Завернув якось до Богданового скверу, аби глянути на підніжжя пагорба, де невдовзі мають щось будувати. Можновладці вкотре тролять люд: а раптом, дезорієнтуючи громадську пильність, десь – та й проскочить? Можновладці. Інколи за тугі гаманці я називаю їх мошновладцями, буває – можнавладцями, за вседозволеність, та то таке. Тож позаяк давно маю хронічний недуг згадувати факти з історії точки перебування на шкоду кориснішим думкам – цього разу теж не минулося. Чергову історію з життя старих Черкас розповів краєзнавець Борис Юхно.
Ви знаєте, що колись там був замок. Не такий як у Шотландії чи у Франції, але оскільки маєтностям українських вельмож спеціальної назви не придумали, ну або я її не знаю, то нехай буде замок. Насправді – величезне хатисько з ознаками фортифікаційності. У глиняному “замку” під соломою, буцім-то, й закрутилася неоднозначна епістолярія гетьмана Богдана з царем Олексієм, що мала усім відомі наслідки. При вході з 1979 року гранітна брила, на ній все написано.
А парку тут за малим не 100. Відлік його історії поклали кілька потужних вибухів у 1922 році, якими більшовики висадили в небо колишні присутственні місця і тюрму. На знак повної перемоги люмпенів над царськими старорежимниками та всякою подальшою контрою, місцину нарекли Пролетарським садом.
Його головною принадою стало погруддя вождя, відкрите 1 травня 1925 року. Втім, трохи не так. То була вже друга, вдосконалена версія найживішого, бо перша – того таки 1922-го, видалася невдалою. У ній Ілліч постав нащадком Чинхіс-хана. Одне лице, але без монгольської шапки над ним. Обох відливали на Мехзаводі Петровського, почесним працівником якого Ленін й числився. Тобто працювали за нього інші, а зарплату великого механіка кудись перераховували. На той час, до речі, він вже помер.
Півтора десятиліття з лекціями, концертами, агітаційними бесідами та танцями під гармошку.
Коли прийшли німці, вождя прикопали, та забули де. Знайшли на суботнику у квітні 1960-го. Швиденько помили-почистили і 22-го числа почесно відкрили з нагоди 90-річчя, але вже на території заводу. Очевидно, знову прикопаний він і тепер десь там. Втім, це моя сюжетна фантазія, а правди довідатися ні в кого, ідейні ленінці перевелися.
За німців у колишній Першій міністерській, а нині то старий корпус музучилища, був госпіталь, тож сад через узвіз став кладовищем. Гадаю, на ньому ховали не лише померлих у Черкасах, але й дідько його знає де ще. Надто вже багато загарбників знайшло тут омріяну українську землю, аж 650. Німці – народ акуратний, у них все записано. А років отак 20 тому співвітчизники забрали 352-х, у решті решток їм відмовили, щоб не ламати алеї.
Отут є репродукція з листівки 1958 року, на ній текст: “Черкаси. Парк імені Ленінського комсомолу. Братська могила”. Коли знати, що на той час вже 10 літ як Пролетарський називався Комсомольським… Домислюйте самі.
По війні в парку збудували літню естраду й танцмайданчик. Тут, очевидно, й відродилася традиція парубоцьких махачів, оскільки його облюбували моряки-дніпровці 10-го Особливого загону Дніпровської флотилії, а місцеві босякуваті цивіли ділитися дівчатами бажання не мали.
Повоєнний Комсомольський парк – це репродуктор на стовпі, літня агітсцена, “панорамні” лавочки, танцплощадка тобто втоптана галявина. Як колись згадувала одна пані, всі заходи відбувалися там напрочуд жваво, а винуватцями неприродної активності відвідувачів були комарі і мошва, які, коли вітер з Дніпра, набивалося аж туди, “шо стидно сказать”.
Згодом Комсомольський став філіалом Першотравневого з одним спільним директором та чималим з цього факту для нього клопотом. Ну ось, наприклад, стонадцятий начальственний “тривожний сигнал” з публікації від 26 березня 1957 року.
“Порівняно непоганим місцем для відпочинку черкащан був парк імені Комсомолу, але він відданий під забудову драмтеатру. Споруда для кінолекторію і естрада його вже зруйновані, дерева частково вирубані, а будівництво театру не розпочато”.
І аж тут перше пояснення заголовку. Ще 1956 року, згідно вимог до обласних центрів, на обох рівнях вертикалі ухвалили рішення про будівництво в Черкасах драмтеатру. Комсомольський як парк вже здавав позиції, то й вирішили перепрофілювати територію. Треба сказати – не без натхнення. Комплекс мав починатися з камерної площі в оздобі ажурних ліхтарів та фонтанчиків, далі – класична будівля театру, за нею – каскадні сходи до набережної. Там – “лавочки для мистецьких бесід”, зустрічей з акторами та інших виявів культурного моціону.
Гарно, але не судилося.. Так само не склалося з картинною галереєю, і це наступний аргумент на користь заголовку. Її теж планували відкривати тут, і вже навіть будувати почали “у простих лаконічних формах” (у державі змінилася архітектурна концепція), але 8 травня 1966 року ті форми прийняли ніяк не замріяних любителів живопису, а теплі компанії. Ви збагнули: по ходу робіт галерея переродилася в ресторан “Чайка”. Чому так? Все просто: друга половина 1960-х – “великий ресторанний прорив” у Союзі. Так веліла партія, треба були гроші. “Плакучая іва” – то десь далеко, а у нас – розширені “Черкаси”, “Колос”, “Зустріч”, “Славутич”… Всі вони тодішні.
Коли треба збудувати все й відразу, від початкового задуму нічого не залишається. Театр постав у центрі, хоча там мав бути міський Палац культури. Цей, своєю чергою, у другій половині 1960-х перепоручили Хімкомбінату, а остаточно звели аж 1980-го як “Дружбу народів”. Картинна галерея відкрилася у березні 1992-го у приміщенні колишнього міському КПУ. Ну а міським Будинком культури, зрештою, стали володіння наших славних тютюнників, які збудували його до 100-річчя власного підприємства і відкрили як “Ювілейний” 1 серпня 1979-го.
То що ж було з парком далі… Та зо пару десятиліть – по суті нічого. І ось у березні 1977-го влада вирішила добряче його прочистити. Зробити нові прогулянкові алеї, облаштувати великий оглядовий майданчик з колонами як у Ювілейному, спорудити декоративний басейн, а вниз все ж прокласти красиві кам’яні сходи. Що цього разу завадило – не знаю. Глобальні плани звелися до просіки-алеї, скромного озеленення та заміни кількох лавочок. Щоправда, у червні 1978 року в парк привезли 30-тонну гранітну брилу, аби до прийдешнього 325-річчя Переяславської ради перетворити її на пам’ятний знак.
Але окультурюватися за рештою позицій гора вперто не бажала. Ні тоді, ні як з’ясувалося – ще довго. Єдине, що відносно надавало місцині статусу культурної, так це щонедільні зібрання там колекціонерів, на які десь на початку 1980-х я й сам зрідка навідувався аби монетками помінятись.
Третій нереалізований задум – “Поле історії української нації”. Його презентували у березні 2007-го. Значить ідея така: увесь сквер – в погруддях гетьманів. На жаль, історія наплодила таких аж забагато, вистачило б. Зліва від центральної алеї – лівобережні, праворуч відповідно. Конгеніально, руїна в мініатюрі. Каплиця біля входу, козацька вежа з дніпрового боку, невеличкий музей на місці туалетів. Все оте городилося в начальственних головах задля більшої привабливості обласного центру у форматі програми “Золота підкова Черкащини”.
Остання на сьогодні інформація щодо перспектив скверу датована липнем 2018 року. Йшлося про… туалети. Ну а що? Важливо як тут, так і на інших територіях відпочинку. І якщо на загал, то похвалитися вирішенням цієї “проблеми” керівництво Дирекції парків не може. Коштів на громадські вбиральні у нас виділялося достатньо, але на всіх без винятку стаціонарних “об’єктах, позначених на карті літерами Ме і Жо” – замки. Щодо означеного, то ось що тоді сказав директор КП “Дирекція парків” Володимир Стойко: “У 2016 році за дорученням міського голови ми почали розробляти проект реконструкції туалету, 2017-го – виконувати роботи. Вони були практично завершені. Однак, минула зима видалася щедрою на опади, тож коли сніг почав танути, приміщення почало заливати. Тепер ми не можемо завершити реконструкцію повністю, адже в таких умовах електрику, наприклад, не проведеш”.
Одним словом. Чи то справді витратили, чи тупо вкрали 360 тисяч гривень. Треба було ще 600 тисяч. Їх не знайшлося, тож вже роками люди просяться в “Чайку”. Ну або ж самі знаєте, як виходять із ситуації. І не кажіть мені, що ця тема випадає із контексту. Бо дістало. Між іншим – жоден кандидат на посаду міського голови не пообіцяв вирішити питання громадських туалетів. А дарма, мав би великі шанси на обрання.
КОМЕНТАРІ