Декоративні озерця при вході з бульвару – катастрофа. Облицювальні плити з бортів давно “повідстрілювали”, волога вже точить цеглу. Самі “водойми” літньої пори – ну як не зовсім до каміння сухі, то так, калабаньки жабці по пузо. Фортеця на ремонті і скоро справді почне нагадувати середньовічний замок. Єдина втіха – казкові герої при брамі. Чиїх же вони майстерних рук витвір… Мабуть таки Миколи Чуруканова: того, що колись прикрасив кафе “Дарина” Одаркою і Карасем. Нема, розтовкли при “реконструкції”…
З іншого боку парку – оригінальний дерев’яний павільйон. Колись казково-виставковий, нині схожий на ізбушку Баби Яги, яка на старість заслужила додаткову житлову площу. В іншому… Ну так, “пісок, картон, кізяк і цукор”, але ще якось купи тримається. Розповіда чергову історію з життя старих Черкас Борис Юхно.
Сад Ярової
Вже давно парк називається Дитячим, і в це важко повірити, але йому, як території дозвілля, давно за сотню перевалило. Тож він більш як на два десятиліття старший скверу Богдана Хмельницького, який, своєю чергою як парк, відомий із середини 1920-х, коли називався Пролетарським садом.
Про поважний вік Дитячого нині мало що нагадує. Хіба опосередковано – дореволюційний міщанський будинок від Хрещатика та кілька таких самих за віком – навпроти через дорогу. А починалася історія парку так.
1902-го року місцевий заможник Іван Яровий, що мешкав в будинку на перетині тодішніх Музикантської і Дубасівської вулиць, а тепер – Святотроїцької і Хрещатика, викупив у місцевої адміністрації пустку неподалік свого помешкання. Мета – найблагородніша: закласти театральний сад та слідом збудувати сам театр, популярність якого як мистецтва на початку ХХ століття стрімко зростала.
За реалізацію цього задуму охоче взялася Анна Іванівна, сестра Ярового. То була перербурзька красуня і завсідниця модних світських раутів, яка рано овдовіла, а слідом, втративши покровительство, повернулася до Черкас.
Вже за півроку повітове місто обзавелося театром. Не казна-яким, але виступ на його сцені Марії Заньковецької, а також труп Марка Кропивницького та Панаса Саксаганського, дозволяє говорити про певну історичну значущість цієї території. Якщо, звісно, сам факт такого виступу мав місце. Та повіримо тим, хто писав історію міста раніше, а за якими джерелами – то їхня справа. Отже, місцина для міщанського релаксу збагатіла на власну назву: Сад Ярової.
Розваги для дорослих
Поступово Сад пані Ярової трансформувався в самодостатнє культурне явище. На початку ХХ століття тут містилися публічна бібліотека, навперемін грали 167-й і 174-й піхотні оркестри Острозького і Роменського полків, які квартирували в Черкасах. До всього, справжній фурор на обивательскому рівні спричинило електричне освітлення алей, а слідом й біоскоп: прямий попередник кіноапарата братів Люм’єр. Зазвичай він проектував на площину картинки з життя тварин, або пізньої години – й цікавіші дорослим сюжети. Перегляд таких на ті часи коштував чималих грошей, 20 копійок. Приміром, денний заробіток різнороба на черкаських пристанях оцінювався в 50-80 копійок, тож розвагу можна було вважати елітарною.
1910-го Ярові передали сад в оренду підприємцям Зисіну і Лур’є, і ті, фактично, згубили тут театр, віддавши перевагу прибутковішому синематографу. Літнє приміщення театру було переобладнане під цирк. Але комерціалізація мала й позитивний ефект, оскільки так звані “чемпіонати світу” з боротьби сягнули й провінції. А певною мірою – ще й популяризували спорт. Боролися в цирку не лише “іноземні” атлети, яких тодішні шоумени представляли приблизно так: “Цього вечора перед поважною публікою виступить сам Сальвадор Бамбула – чемпіон Північноамериканських Штатів, непереможний і безстрашний!” (а сам Бамбула, що балакав з очевидним одеським акцентом, тим часом попивав у буфеті зельтерську воду Школьнікова), – а й досить авторитетні спортсмени з відомими далеко за обширами губернії іменами: Іван Піддубний, Іван Заїкін, Данило Посунько.
Публіка після таких змагань гуляла довго. Багатіло купецтво, домовлялася про підряди грабарська бізнес-еліта, жваво торгували єврейські крамниці на Хрещатику. Перед Першою світовою Черкаси стали найрозвиненішим з повітових містом Київської губернії. Ніхто не каже, що це стало можливим завдяки самому лише Саду Ярової, але його роль в діловій активності була очевидною.
Радянські перетурбації
Коли ж Перша світова вибухнула, звідси проводжали на фронт місцеві полки. Гучно і з розмахом: із вином, феєрверками та напускною офіцерською бравадою.
Не пощастило Іосеві Леву, новому власникові парку, який орендував його до 1921 року. Вже 1919-го Сад
Ярової націоналізували та передали у міську власність. А з 1925 року він був увірений наглядові профспілки харчовиків, яка упродовж 1930-х організувала тут чимало концертів за участю відомих колективів соціалістично-сталінської України. На той час цей осередок міської культури й відпочинку вже давно перейменували на Шевченківський сад. До слова, перше погруддя Кобзаря в нашому місті теж було встановлене тут.
Під час звільнення міста від нацистів Шевченківський дуже постраждав. Дощенту було зруйноване приміщення старого театру, полягли мало не всі зелені насадження. Життя повернулося сюди лише 1946-го. В нашвидкоруч зведеній літній кіноплощадці демонструвалися трофейні фільми, працювали більярдна та невеличкий буфет. Відвідували парк здебільшого офіцери гарнізону та фронтовики-санаторники, які оздоровлювалися у Соснівці.
На початку 1950-х неподалік зруйнованого театру було побудовано стаціонарний кінотеатр “Родіна”. Традицію присутності на цьому місці кінотеатрів пізніше продовжили два “Салюти”: старий і новий. Першого знесли 1982 чи 1983 року, другий болісно конає в наші дні.
А тоді всю культурно-масову роботу в парку, що називається, “тягнув”… сторож Пал Ванич. Той самий Павло Курінний, який створив при парку секції городошного спорту “Спартак” і “Динамо”. Згодом вони прославили черкаські команди на всю республіку. Нині мало хто пам’ятає, чим були городки у перші повоєнні десятиліття та яких почестей тоді удостоювалися чемпіони. Моє покоління ще трохи цілило по фігурах, але ніхто вже не знав ані справжніх правил, ані вимог до інвентаря. Кидали по чурках чим ліпшим-замашнішим, намагаючись вибити їх за периметр, і то були “городки”.
Піонерський
У 1962 році, після незначної перебудови, спричиненої в основному демонтажем непідходящих споруд, парк передали піонерам. Тобто за фактом – він став дитячим, яким є дотепер. Старожили кажуть, що довгенько він був ніяким: курним влітку, брудним навесні і восени, з кількома гойдалками та дитячим павільйоном, схожим на дитсадківські.
Десь від середини 1970-х Піонерський парк пригадується немиловидними пейзажами засипаних тирсою калюж та вітринами з не надто свіжими номерами “Піонерської правди”. Його відвідували здебільшого в очікуванні кіносеансів у тому, ще старому “Салюті”. До цього часу парк вже був наново закріплений за Дитячо-Юнацькою спортшколою №1.
Стрімко змінюватися “Піонерський” почав зі стартом 1980-х. Тоді і він, і площа неподалік, були обрані центром докорінних архітектурних змін з нагоди 40-річчя Перемоги. Тож з 1985-го парк став цілковито іншим. З’явилася “Фортеця” з ігротекою, літня сцена з чудовим панно “Скоморохи” Миколи Теліженка, павільйон-теремок, зрештою – нове приміщення кінотеатру “Салют”, який відтоді офіційно став дитячим. А ще – понад два десятки великих дерев’яних фігур авторства Михайла Ширінкіна. Аж у 50 він уперше взявся за різці і майже 30 років потім безоплатно передавав свої роботи, створені на основі відповідних знахідок на березі чи у лісі, паркам і дитсадкам Черкас, Красної Слободи, Руської Поляни. В цьому парку скульптури Михайла Івановича сформували “Поляну казок”, а малі форми – його та гуртківців – знайшли місце на постійно діючій виставці у згаданому павільйоні. Тепер – давно почорнілому та наглухо зачиненому.
Незавидне сьогодення
З попередньою назвою парк розпрощався на початку 1990-х. А ось вже як Дитячому, йому особливо хвалитися нічим. “Фортечні мури” тепер й справді як після обстрілу у фінальних кадрах кіно про д’Артаньяна, такими самими були й “Скоморохи” зі сценічного панно. Зрештою, 2018-го їх позбулися у традиційний для Черкас спосіб, тож тепер задником сцени є банальні, зате акуратні “шпалери”. Значно симпатичніший вигляд мають барельєфи Яни Ханаші за сюжетами фільму “Король Лев”. Щоправда, 2019-го з’явилися вони останніми: там, де місце залишилося. Бо видиму з алеї частину літньої сцени вже прикрашали якісь одноокі мультяшні вилупки. Ні, я без претензій: просто вилупилися кожен своїм єдиним оком. Як то їх називають… “посіпаки”, чи що. Кажуть, діточки люблять. Ще раніше, навесні 2015-го, наче як з причини аварійності демонтували казковий Меч, що слугував головним елементом фонтану при вході з бульвару Шевченка…
Щоправда, на початку серпня 2013 року, після капітального ремонту давно занедбаної оранжереї, в Дитячому відкрили “Тропік-парк”. Тоді в ньому літали екзотичні птахи, повзали хамелеони й вилися ліани. Але вже за пару років розпочався ремонт того, що недавно відремонтували. З того часу не навідувався, то не скажу, що там і як.
Ой, як би то із себе витиснути трохи оптимізму… Ні, воно звісно: як можуть, працівники “Дирекції парків” підтримують функціональність Дитячого. Там чисто і затишно, для малечі є гойдалки, для матусь – лавочки. До цього б хотілося ще щось додати, бо таке саме є навіть у прибудинкових дворах. Але – на жаль…
КОМЕНТАРІ