Чи не кожен місцевий старожил, спілкуватися з яким доводилося, з-поміж іншого зауважував на тому, що ще й у 1950 – 1970-ті роки ділове життя Черкас мало, так би мовити, “єврейські риси”. Євреї очолювали підприємства і заклади торгівлі, фармацію і стоматологію… Те, що нині називається менеджментом, теж мало конкретну національну ідентифікацію. І це ж після масових погромів у Громадянську, після голокосту часів окупації та інших бід цього народу вже у пізніші часи. Розповів чергову історію із життя старих Черкас краєзнавець Борис Юхно.
Звідкіля ж він тут взявся, ще й у такій кількості? Адже до 1917 року, як і Житомир, Бердичів чи Умань, Черкаси вважалися типовим єврейським містечком. За історичними хроніками перший осідлий єврей з’явився у нашому місті 1765 року. Про це свідчить описова ревізія черкаського замку: “в городе 445 изб…, евреев нет кроме поселившегося арендаря, который платит откупу 10 тысяч злотых…”
У 1791 році цар надав євреям право селитися на землях теперішніх Україні, Білорусії, але не ближче як за 800 верст від обох імперських столиць. Потроху-потроху, і у нас цей народ масово обжився в Смілі, Шполі, Тальному, Лисянці, Умані й Черкасах. Дозволом міської думи, за наявності поручителів із корінних жителів, особам іудейського віросповідання дозволялося будувати житло, боргуватися на облаштування, відкривати торгове чи промислове діло.
Десь до 1840-х тут сформувалися цілі райони їх компактного поселення – Поділ та перших дві – три горішніх вулиці. Вже 1864 року в місті налічувалося 57 євреїв-купців у гільдіях, тоді як іншого віросповідання – 25. Окрім дрібних підприємств, 1854 року запрацював рафінадний завод акціонерного товариства, яке очолював Бродський, у 1878 році – тютюнова фабрика Зарицького. З часом у місті було побудовано ще чотири тютюнових фабрики підприємців Летичевського, Теплицького, Лева. Наприкінці ХІХ століття в Черкасах працювали сірникова фабрика Чорнобильського, кахельний завод Войцковського, оцтовий завод Шейнмана, ковбасні Капиха і Гениха, паровий млин Гринблата, пекарня Школьнікова… Єдиним бізнесом, який залишався поза пильною увагою євреїв, був грабарський. Він часто вимагав живого спілкування із найманими землекопами-чорноробами, принаймні – із їхніми десятницькими, і “нашим з нашими” те вдавалося краще. Ну та й зрештою – “…а де ви бачили єврея з лопатою?”
Фактично “підім’явши” під себе місцеву промисловість разом із торгівельним бізнесом, в рази примноживши свої статки, євреї “пішли у владу”: 1878-го їхнє представництво у міській думі склало третину. Утім, як і в загальній чисельності черкаського населення – 7064 з 20093 жителів. Але при цьому 2/3 усього, що на загал можна назвати “матеріальними цінностями”, було зосереджено в руках євреїв.
Цікавий факт засвідчено у статті Максима Степанова “Євреї на Черкащині: зручні сусіди й загадкові іновірці” (“Прес-Центр”, 30 травня 2007 року): “Упродовж 1840 – 1887 років на Черкащині були засновані єврейські богадільні у містах і містечках – Звенигородці, Калигірці, Лисянці, Шполі, Умані, Черкасах, Смілі, в які приймалися євреї похилого віку та малолітні сироти на повне забезпечення. Благодійні єврейські лікарні в Умані, Черкасах, Городищі, Смілі крім євреїв приймали на лікування і місцеве малозабезпечене населення різного віросповідання, яке користувалося безкоштовним лікуванням і видачею ліків на рівних з євреями правах”.
Після вбивства 1881-го року імператора Олександра ІІ прокотилася перша хвиля єврейських погромів, а найбільші – навесні 1919-го. Відтоді і надовго іновірцям традиційно інкримінувалися всі халепи – аж до відсутності води у крані вже у радянські часи: по суті жарт з глибоким підтекстом. Не оминули погроми і містечок Черкащини. Та попри утиски, сини ізраїлеві вже мали такий вплив на місцеву економіку, шо пресувати їх далі означало б підставляти все населення під дуже великі матеріальні, а потім неминучі соціальні, неприємності. Зрештою – всі порозумілися. Тож наостанок кілька цифр, завжди доречних у торгівельній темі.
У 1910 році в Черкасах мешкало 39,6 тисячі люду, а торгівельних патентів тоді оформили 2316. У місті налічувалося 494 крамниці, 401 з них належала євреям. За довідником “Справочная книга черкасского уезда” тут, зокрема, було 135 бакалійних лавок, 51 м’ясна, 38 мануфактурних, 26 борошняних, 19 галантерейних.
На Хрещатику, головній “магазинній” вулиці, на Суворівській (Дм. Б. Вишневецького) та Парадній (О. Дашковича) особливо привабливий вигляд мали “Суконно-мануфактурный магазин Барышевского”, “Первоклассная кондитерская Зоммера”, “Специальный магазин шоколада и кофе Эйдермана”, “Магазин оружия Кеймана”. Все це давало підстави панові Айзенштейну констатувати у його довіднику “Весь город Черкассы на 1911 год”, що “в промышленном и торговом отношении Черкассы, несомненно, идут впереди всех уездных городов Киевской губернии”.
ІМЕНА: САРРА ЖИТОМИРСЬКА
“Мій дід, Лейба Лемілевич (Лев Леонідович) Житомирський, був шанованою у Черкасах людиною, купцем Першої гільдії, власником одного з найкращих у місті будинків та великого мануфактурного магазину”, – розповідає у своїх мемуарах зі скромною назвою “Просто життя” московська дослідниця-архівіст Сарра Житомирська (1916 – 2002). Здавалося б – ну й подумаєш – один із провінційних капіталістів, нащадків якого змело зі сцени історії більшовицьким переворотом… А ось і не змело!”
Цими словами розпочинається блискуча краєзнавча розвідка журналіста Максима Степанова, яка втілилася в публікацію “Черкаси, Конан Дойль і пролетарська кар’єра дітей капіталіста”, надруковану “Вечірніми Черкасами” від 23 січня 2013 року. Присвячена вона династії колишніх власників першої місцевої двоповерхівки, збудованої 1870 року на місці, де вже не одне десятиліття корпус медучилища-медколеджу-медакадемії.
Та якщо життєвий шлях самого Лева Леонідовича видався хоча й успішним, та нічим надто не примітним, то історія його нащадків могла б стати ідеальною ілюстрацією глобальних суспільних змін на прикладі однієї місцевої єврейської родини. Але переповідка позбавлена сенсу: в бібліотеці статтю Макса знайти не складно. Щиро рекомендую тим, хто “хоче знати більше”.
Як ви вже зрозуміли, Сарра Житомирська була онукою патріарха роду і народилася вона в Черкасах 10 січня 1916 року. Батько – Велвел (Вольф, Володимир), молодший син Лева Житомирського, комерсантом вдався доволі посереднім та жив людиною, схильною до літературної праці у різних її форматах. Відомо ще таке – деякий час він служив помічником присяжного повіреного Володимира Войно-Ясенецького, рідного брата знаменитого хірурга і архієпископа Луки (Валентина Войно-Ясенецького). Упродовж 1913 – 1914 років разом зі старшим братом Леонідом Володимир видавав газету “Черкасские отклики”. Цей часопис прославився тим, що у ньому вперше в імперії під назвою “Мир прошлого” друкувався роман Конан Дойля “Загублений світ”. Судячи з усього публікації були, як це називається нині, піратськими.
Прийшов вік, і Сарра Житомирська закінчила істфак Московського університету, вийшла заміж, народила двох дітей. Після війни працювала у відділі рукописів бібліотеки ім. Леніна – спочатку як співробітник, потім як завідувачка. 1985-го її звільнили за те, що надавала можливість знайомитися з рукописами усім фахівцям, а не лише “спеціальним”. Мало того, її вигнали з партії за дивним тоді, а зараз – то й не дуже, формулюванням: “за грубі порушення у використанні документальних матеріалів, що призвели до витоку інформації за кордон”. На те виходить, що історія Росії і СРСР “в оригіналі” – надто секретна інформація.
За своє довге життя Сарра Володимирівна систематизувала й опублікувала тисячі документів, пов’язаних із декабристами, письменниками, науковцями. Але вершина її літературної роботи пов’язана не з чужими іменами, а близькими від народження. Мемуари на 600 сторінках – чи не найкраща неакадемічна книга з тих, у яких згадується наше місто добільшовицьких часів. На жаль, у Черкасах знайти її не вдалося.
КОМЕНТАРІ