Банк, перукарня та музей: як у Черкасах з’явився музей “Кобзаря” (Фото)

Музей “Козаря” спочатку планувалося відкрити у будинку по вулиці Свердлова, 2: там 1964 року навіть встановили меморіальну дошку… з помилкою у даті останнього перебування Тараса Шевченка у Черкасах. Але при подальших краєзнавчих розвідках та вивченні технічної документації з’ясувалося, що особняк цей споруджено через півстоліття по смерті поета, упродовж 1912 – 1913 років, а належав маєток черкаському адвокату Вацлаву Кринському. Розповів цікаву історію краєзнавець Борис Юхно.

Де ж та вулиця і де той дім?

Тож – все спочатку. Зі спогадів Василя Цибульського – сина Андрія Антоновича, а ще Левка Щепанського та Максима Слюсаренка, було відомо, що Тарас Григорович жив у домі Цибульських. Але ж де той дім? І тут нагодилася добільшовицька черкаська реклама та спогади старійшини місцевого краєзнавства Степана Нехорошева. Як купці, Цибульські вказували на адресу свого торгового дому, і будівля та знаходилася на розі вулиць, що нині мають назви Хрещатик та Дмитра Байди-Вишневецького. Звісно, це не та красива будівля 1912 року, яку ми бачимо нині. Але ж частково збереглися автентичні внутрішні приміщення: кімнати, комірчини, підвали.

В подробицях історія дому Цибульських упродовж 1912 – 1941 років маловідома, але завдяки краєзнавчим нарисам Василя Страшевича, “дещо знаємо”:

“Прибутковий будинок здавався в оренду відділенню Санкт-Петербурзького об’єднаного позичкового та ощадного банку, який займав другий і третій поверхи. На першому розміщувалися мануфактурні магазини, палатка з продажу зброї, перукарня. До речі, подібне розташування витримувалося і за радянських часів, коли нагорі був міський банк, а внизу – магазин і перукарня.

Лише у період становлення радянської влади, у 1919 – 1922 роках, будинок використовувався під розташування повітового комсомольського осередку, молодіжно-комсомольської організації “Спартак”, клубу, міської парторганізації, а потім, уже з кінця 1920-х – під банківську установу, яку тривалий час очолював Андрій Чорний. Це він організував евакуацію документації й цінностей, а після звільнення міста був представлений до урядової нагороди”.

Зрештою, 4 грудня 1986 року, згідно з Указом Ради Міністрів УРСР та рішенням Черкаського облвиконкому “Про створення музею “Кобзаря” в Черкасах”, питання щодо місцезнаходження майбутнього шевченківського закладу було зняте остаточно: музеєві бути на першому поверсі триповерхівки на розі вулиць Урицького і Свердлова.

Слово і діло

Далі – “справа техніки”, тобто вже технічне рішення міськвиконкому. Воно, ухвалене у лютому 1987 року, конкретизувало завдання: передати під музей “Кобзаря” Тараса Шевченка приміщення магазинів “Військова книга”, “Вишивка”, перукарні, а також частину площі колишнього кінотеатру “Україна” та підвальні приміщення по вулиці Свердлова, 32.

Навряд такій ухвалі зраділи працівники крамниць та перукарі (запах одеколону ще довго був фоном суботників), адже до 1 травня 1988 року, як передбачалося, “вказані приміщення” ніхто не звільнив. Ремонт розпочався аж у листопаді, відтак до планового відкриття музею залишалося п’ять місяців. П’ять найхолодніших місяців у році… У “високих кабінетах” заговорили про об’єктивну необхідність перенесення відкриття на квітень 1990 року з приурочинами до 150-річчя видання першого “Кобзаря”.

М’яко кажучи – не погоджувалася – із таким поворотом Ольга Шарапа та ще невеличкий ситуативний колектив тих, кого поглинула ідея неминучої вчасності події. Жодних відтермінувань, хай там що. Як згадує бібліотекарка Інна Калініченко, “…у грудні 1988 року на вулицях міста з’явилися плакати-оголошення такого змісту: “175-річчю Тараса Шевченка у Черкасах бути! Музею “Кобзаря” потрібна твоя допомога! Просимо усіх, кому дорогі національні святині, шанувальників рідної мови та культури попрацювати щосуботи на будівництві музею…”

На заклик відгукнулися студенти педінституту, особливо активно – філфаку, службовці, робітники. Дарма боялися холоду, увесь час було гаряче як у серпні. Десь у березні “видихнули”: все вдасться.

ДОВІДКОВО: Ольга Шарапа родом із рідного села Тараса Григоровича – з Керелівки, яке тепер називається Шевченкове, що на Звенигородщині. Вона – праправнука поета по братові Микиті, але у селі то не надто велика дивина: там ще живуть Кобзареві родичі не лише по Микиті, але й по брату Йосипу та сестрах Ярині і Катерині. Своїм особливим українським родоводом Ольга Михайлівна ніколи не вихваляється, бо, як сама каже, “заслуга в цьому моя найменша”. А от чим справді пишається, так це тим, що зберегла пам’ять про великого прапрадіда у справі всього життя: черкаському музеї “Кобзаря”.

Як збирали експонати

Будова – будовою, а що показати? Нічого-ж бо “централізовано”: самі собі придумали “клопіт”, самі з цим і робіть щось (до слова, щодо експонатів – то так триває й дотепер, а були такі роки, що заклад взагалі не бачив жодної копійки фінансування).

Пошукова робота виявилася напруженою, але надзвичайно цікавою. Було підготовлено й надіслано понад 500 листів у бібліотеки та вузи всіх республік та за кордон, запити у букіністичні магазини із проханням допомогти шевченківськими виданнями новостворюваному музею. На черкаську адресу почали надходити “Кобзарі”, книги про поета, переклади його творів. Одержали понад 200 бандеролей і посилок з усього світу. Не обійшлося і без казусів. На прохання музею Ленінградська бібліотека імені Салтикова-Щедріна надіслала посилку із книгами, але… у Чебоксари, і лише за поштовим індексом, а він таки був черкаським, музей отримав своє. І не абищо, а дуже цінні і рідкісні книги. А якби махнули рукою?

Буквально “у підпіллі”
Та повернімося до витоків. Робота “на об’єкті” не лише тимчасово згуртувала людей, але й здружила їх на роки. А ще – поєднала у культурологічне товариство “Заповіт”, яке ставило за мету – ані більше, ані менше – пробудити національну свідомість черкащан.

Засідання товариства проходили щочетверга у підвальному приміщенні музею. Тут співав хор, творили вишивальниці, науковці читали лекції зі справжньої, а не казенної історії України. Сюди ж стікалася вся політична інформація ще доволі закритого Союзу. Вперше в Черкасах у “Заповіті” почала працювати українська книгарня. Десятки заходів було проведено ним у музеї, а ще більше – за межами. Літературні вечори, зустрічі з відомими українцями, шевченківські свята і концерти, відродження колядок і щедрівок – це далеко не повний перелік заходів, проведених музеєм і товариством “Заповіт” за роки свого існування.

Пріоритетним у діяльності товариства завжди було вшанування Тараса Шевченка, вивчення та популяризація його творчості.

Така, аж занадто помітна “кому треба” патріотична діяльність громадської організації, не могла не нервувати компартійну владу. І в грудні 1991 року пожежною інспекцією зібрання у підвальному приміщенні, а відтак і діяльність товариства, були заборонені. Відтоді вона згасла, але свою місію товариство виконало, а музей й дотепер залишається місцевим осередком національної культури.

Нові часи

Після реконструкції, закінченої 2007 року, в підвальному приміщенні було відкрито шевченківську вітальню. З того часу розширилися можливості для проведення різноманітних культурно-просвітницьких заходів. У розкішних виставкових залах постійно експонуються мистецькі колективні та персональні виставки, проводяться вечори, літературні читання, зустрічі з письменниками, презентації нових книг .

Щороку до “Шевченківських березин” музей організовує виставку “Черкаські художники – у вінок шани Великому Кобзареві”, на якій свій творчий доробок експонують митці Черкащини. За результатами виставки видаються ілюстровані каталоги у кольорі.

Музей “Кобзаря” заснував власний номерний почесний знак “За благодійність”, виготовлений зі срібла та емалі з позолотою, яким нагороджуються спонсори за вагомий внесок у розвиток національної культури, розбудову музейної справи, примноження й збереження раритетів музею “Кобзаря” Тараса Шевченка.

За словами директора музею Ольги Шарапи, упродовж останніх років сформувалася ціла колекція портретної шевченкіани, яка налічує понад 100 робіт. Серед них значна кількість портретів Шевченка роботи невідомих майстрів. Часовий діапазон їх створення – від кінця ХІХ століття і до наших днів.

Науковці закладу підготували і видали каталог усіх шевченківських видань з фондової колекції яка налічує кількасот екземплярів. Систематично здійснюється робота над підготовкою до видання у форматі буклетів чи каталогів окремих груп експонатів. Друком вже вийшов альбом екслібрисів, каталог скульптурної шевченкіани, філателістичний каталог колекції музею, підбірка тематичних зображень на декоративному і ужитковому посуді…

ДОВІДКОВО
Тарас Шевченко у Черкасах, розповідає директор музею “Кобзаря” Ольга Шарапа

– Перебуванню Тараса Шевченка в Черкасах присвячено окремий зал музею. За яких обставин і коли поету довелося побувати в нашому місті?

Під час свого останнього приїзду в Україну, між Каневом і Пекарями, де поет хотів купити ділянку землі, побудувати хату й оселитися назавжди, він був заарештований і доставлений під вартою через Мошни до Черкас. Тут, очікуючи своєї участі, Тарас Григорович пробув з 18 по 22 липня 1859 року. “18 липня я був доставлений у Черкаси, де кілька днів просив пана справника, щоб він відпустив мене під слово честі у Київ, але він відмовив мені у моїм проханні”.

Тарас Шевченко мав сидіти у холодному й вологому підвалі при поліцейській управі, але саме у цей скрутний момент на допомогу йому прийшла родина купців Цибульських. То були заможні освічені міщани. Вони тримали свою чималу крамницю заморських товарів, здебільшого елітних вин, і як купці, славилися не лише в Черкасах, а й по всій окрузі. Саме Цибульські постачали вина графам Бобринським, князям Лопухіним, в маєток Воронцова у Мошнах.

Брати Цибульські знали і високо цінували Тараса Шевченка як творчу особистість і цікавого співрозмовника, позаяк вони зустрічалися із Тарасом Григоровичем ще у Петербурзі. Фактична власниця черкаського будинку Цибульських, Марія Тимофіївна, була жінкою освіченою. Походила з роду полтавських священиків Андрієвських, успішно закінчила пансіон благородних дівиць, прекрасно володіла кількома мовами, захоплювалася музикою і навіть неабияк грала в шахи. З Антоном Івановичем Цибульським вона познайомилася у Полтаві, а після одруження переїхала в Черкаси.

Сини Цибульських – Андрій і Юхим – здобули хорошу освіту: перший в Одеському комерційному інституті, другий закінчив університет у Петербурзі. Торговельні справи вів Андрій, Юхим був соборним титарем.

Родина займалася благодійністю. Дружина Андрія взяла на виховання трьох дівчаток-сиріт, якими опікувалися всі члени сім’ї, усім їм дали достойну освіту. Цибульські також утримували притулок для одиноких інвалідів Кримської війни. По суботах Марія Тимофіївна влаштовавала обіди для нужденних та убогих.

Тож дізнавшись про лихо, яке спіткало Тараса Григоровича, Юхим запропонував підкупити справника Табачникова і якось полегшити долю Шевченка. Він пішов до поліцейської управи, дав 500 рублів хабара та ще й золотого годинника – все для того, аби Тарас Григорович не сидів у льосі, а квартирував у Цибульських. Звісно, справу швидко залагодили і так поет оселився в кімнаті Юхима.

Перебуваючи у Черкасах, Шевченко мав щодня ходити в управу до справника Табачникова “відмічатися”. Ці візити неминуче супроводжувалися приниженням, тож не дивно, що в одному з листів поет пише: “як побачиш собачого сина черкаського справника Табачникова, то заплюй його собачу морду, як таку гнусну тварь земля носить?”

За чотири доби, проведені у нашому місті, Тарас Григорович написав два вірші: “Сестрі” та “Колись дурною головою…”, а ще зробив малюнок “У Черкасах”. Кімнату, в якій перебував Шевченко, нащадки Цибульських залишали незмінною аж до початку ХХ століття. Щонеділі сюди могли приходити усі охочі, аби подивитися, де за не найкращих життєвих обставин побував Тарас Григорович.

У 1902 році черкасці попросили перейменувати тодішню Верхньогорову вулицю на Шевченківську. Звідси, як свідчили тодішні старожили, поет милувався краєвидами Дніпра. Якось Тараса Григоровича запитали, чи подобаються йому Черкаси, і він, трохи подумавши, відповів: “Місто дуже гарне Дніпром. Дніпро – моя мрія… недобре ось що: в Черкасах багато бідноти, скрізь жебраки…”

Маловідомий черкаський епізод. У нашому місті зацікавив поета відомий тут піп, який зрікся свого сану. Його так і називали – Яків-розстрига. Жив він на околиці, біля лісу. Син удовихи-дияконихи Яків успішно закінчив духовне училище, слідом семінарію, одержав парафію у Кременчуці, потім Києві. І все було б звично, якби у Києві Яків не зблизився зі студентством. Сперечалися, кожен доводив своє. Однак піп почав читати чимало нецерковного, а далі придивлятися відсторонено до всього, що коїлося довкола. І його правдиву душу охопив жах… Яків зрікся сану.

Коли про Якова-розстригу Цибульські розповіли Шевченкові, то він попросив запрягти коней і Хома, кучер Цибульських, відвіз поета до нещасного самітника (першою від нього відсахнулася дружина, дочка протоірея, а далі відвернулися геть усі). Хома не чув, про що говорили Тарас із Яковом, але свідчив, що прощалися вони як брати…