На жаль, у давно минулому часі. А в теперішньому біля краєзнавчого музею днями перетнувся з одним із його архітектурних батьків (хоч ресторану, хоч музею) Леонідом Степановичем Кондратським. І “між іншим”, старійшина архітектурного цеху повідомив, що невдовзі музей утеплюватимуть, тож увесь його радянський декор, всі оті “віхи” по периметру, вмруть під відбійниками. Шкода, коли така будівля позбудеться автентичності, але це ніщо в порівнянні із втратою “всього “Славутича”. Давно, не вірилося що назавжди, але дуже на те схоже. Історію черкаського об’єкту розповів краєзнавець Борис Юхно.
Завдячуючи фотокору “Черкаської правди” Матвієві Зоріну, ресторан зразка прикінцевих 1960-х ви вже бачили. Можливо, читали “Ретро Град”, то вже щось про нього знаєте. Заздрю тим, хто відвідував, адже мені дорослим таке щастя не випало: коли подорослішав до відповідного віку, то місто надовго залишив, а коли повернувся, від “Славутича” зосталася сама “світла пам’ять”. Лише одного разу потрапив туди малим, коли з компанією друзів батьки поверталися з Дахнівського ярмарку, тож спомини вкрай непевні.
А цього року, з нагоди Дня архітектора, в газеті “Черкаський край” Леонід Степанович розповів історію будівництва “Славутича”. Навряд все викладене ним самим ви знаєте. Статтю в оригіналі можна знайти в номері від 1 липня 2020 року, а тут з її текстової частини я передрукую головне. Та спочатку – “загальні відомості”.
Відкритий у березні 1969-го на межі Черкас і Дахнівки двоярусний бар-ресторан “Славутич” став справжнім шедевром серед закладів громадського харчування, аналогів якому на той час Україна не знала.
Принаймні, на листівках та у фотоальбомах із зображенням відповідних принад інших міст, ви мало де побачите ресторани (хіба в комплексі архітектурної пам’ятки), а наш удостоївся. На поверхні знаходився лише скляний тамбур: напівкруглої форми вестибюль із вмонтованою в цегляну підлогу й оздобленою каменем “клумбою” з тропічною рослинністю. Легкі спіральні сходи вели униз, на “перший” поверх, у коктейль-хол, що був виконаний як напівкруглий балкон, з якого на видноті був увесь зал. Ще нижче – фойє, обрамлене невисокою стіною, викладеною із сірого граніту. Далі – зала з високим, в усю стіну вікном, через яке відкривалася чудова пейзажна панорама соснової околиці. На цьому рівні – ще дві банкетні зали, одна з яких стилізована під українську світлицю. Звідси непомітним ходом можна було потрапити до пивбару, в який також вів окремий вхід з надвору. У пабі, як заведено, – напівтемрява, потривожена мерехтінням латунних ліхтарів. Воно вихоплювало лиш грубу фактуру “середньовічних” стін… Створили це диво фахівці Черкаського відділення інституту Укоопспілки “Укоопроект”.
І ось тепер – слово Леонідові Кондратському у “Черкаському краї”.
Прикро, що візитівка Черкас руйнується
1966 рік. Третій рік, як після інституту в Черкасах працювали троє молодих архітекторів – я, Леонід Кондратський, спільно з Миколою Собчуком і Сергієм Фурсенком. Головним напрямком нашої праці було формування Генерального плану розвитку міста. Під час чергової наради щодо перспектив, ми запропонували “випрямити” дорогу при виїзді з Черкас до Канева біля Дахнівки. Шлях у тому місці, роблячи зигзаг, проходив із ухилом по природному яру, й таке коригування ландшафту вбачалося економічно доцільним. Пропозицію сприйняли, відповідне рішення ухвалили.
Після завершення засідання голова Черкаської облспоживспілки Олександр Бучацький підійшов до архітекторів і порадив подумати, як використати яр, по якому пролягала дорога. Свого часу Олександр Дмитрович поставив на краю цього яру вагончик, в якому могли поїсти водії та проїжджі, й тому, очевидно, не хотів позбутися об’єкта саме як закладу громадського харчування.. Пропозиція захопила думки архітекторів. Розгорнулася дискусія на всю ніч, і ми не зогледілися, як на ранок виник ескіз “приборкання” крутосхилого яру. З початком робочого дня прийшли до Олександра Бучацького, показали. Головний задум полягав у тому, щоб яр використати як котлован, а в ньому збудувати цехи комбінату зі зберігання й соління овочів. Завершити ж комплекс ми пропонували рестораном, фасад якого б виходив на трасу Черкаси – Канів. Пропонували також комбінат і ресторан накрити природним газоном, а вхід до закладу облаштувати зверху, з газону.
Олександр Дмитрович визнав ідею практично бездоганною. Викликав керівника свого конструкторського бюро Володимира Баштового, доручив негайно зайнятися розробкою конструкторсько-кошторисної документації за запропонованими ескізами.
Володимир Баштовий привів нас у бюро, познайомив із колективом, окреслив завдання. Серед працівників бюро був архітектор А. Кравченко, який у процесі роботи став четвертим членом авторського колективу.
Назву ресторану “Славутич” дав Олександр Бучацький: його захопив мальовничий краєвид Дніпра-Славути, котрим можна було милуватися з верхнього східного вестибюлю. “Славутич” швидко став окрасою, візитівкою міста. Біля нього одразу організували тролейбусну зупинку, вона й досі використовується транспортниками. У комплексі з рестораном відкрили пивний бар.
Звісно, об’єктом зацікавилися контролюючі органи. Експерти КРУ перевірили всю документацію з проектування та будівництва. У підсумку вивели позитивний висновок: вартість одного посадкового місця ресторану дорівнювала 800 рублям, в той час, коли економічно вдалим вбачалося будівництво з розрахунку від 1200 до 2000 рублів. Завдяки такому показнику “Славутич” здобув визнання у Києві на республіканській виставці передового досвіду. Він рекламувався як зразковий. Автори ж отримали з виставки Дипломи Першого ступеня з разовою грошовою премією 50 рублів. Для порівняння, зарплата в нас тоді була 83 рублі, з яких вираховувався податок. Дипломи прийшли кур’єром, а за премією довелося їхати до Києва. І не зразу, бо за роботою не мали часу. Тільки коли вкотре строго нагадали.
Ми трудилися з шостої ранку мало не до півночі щодня, на сон відводилося 5 – 6 годин. Працювали з думкою про майбутні покоління, які прийдуть і візьмуть у свої руки створені нами з любов’ю будівлі. Прийшов цей час. Прийшло нове покоління. І не знайшлося тих, хто б подбав про “Славутич”…
КОМЕНТАРІ