 800 тисяч карбованців. І котре з міст «Че» їх освоюватиме, Києву, а тим більше Москві, байдуже. Одним словом, було два варіанти: вирушати до Харкова переробляти креслення під чотири метри, або в Москву, в «Держбуд» – переконувати в доцільності шестиметрових.
І не відаючи страху і сумнівів, як той лицар зі старої історії, товариш Сидоренко вибрав дорогу географічно дальню, яка, якщо пощастить, у часовому вимірі стане найкоротшою. Приїхав, знайшов Держбуд. За робітничою провінційною звичкою хвацько відчинив масивні двері та, ошелешивши охорону повним її ігноруванням, попрямував на килим східців. Довелося знайомитися з капітаном, який пояснив, що в Москві так не ходять. Ні в прямому сенсі, ні в переносному. Треба записуватися. Записався і ще три дні, як каже сам Микола Йосипович, «спотикався там по коридорах всяких, доки якийсь грузін не поміг зустрітися із замом, товаришем Севіцьким. Все розказувати не буду, ну укоськав я таки Севіцького, підписав він шість метрів…»
У квітні 1964 року технічна документація на об’єкт була готова. Оригінали поїхали в Харків, копії лягли на стіл Якуніна й Курбанова. Залишалися «дрібниці»: перекинути 800 тисяч з Чернігова до Черкас, тож Микола Йосипович знову вирушив у дорогу, в республіканський Раднаргосп. За кілька місяців виграв і цю партію. Лише наприкінці листопада будівельники БМУ-23 почали встановлювати битовки, а згодом взялися за той самий історичний цех “124х124”. Навесні 1965 року черга дійшла до своєрідної візитки підприємства – корпусу, що фасадом виходить на Одеську. Тоді ж було створено дирекцію заводу, який очолили Микола Олександрович Федченко, його заступник Генадій Степанович Телічко та бухгалтер Ольга Микитівна Бесєда.
1967-го були введені в дію планові виробничі площі і навесні випущена перша радіозаводська продукція – прилади для передачі сигналів азбукою Морзе. А наш Микола Йосипович, який очолив відділ з будівництва, ще багато років «рішав вопроси», курсуючи радіозаводськими магістралями у напрямку Київ – Харків – Москва…
Оскільки про «розширення асортименту продукції» та трудові успіхи колективу ЗТА преса повідомляти не могла, ЗТА став взірцем для пропаганди усього передового поза межами економічних показників. Принаймні, у підшивці «Черкаської правди» за 1974 рік я знайшов сім заміток про підприємство (при тому, що спеціально їх не шукав) і більшість з них присвячувалися темі організації відпочинку в межах робочого дня.
Виявляється, викроїти час для релаксу можна було навіть в обідню пору. А все тому, що працівники заводу харчувалися найшвидше в місті, адже не втрачали час в ідальні. Там були встановлені потокові лінії типу «Прогрес» і «Ефект» з комплектації та відпуску обідів. В результаті на трьох конвейєрних лініях кожні сім секунд з’являвся комплекс із трьох страв. Тож 2 червня у статті «В обідню пору» головна обласна газета оприлюднила черговий приклад для наслідування. Витяг з неї пропоную вашій увазі.
«Дирекція, партійна і профспілкова організації ЧЗТА багато роблять для того, щоб робітникам добре і працювалось, і відпочивалось. Зрештою вони, як кажуть, запалили іскру, подали ідею. Все інше виконали самі робітники. У сквері на території підприємства розбили великий розарій, збудували естраду, в лісосмузі обладнали баскетбольну і волейбольну площадки. Тож перерви вистачає щоб не тільки пообідати, а й послухати виступ заводських колективів художньої самодіяльності або й пограти у волейбол. Після такої розрядки робота йде краще».
Можливо, в чомусь «масовий пропагандист і агітатор» й перебільшував, на те він і пропагандист, та приклад був гідний наслідування. А квітники підприємства таки й справді славилися: уявіть собі, що лише кущових троянд на території росло понад 8 тисяч, ще й 500 штамбових. І якщо хто пам’ятає – був у СРСР такий антивоєнний плакат, гвоздика у столі автомата. Варіацію на цю тему ЗТА запросто міг би взяти собі за емблему.
КОМЕНТАРІ