“Душа на диво спромоглася…” Відомий черкаський митець святкує 60-літній ювілей

У Черкасах, поміж нас, живе і творить особлива людина – надзвичайно мужня,  талановита, різногранна, добросерда – Ігор Забудський.

Доля уділила цьому веселому, товариському, дієвому чоловікові тяжке випробування. Всього лише в 10 років закінчилося його безтурботне дитинство: жахлива аварія прикувала його тіло до ліжка. Але не скувала душу. Він із золотою медаллю закінчив  школу, потім – Московський заочний народний університет мистецтв. Малярство й поезія стали сенсом його життя. Ігор винайшов абсолютно унікальну, авторську манеру рисунку – дрібне штрихування пером та кольоровою тушшю. Техніка дуже трудомістка, забарна. Але написані так картини «дихають»,  набувають об’єму, оживають – пахнуть. як духмяний ліс, звучать, як  чарівна музика.

Виснажливу працю над малюнками митець урізноманітнює віршуванням. Це два могутні крила  Ігоревого таланту. В осерді поетичного й малярського світу Забудського – рідна природа:

                               Я – дніпрянин, онук

                               Подніпровських полян,

                               Що ловили в  Дніпрі

                               Відображення чайок.

Незмогу мандрувати, – за його ж словами, –  «замінив можливістю створювати різні – земні й  неземні – дороги… в оточенні добрих охоронців гармонії – велетенських сосон та кремезних дубів».

Батьківщиною його душі стало Сокирне й Мошногір’я, куди Ігоря в дитинстві та юності часто возили на відпочинок та на етюди. Митець віднайшов і відкриває кожному уважному поціновувачеві у природі нашого краю не просто красу, а невичерпне джерело життєвої сили, пам’яти предків, щирі очі людської душі, краплю,  у якій віддзеркалюється цілий Усесвіт.

Переважна більшість поезій  Забудського – також умиротворене споглядання природу, роздуми про світ людей та ідей, про мистецтво. та особливо врізалася мені у пам’ять його збірка  «Малюнки долі». У ній поет уперше сповідавсь у сокровенному, впустив читача у свою душу.

Іноді моторошно читати цю сповідь, іноді нестерпно. Але у якийсь момент раптом відчуваєш, що вона очищає тебе, зміцнює віру і прагнення жити, радіти кожній миті існування, бачити красу і сенс у всьому. Бо, попри все, ця книжка – історія могутньої, щасливої людини, яка (на відміну від багатьох із нас) двічі навчилася стояти на ногах і ходити. Спочатку, в дитинстві, як і всі, фізично. А потім вдруге, після втрати здатності рухатися, – уже духовно.

Рідною з юних літ стала для  Забудського «Молодь Черкащини». Від 1986 р. працював у ній  літературним консультантом. Старанно вишукував по всій області й уміло вигранював молоді таланти. Задумав і професійно та захоплено укладав рубрику «Соло», потім – цілий товстенький додаток «Дніпряни», а далі й альманахи молодіжної  поезії. Пам’ятаю, в одному з таких додатків мені вдалося вперше розказати нашим читачам про лицарську постать Василя Стуса, познайомити з його віршами та щоденником. Ігор тоді намалював спеціяльно для цього випуску глибокий портрет поета.

На межі 1980-90-х  Забудський став  визнаним лідером і здібним орґанізатором молодіжного літературного життя на Черкащині. З того нашого дружнього кола виросло чи не з десяток добре відомих зараз в Україні митців.

В одному з віршів, розмірковуючи про свою долю, Ігор написав:

Найбільше щастя – повнота буття,

Наввипередки – бігти з власним часом,

Щоб головним було не каяття,

А щоб душа на диво спромоглася.

Сьогодні,  зустрічаючи свій високочолий  60-тилітній  ювілей, митець може впевнено й задоволено сказати собі:  поставлено колись надмету виконано. Його картини й численні поетичні збірки – справжнє диво, яке знову і знову буде вражати й захоплювати чутливі серця.

Але життя, на щастя, вельми різногранне, несподіване й мінливе.  Тому воно й далі даруватиме Ігореві нові приємні сюрпризи, оту «повноту буття» і надихатиме на нові творчі дива. Щиро зичу цього ювілярові-другу і запрошую читачів прилучитися до його див.

Василь Пахаренко

                                               *   *   *

Знання солодке, дивне й передчасне

Мене зрання накрило в дитсадку:

«Я не помру. Я відроджусь. Це ж ясно».

Аж я присів на лавку в холодку.

Війну якусь продовжували діти,

Душа завмерла раптом, наче я

І справді став безсмертя розуміти

У галасі дитячого буття.

Гукали виховательки малечу,

Дівчатка годували дитинчат,

А я свій простір приміряв – лелечий

Де зорі вдень, немовби сови, сплять.

Смалили сонце, як тютюн, тополі,

Курились: далечінь і височінь,

Та щось незриме посвітило долі,

Немов заслінку зсунули в печі.

Палахкотіла небом піч травнева,

У мареві ховались голоси.

«Я не помру!» В мені тремтіло небо

Й дерева шикувалися в ліси.

*   *   *

Як згадаю Маківку – село,

В пам’яті – замурзане дитинство,

Півня голос і його крило,

Над ставком верби сріблясте листя.

 – Що, Домахо? Бігає онук?!..

У бабусі сяєвом – обличчя.

Сходило мені усе із рук,

Я гадав, що так і буде вічно.

Я ганяв, свистів, галасував,

Бігав у сільпо «ситро» купити,

Як сопілку вирізати, взнав,

Як рогате диво подоїти.

Я ловив тут пічкурів, линків,

Виявилось, що ловилось щастя,

Справжнє, світанкове: «Сам зловив!»

Лаштував я саморобні снасті.

Тут велосипед опанував,

Ногу просуваючи під раму,

Як я падав попервах, як мчав,

Як вивчав синцями кожну яму.

Мову тут вивчав, як тільки міг,

А між іншим – смаження картоплі,

Пам’ятаю я хлопчачий сміх,

Їхні глузи: «Підбери-но соплі!»

Я не ображався, бо – маля,

Світ – ще радість, дьогтю – ні краплини.

Це була моя свята земля,

Що кропила зчесані коліна.

КЕНТАВР

Так я кентавр, бо замість ніг колеса,

Бордюри лаю, я ж не альпініст,

Однак не полишаю інтересу:

«А, може, я, хоч трохи, бар’єрист?»

Душа, круть-верть, і це вважає щастям,

Збирає дивні враження в букет.

Ледь крапнув дощик? Це ж небес причастя!

Каштан поцілив? Це з яких прикмет?..

Роками вчусь життю коловороту,

Молюсь кентавром Господу випроб,

Таки до подолання заохотив…

Жену візок: «А щоб тобі… а щоб!»

*   *   *

Люди – гусінь. Лише одиниці

У крилате диво перейдуть,

Чим заплатять за подібну путь

Ті, хто має за спиною крильця?

Я дивлюсь і заздрю, я ж бо – гусінь,

На листочку – давньому візку –

У життя манливе пхаюсь, пнуся.

Мов іконі, я молюсь вікну!

*   *   *

Мене водила дивна сила,

Могутніша, аніж я сам,

Вона мені давала крила,

Аби не заздрив небесам.

Вона вливала в тіло віру,

Щоб я поводився, як Бог,

І був поблажливим до звіра,

Бо, часом, був – сама Любов.