Перші радіопередачі на Черкащині слухали… з дозволу міліції (Фото)

У це важко повірити, але в перших українських газетах катастрофічно бракувало навіть репортерів і кореспондентів, не кажучи вже про фахових журналістів за визначенням. Такі спеціалізувалися на аналітичних матеріалах, а це вже далеко не «швидкий» жанр. Із володінням літературною українською мовою у більшості тих, хто дописував у газету, справи теж були кепські: щонайменше половину таких матеріалів доводилося буквально «перекладати». Продовжує розповідати місцеві цікавинки до Дня журналіста для “Нової Доби” Борис Юхно.

Теличка за 800 рядків

Тому-то на початку ХХ століття з газетами і журналами активно співпрацювали Іван Франко, Леся Українка, Олена Пчілка, Панас Мирний, Михайло Коцюбинський, Степан Васильченко, Олександр Олесь, Іван Нечуй-Левицький, інші українські класики.

Першим україномовним виданням того часу стала газета «Хлібороб» – вона вийшла в листопаді 1905 року в Лубнах п’ятитисячним тиражем. Слід віддати належне видавцям – вони намагалися платити журналістам україномовних видань гонорари, однакові з російськомовними. Наприклад, попервах у дещо пізнішій газеті «Рада» за десять рядків тексту платили 50 копійок. За таких розцінок, аби придбати корівку, достатньо було написати газетну шпальту. Місячні гонорари успішних журналістів часто перевищували платню депутатів Держдуми, які отримували 350 рублів.

Але дуже швидко за браком вільного капіталу більшість меценатів вже не могли платити гонорарів взагалі або й навіть фінансувати друк та розповсюдження своїх видань. Лише років за 12-13, після Української революції, україномовна преса перестала бути екзотикою для українців. Але знову – ненадовго.

Перші на Черкащині

«Хлібороб» мав велику популярність серед селян Черкащини. В деяких селах – наприклад, Колодистому на Звенигородщині, нині Тальнівського району, цю газету передплачували усі письменні жителі.

Про поширення у нас редагованого Ольгою Косач – матір’ю Лесі Українки – журналу «Рідний край», що виходив у 1905 – 1916 роках, свідчать численні дописи до нього з міст і сіл Золотоніського, Канівського, Уманського, Черкаського повітів. А першою місцевою газетою, як вважає дослідник теми Василь Мельниченко, стала «Каневская неделя», яка, очевидно, почала виходити в 1906 або 1907 році. Незважаючи на те, що друкувалася вона російською, хоча вміщувалися окремі статті й українською мовою, чимало її матеріалів присвячувалося проблемам українського національного відродження.

«Шевелись» та інші

У 1920-х роках з’явилася виробнича періодика, яка в пізніші радянські часи розвинулася до формату заводських багатотиражок. Так, двотижневий друкований журнал «Заводская жизнь» виходив у 1922 – 1923 роках на Городищенському цукрозаводі, а на Смілянському великою популярністю користувалася стінна газета з доволі оригінальною назвою «Шевелись».

І якщо, наприклад, 40 років тому, тобто 1979-го, у Черкаській області було лише дві обласні газети, то одночасно видавалося ще 22 районних та міськрайонних газет та так само 22 багатотиражки на підприємствах, великих будовах республіканського чи союзного значення, у колгоспах і радгоспах.

Говорять Черкаси

Як відомо, радіо винайшли задовго до появи на карті нашої області. Відтак і перша потужна хвиля радіофікації «накрила» тодішній райцентр Черкаси ще 1932 року. А наступного про успіхи оповіщення йшлося вже як про здобуток в межах усього району. Мовою оригіналу це звучало так:

«Черкаський район почав радіофікацію з 1933 року. Зараз у районі 720 радіоточок, з яких 58 у користуванні організацій та 622 в індивідуальному користуванні. Треба визнати, що розгортання радіомережі у нас все ще недостатнє. Ближчим завданням мусить бути організація радіотрансляцій по селах району, що дасть можливість посилити радіофікацію сел і, в першу чергу, культосвітні заклади та колгоспи». Можливо, що 85 років тому 720 радіо-одиниць на район були прийнятним показником, та пам’ятаймо, що в самих лишень Черкасах тоді проживало 40 тисяч люду та налічувалося близько тисячі приватних та адміністративних будівель.

Радіо слухали з дозволу міліції

Тоді навіть простенькі приймачі «ЗІФ-2», «СВД-1», дещо пізніше – «Піонер» та «КІМ», слугували інтер’єрно-інформаційним наповненням здебільшого начальственних кабінетів. А мати радіо у помешканні прості громадяни могли лише за умови реєстрації апарата на вузлі зв’язку та у міліції. Спеціалісти перевіряли діапазон частот та надавали дозвіл на експлуатацію пристрою. З цього моменту щасливий власник гучномовця потрапляв у поле зору органів як потенційний переповідач новин з усіма можливими для нього наслідками. І якщо ви вважаєте, що така норма була обов’язковою лише в найгірші часи сталінського терору, то помиляєтеся: обов’язкову реєстрацію радіоприймачів, а тепер вже й телевізорів, відмінили лише з 1 січня 1962 року. До речі, як і окрему абонплату за користування ними.

З утворенням Черкаської області справа поширення радіо набула республіканського значення, оскільки обласні центри за визначенням мали радіофікуватися максимально. І кожен такий повинен був наповнювати радіоефір власним інформаційним продуктом. Тобто «Говорит Москва», «Говорить Київ» – само собою, але земляки якнайшвидше мали почути й голос Черкас. І пролунав він вже 31 січня 1954 року, тобто через якихось три з лишком тижні після набуття чинності Указу про утворення Черкаської області. Так, саме тоді прозвучало в ефірі пам’ятне вже кільком поколінням «Говорять Черкаси», і Черкащина почула перші «останні новини» місцевого формату. Їх редактором стала Раїса Крупнік: ще з 1946 року так само редактор, але лише студії місцевого радіомовлення. Тобто за рік по війні Черкаси теж «говорили», але тоді лише для місцевого люду в обширах райцентру.

Чому провулки були «глухими»?

Новостворений колектив обласного радіо налічував лише шістеро осіб. В умовах такого-сякого телефонного зв’язку плюс реального фактичного бездоріжжя, тепер вже й складно уявити, як у середині 1950-х працювалося нашим кореспондентам. Роботи їм, звісно, було з надлишком, адже в краї традиційно ударними темпами будувалися підприємства, житло, заклади культури, і про все це вимагалося якнайшвидше інформувати як відповідальних товаришів, так і простих домогосподарок. І в усі відрядження – лише рейсовими автобусами, на попутках або в машині якогось начальника, якщо візьме.

Максимально швидко проходив і, так би мовити, зустрічний процес радіофікації. Напевне усім відомий вислів «глухий провулок». А чому «глухий»? Тоді всі знали: тому що на кутку «не балакає радіо». Тільки одного 1955 року «озвучили» черкаські вулиці Паризької Комуни, Енгельса, Ватутіна та 35 власне отаких провулків. А за межами адміністративного центру новою апаратурою оснастили 10 райцентрів, було побудовано 7 сільських радіовузлів. Аби зрозуміти, настільки важливим був тоді процес радіофікації, доречно зацитувати бодай одну замітку про відповідні успіхи в Золотоніському районі. Датована вона 19-м грудня 1956 року.

«Золотоніська районна контора зв’язку виконала річний план радіофікації хат колгоспників. Встановлено 1700 радіоточок при плані 1650. Суцільно радіофіковані села Кропивна, Маліївка, Щербинівка, Крупське, Синьооківка, Драбівці. З півтора до п’яти кіловат збільшилася потужність районного радіовузла. Це дозволило радіофікувати віддалені провулки Золотоноші, зокрема Семенівський, Червоний, Прорізний та хутір Гришківку. В кожному селі встановлено гучномовець. В артілі імені Шевченка села Піщане останнім часом встановлено три телевізори. В особистому користуванні колгоспників тепер є 11 телевізорів. В 1957 році передбачено провести радіо у віддалені села Великий Хутір та Зорівку. Радіо буде в кожній хаті колгоспника».

Але попри очевидні успіхи, серце системи ще довго билося то в тісних кімнатках другого поверху Черкаської музичної школи №1 на теперішній вулиці Дмитра Байди Вишневецького, то в трохи просторіших приміщеннях давно знесеного старого будинку на перетині Смілянської й Хрещатика. Та й загалом радіоінформацією займався всього лише підвідділ при обласному управлінні культури. Лише в листопаді 1957 року він отримав статус обласної редакції радіомовлення. А ще – «бобіка»: єдину власну комунікаційну автосилу, яка доправляла медійників у райони. Три дні відрядження на кущ, тобто на кілька районів, за будь-якої погоди заради того, щоб сюжет був «живим»: з інтершумом, з голосами простих трударів… Формат минулого, гідний великої вдячності цілих поколінь черкаських радіослухачів.