Життя циган: у Золотоноші живуть майже дві тисячі ромів, що зберігають свої традиції

У сім’ях золотоніських ромів у середньому по троє дітей. 90 відсотків – християни, але зберігають свої традиції. Жінки ходять у спідницях і з покритою головою. Без вагомої причини не можуть спілкуватися з чужими чоловіками. Під час похорону в труну кладуть мобільний телефон, комп’ютер, золоті прикраси, гроші, дорогий алкоголь. Чоловіки на знак жалоби носять бороду, пише Ірина Шевченко у “gazeta.ua”.

Керівник Черкаської обласної громадської організації ”Романі Рота” Володимир Бамбула торгує на базарі. Здає в оренду кілька приміщень. Має двох дітей

48-річний Володимир Бамбула, керівник Черкаської обласної громадської організації “Романі Рота”, на зустріч у центрі приїжджає на фіолетових “Жигулях”. Із ним батько Володимир Миколайович, 69 років. Кажуть, мають кілька годин на розмову.

– Поїдемо на похорон ромської дів­чинки, – розповідає Володимир Володимирович. Його голос хрипкий, енергійний. – Загинула в аварії. З лікарні привезли два дні тому, сьогодні ховатимуть. Померлого не можна залишати вдома самого. Перед похованням три дні до нього приїздять родичі. Сидять біля вогнища і спілкуються. Інколи і на 40-й день палимо костьор. Вогонь символізує циганський дух, тепло та красу.

Їдемо автівкою до офісу громадської організації. На стіні висить ромський прапор – червоне колесо на синьо-зеленому тлі. В кутку – гітара й гармошка. П’ємо зелений чай із печивом. Бамбула-старший дарує дві свої книжки. Пише вірші та прозу.

– Румунська організація купила права на книжку “Циганська доля, що вітер в полі” за 3 тисячі євро, – каже Володимир Миколайович. – На ці гроші я з двома синами поїхав до Єрусалима. Доки там були, 18-річний онук узяв додому дівчину. Вона нам подобалася, хазяєчка і гарна. Але Володя ругався, що той нормально не посватався.

Ми перейняли українські звичаї. У нас вони живуть, хоч в Україні вже й відійшли в минуле. На весіллі показуємо простирадло, щоб упевнитися, що дівчина була не гуляща. Інакше опозорить родину, а за свадьбу платитимуть її батьки. Десь 20 відсотків наших хлопців одружені з українками.

– Моя дочка потай вийшла заміж у 16, – додає Бамбула-молодший. – Познайомилася по телефону з 20-річним черкаським хлопцем, він її забрав. Спочатку жили в готелі, а потім переїхали до мене. Нічого вже не зробиш, раз оженилися. Донька знала, що ми з матір’ю її заміж не пустимо. Хотіли, щоб вивчилася.

Освіта – це проблема. Цигани не бачать у ній смислу. Йдуть до школи без підготовки. Відстають. Повчаться кілька років і кидають. Вважають: навіщо вчитися 12 років у школі, ще п’ять – в університеті, якщо потім усе одно йти торгувати на базар. Роми живуть одним днем і хочуть отримувати, а не вкладати.

Володимир Бамбула торгує на базарах різними товарами. Здає в оренду кілька приміщень.

– Маю чотирьох працівників. Раніше було краще, а зараз циган витіснили з центрального на недільний ринок, куди ніхто не ходить. Люди більше в магазинах скупляються.

Володимир Бамбула-старший стоїть у своєму домі біля кутка з іконами. Він – письменник. Видав прозову книжку ”Нерідні діти світу” та поетичну збірку ”Циганська доля, як вітер в полі”. Їх перекладено сімома мовами

По селах скуповував метал. В одного чоловіка взяв на 3 тисячі гривень. Сказав, щоб наступного дня ще приїхав. Утром вийшла його дружина з хати і давай кричати, що цигани тут усе покрали. Виявилося, чоловік їй нічого не сказав. І пропав. Жінка зрозуміла: запив. З криками “ай, паразіт” побігла шукати.

Люди упереджено ставляться до нас. Моя бухгалтерка познайомила зі своєю 6-річною донькою: “Це дядя Володя, він циган”. Дитина аж сахнулась. Я її заспокоїв.

Бамбули перепрошують, прощаються. Підвозять до автостанції.

За день Володимир Бамбула зустрічає на білому мікроавтобусі. У ньому сидить чоловік середніх років у потертому одязі.

– Це мій працівник, – каже Бамбула. – Підібрав на вулиці п’ять років тому. Я пробив колесо машини. Він поміг замінити. Спитав, куди підвезти. Не було куди. Робив і жив на пилорамі, але його звільнили. Запропонував жити в мене. Грошей за це не беру. Працює зі мною на ринку, але зарплати не отримує. Коли просить грошей, даю.

Дорогу автомобілю перепиняє інший. Із нього виходить жінка років 35 з високою зачіскою у довгій спідниці. Питає в Бамбули, чи готові документи.

– Допомагаю оформити папери на усиновлення дітей. Жінку поховали позавчора. У неї не було чоловіка, сироти залишилися.

З будь-якими питаннями звертаються до мене. Баронів зараз немає. Вони існували, коли цигани жили в таборах. Були вожаками. Тепер усе вирішуємо колективно. Поліція часто злочинців-ромів передає нам. Сторони звинувачення та захисту запрошують авторитетних знавців ромських законів. Вони обговорюють деталі справи і виносять вирок. За адміністративні злочини караємо – не мають права спілкуватися з іншими ромами. Найчастіше залишають общину.

Після розлучення діти залишаються з матір’ю. Їй відходить і будинок. Жінка не має права подавати на аліменти, але чоловік зобов’язаний підтримувати сім’ю, як може.

На передній панелі авто розкладено ікони.

– Більшість ромів – православні, – продовжує. – Наш народ походить з Індії, розпорошився по світу. Коли заходили в іншу державу, щоб влитися, брали віру, яку сповідують місцеві. Серед ромів є і католики, і мусульмани.

На пальці лівої руки в чоловіка виблискує золота каблучка з червоним каменем.

– У нас осталася тяга до золота. Якщо на людині є цей метал, то в першу очередь дивитимуться на нього. Він забере погану енергію. Є люди, що можуть зглазити. Я відчуваю таких. У ромів хороша інтуїція. Не довіряємо чужинцям, доки не взнаємо, що їм треба. Є жінки, які ворожать, але ефект від того тимчасовий.

За три хати від офісу троє чоловіків тягнуть червоні “Жигулі” до двору. Говорять ромською мовою.

Бамбула-старший зупиняється біля свого двоповерхового будинку. Він заставлений скульптурами в повен зріст, високими вазами, метровими картинами, позолоченими статуетками. Володимир Миколайович показує колекцію ікон із різних країн світу.

Анжела Кириченко разом із чоловіком виховують шестеро дітей. Не працюють. Живуть на дитячі гроші

– Моя улюблена – з Єгипту. Це друга батьківщина Ісуса Христа, – каже. – Будинок побудував для великої родини, але діти пороз’їжджалися. Приїздять у гості й щоб допомогти по господарству. Живу з дружиною. Раніше хоч була субсидія, а зараз великі гроші треба платити за комунальні. Будинок і раді би продати, та немає покупців.

Як почалася війна, з Донбасу приїхали багато циган. Позалазили в такі конури, що ми й собаки туди не посадили б. Світла, води, газу немає. Влада місцева не допомагає. Живуть із дітьми у страшних умовах. Без документів. Дітей повно, а жодної копійки не отримують. Бо, щоб поновити папери, треба адвокатів наймати.

Домовляється телефоном про зустріч із ромом, який приїхав із Донбасу. 63-річний Іван Петров зустрічає на воротях. У дверях до хати – велика дірка. У невеличкій кімнаті піч, ліжко та клітка.

– У ній тримаю собачку Чапу, жінка якраз пішла її вигулювати, – говорить Петров. – Я переїхав у Золотоношу зі Сніжного Донецької області 2014-го. Тут живуть двоє братів і сестра. Знімаємо будинок без комунікацій за 500 гривень. У жінки троє дітей від першого шлюбу. Старшому – 20, меншому – 12, а дівчині 15 років. Вона вже вийшла заміж. Старший теж жонатий. Жінка в Черкасах торгувала овочами. Гривень по 300 в день мала. А потім на м’ясокомбінаті, доки його не закрили. На роботу беруть і без документів, але ж тільки здорових. А я больний.

Закочує до коліна праву штанину. Показує чорну ногу з гнійними наривами.

– Три года назад ішов з велосипедом. Мене збила машина. Получив чотири переломи. Водій утік. Ромська община зібрала 50 тисяч гривень. У Черкасах зробили дві операції на нозі, вділи спеціальний апарат. Ходив у ньому два з половиною роки. Коли зняли, нога почала гнисти. Сахарний діабет ще вліяє.

Умикає великий ліхтар. Ним родина освітлює кімнату.

– Топимо дровами. Брат пускає помитися або ходимо в соціальний центр для ромів. Від держави получали допомогу, доки мали документи. Їх украли, коли були на похороні. Залишилися тільки справка, що я переселенець, копія паспорта й ідентифікаційний код. Поновити ніяк, бо треба їхати на окуповану Донеччину. До війни працював там на базарі, їздив на заробітки в Сочі. Почуваюся безпорадним.

Дорогою до автостанції Бамбулу зупиняє худа жінка з сивим волоссям. Слідом за нею на подвір’я виходять двоє чоловіків. Жінка запрошує в хату. Там стоїть їдкий запах цигарок. Стіни та стеля в чорних розводах. У печі готується обід. На ліжку лежить 3-річна дитина. Поглядає допитливо.

– Це моя дитинка, не ходить з народження. В мене є ще двоє хлопців і три дівчини, – каже 40-річна Анжела Кириченко. Енергійно жестикулює й усміхається. – Ще один хлопчик помер 2-річним. Чотири місяці возили по больницях, але Бог забрав. Діти в школу не ходять через карантин, а взагалі в нас усе харашо. Живемо на дитячі гроші. На роботу ромів не хочуть брати, а я ще й хвора. Володимир поміг, коли в мене легені накрилися. Поставив на ноги. Привозив їжу, ліки, врачів із Черкас.

Чоловік Анжели 38-річний Забар Кириченко спирається на двері. Говорить тихо.

– Будинок не наш. У мене є квартира, тут живем врємєнно – наглядаємо за дядьком. Він хворий, не можемо покинути. Підробляю на пилорамі, мотаюсь по метал. У 12 років переїхав в Україну з Росії. Участковий забрав свідоцтво про народження і документи батьків. Потім я зв’язався з поганою компанією і попав у тюрму. Коли вийшов, пішов до того участкового. Угрожав, що напишу на нього заяву. Він сказав, що вже і не помнить, де моє свідоцтво. Щоб поновити папери, маю писати заяву в Росії і платити штраф.

– Адвокат сказав, треба 23 тисячі гривень, – додає Анжела.

Дядько Забара 49-річний Віктор Шандиба з подертим обличчям і в пошарпаному одязі перебиває її:

– У мене епілепсія – іногда кидає. Не кожен знає, як відкачати. Часто випиваю і не виходжу на роботу, – каже. – Мою хату спалили.

На прощання Шандиба просить надіслати йому шість банок фарби, щоб пофарбувати будинок. Анжела Кириченко – допомогти одягом і взуттям для дітей.

“Якщо хтось з общини потребує коштів, скидаємося”

Організацію “Романі Рота” Володимир Бамбула заснував 2001 року.

– Спочатку створили касу взаємодопомоги. Дізналися, що є всеукраїнська ромська газета “Романі Яг”, і написали їм листа в Ужгород, – розповідає. – Вони порадили відкрити громадську організацію. На загальних зборах батька призначили головою.

Почали отримувати кошти та брати участь у проєктах. Держава нас помітила та зрозуміла, що є питання, які треба вирішувати: паспортизація, освіта, медицина. Просимо в уряду, щоб продовжили програму інтеграції ромів.

Якщо хтось з общини потребує коштів, скидаємося. Доглядаємо за літніми.

Координуємося з афганцями й учасниками війни на Донбасі. Хочемо, щоб усі бачили: нам не байдуже суспільство, в якому живемо.