Зізнатися – зі свого школярства, то 1976 – 1986-й роки – щось не пригадуються мені “Шкільні базари” як такі. Як великі спеціалізовані торжища з нагоди нового навчального року. Розповів із притаманним йому гумором чергову цікаву історію з життя старих Черкас краєзнавець Борис Юхно.

blank

Натомість, “виносна торгівля” відповідним крамом “радувала покупців” цілий серпень. Може три тижні, точно. Не те що біля кожного універмагу, але й поряд із книгарнями, “Канцтоварами”, а інколи й біля магазинів які до школи – ну ніяким боком, стояли два – три столи із зошитами, щоденниками, обкладинками, пластиліном, конструкторами і т.д і т.п. Ще на Дахнівському ярмарку шкільною формою торгували, але то на “Дарах осені”, а там торгували усім. Та й умовно-шкільним одягом теж, верхнім тобто. Пальта, куртки, взуття – найбільший батьківський клопіт, бо все воно доволі одноманітно-страшненьке… Не дарма ж моє власне пальто десь на 5-й чи 6-й клас згодом опинилося в селі на городньому опудалі.

Але “Шкільні базари” в Черкасах були, і на підтвердження тому – цитата з брошури, якій вже 86 років. Можливо, йдеться про найперший такий у нашому місті. “Треба відзначити ініціативу тов. П.П. Постишева про обслуговування дітей. З цією метою у м. Черкасах з 29 вересня по 5 жовтня 1934 р. було проведено шкільний базар. На цьому базарі реалізовано товарів на 56 тис. карбованців”.

Або ось, з трохи ближчої минувшини. “Черкаська правда” від 13 серпня 1970 року інформує, що “хоч ще триває піонерське літо і разом з ним відпочинок, школярі та їхні батьки вже заклопотані осінніми турботами: треба заздалегідь придбати все необхідне для нового навчального року. На допомогу молодим громадянам міста прийшли працівники прилавка. Вже післязавтра Центральний універмаг, магазини культтоварів, “Орлятко”, “Черкащанка”, універмаг на Центральному ринку відкриють шкільні базари. У деяких інших магазинах вже обладнані “Куточки школяра”. Тут можна придбати учнівське канцелярське приладдя, одяг, взуття. За короткий час цих товарів продано на 200 тисяч карбованців”.

До школи ми самі, учні – учениці тобто, збиралися по всякому. Відмінники може й усеньке літо, рєбята попрощє упродовж серпня, а кому 1 Вересня як візит до стоматолога, починали напередодні, а закінчували десь посеред першої чверті. “Перекупко, ти коли вже фізкультурну форму принесеш? На наступний урок не пущу!” “Та… Нема мого розміру…” Клас: “Ги-ги! На таких кабанів не шиють!” Добрі дітки, у середніх класах просто таки янголи.

Та довгенько збиралися, що там. І не тому, що не можна було швидше. Просто на канікулах ти сам собі хазяїн, і своїм нещасним копійкам теж. А більше й без потреби. Вихопити щось гарненьке – то ж як підготовка до дорослого життя, коли доведеться полювати на дефіцити. Однаково ж заглядаєш до “Дитячого світу”, “Культтоварів” на Урицького чи відділи канцтоварів в універмагах, то чому б не купити те, що сподобалося, а не те, що тобі потім святково втилющать батьки. Наприклад – щоденника з білими гладенькими сторінками, на яких сліди від хлорки на місці двійки майже непомітні (а як натерти графу для оцінок чи місце для вчительських записів парафіном, то там нічого не напишеш). Зошити з якимись картинками чи портретами письменників в кутку обкладинки, а не просто лініями посередині (перші престижніші).

Зошити були не найкращі, але інших ми не знали. Зрештою – після війни, та вже й після Сталіна, – наші батьки й на газетах писали. Одначе – нічого, вивчилися, ще й добре вивчилися. А ті, на 12 аркушів по 2 копійки і 18 – по 3, комплектувалися вкладеною за обкладинку “промокашкою”. А ще зошити в клітинку не мали полів, їх треба було рівненько, під лід лінійку, зазвичай – дерев’яну, прокреслити червоним олівцем. Забудеш – математичка так “прокреслить” червоною хвилею! Ще й підпише окличним: “Поля!” Діє рівно на три сторінки. Далі полів знову немає, як і розкладу уроків в щоденнику на наступний тиждень.

В середній і старшій школі придбання загальних зошитів – справа ще відповідальніша. Буде ворсистий папір – довго мучитися. Не викидати ж на вітер майже 50 копійок.

Про набір ручок із синьою, зеленою, червоною і чорною пастами теж краще завчасно подумати. Найчастіше в них кольори тьмяні, а самі стержені чи блідо пишуть, чи дряпають папір. Можуть навпаки, мазати. Усіх цих нюансів нинішній школоті не збагнути: капілярні, гелеві, австійські, німецькі… Навіть найдешевші кулькові гривень за 5 стелять ідеально – рівненько та виразно. Хіба вона знає, як то вкурвлює – писати диктант дистрофічною чи калічною ручкою, яка то жирнить, то пропускає, то взагалі не пише, і тоді пасту доводиться жувати! Жувати пасту в їхньому розумінні – то взагалі харчити макарони. Без варіантів.

“Юхно, чого не пишеш? – “У мене паста кончилась.” – “Це ти як колись женешся, то жінці своїй скажеш, шо в тебе паста кончилась! Йди сюди, візьми ручку…” Такі жарти міг собі дозволити лише трудовик. Ну може ще фізрук Микола Васильович, якби ми на його уроках писали. Царство їм обом небесне, хороші наставники були, настоящі… Ну, на сьогодні досить. Згодом продовжимо. А ви теж пригадуйте, діліться. Бо точно знаю – ці “університети” не забуваються