Цими днями Ляльковому театру Черкас виповнилося вже 55 років. А ще рівно піввіку, відколи він на своєму звичному місці: у “будиночку лісника” на розі вулиць Небесної Сотні і Хрещатика, а в часи новосілля – Леніна й Урицького. Та чи було воно, те новосілля… Розповідає чергову черкаську історію краєзнавець Борис Юхно.
У 1964 році з Ленінграда до Черкас переїхало молоде подружжя Мальцевих. Алла – потомствена дворянка (про що довелося назавжди забути), Володимир – просто типовий тамтешній інтелігент (а це теж чимало) дивовижного інженерно-гуманітарного типу, де обидві складові – у повній гармонії. Обоє – випускники худграфу одного з місцевих вузів. Дипломну захищали по “Маленькому принцу” і комісія одностайно вирішила, що “театр малих форм” – це їхнє.
До Черкас Мальцевих запросили через міськком партії. Нічого дивного, тоді ленінградські працівники “культурного фронту” прибували в наше місто цілими вагонами. Інженери, архітектори, культмасовики їхали будувати “зразкове соціалістичне місто”, а заодно й самореалізовуватися. Бо знаєте – у місті на Неві все давно було так чинно-благородно, почасти ще й дореволюційно, що куди там із новаторством пхатися. До слова, аби колишнім співвітчизникам-ленінградцям вручити пам’ятні медалі з нагоди 65-річчя прориву блокади, 2007-го сюди приїздив Віктор Черномирдін. І я страшенно здивувався, що в “Росаві” таких зібралося не п’ятеро-семеро, а добрих півсотні осіб. Але ж то вже був 2007-й!
Так ось. Наобіцяли Мальцевим усього, але насправді вділили менше. Але була простора світла кімната у Палаці піонерів. ЧШК допоміг тканинами. “Фотоприлад” – алюмінієвими трубками для ширм, згодом Авторемонтний завод дав підлампіченого автобуса. А поки його не було, до місця вистави увесь реквізит доправлявся відкритою вантажівкою. І в спеку, і в мороз. Взимку у межах міста – траплялося, що й караваном санок. Функціональністю господарства опікувався Володимир Мальцев, а Алла Григорівна зосередилася на творчій складовій.
“Тоді, влітку 1965 року, єдина книжка, що знайшлася на підлозі порожньої кімнати лялькового гуртка Палацу піонерів, а саме – француза П’єра Гаммара з казкою на одну сторінку “Троянда Карпат” – дала дивовижний творчий імпульс Аллі Мальцевій. Його вистачило, аби за одну ніч переробити казку на п’єсу, за два місяці виліпити з пластиліну, а потім відлити з гіпсу форми, виготовити декорації, ляльок, оздобити та розписати їх. А ще з випускників педінституту сформувати акторську групу і 7 листопада 1965 року у приміщенні обласної філармонії дати повноцінну прем’єру першої вистави майбутнього Черкаського театру ляльок. Наступного дня референт облвиконкому Володимир Голобородько взяв на себе сміливість підписати проект рішення “Про створення театру ляльок при Черкаському міському палаці піонерів на повному самозабезпеченні”. Театрально-ляльковій справі на Черкащині було дано офіційний хід”.
Не все мені в цій історії зрозуміло, принаймні – чому дебютна робота народилася з книжки на підлозі, а не хоча б бібліотечної – але мабуть, то був “знак”. Гаммар – так Гаммар.
Вочевидь, черкаські посадовці злукавили, пообіцявши все й відразу. П’ять років театр “самозабезпечувався” та жив з шефської допомоги. І аж 1970-го він відкрився як професійний державний у тому самому будиночку, який чи не кожен знає саме як “Театр ляльок”. В цій іпостасі дебютував “Машенькою і Ведмедем”. Цікавий будиночок…
Він – одна із місцевих пам’яток архітектури. Датований останньою третиною ХІХ століття, тож чи не найстаріший, адже йому мало не півтора століття. При цьому, на відміну від інших архітектурних старожилів, будинок майже автентичний. Зведений за типовим проектом А. Руска “Зразкові фасади” майстрами-старовірами із цегли місцевого виробництва. До наших днів збереглася більшість дерев’яних елементів, почасти навіть декор. Є ще “рідні” двері з ручками, виготовленими на Тульській фабриці самоварів. На вензелях читається: “Н. и Г. Бабашов. 1850”.
Зовні колишній особняк повітового лісничого видається одноповерховим, та насправді поверхів два, а перший більшою частиною – у землі.
На відміну від будинку, від двору при ньому нічого не лишилося. То була чимала територія з приміщеннями для підсобного люду, стайнею з невеличким вигоном на два виїзди, господарськими спорудами. Неподалік аж до бульвару – чималий сад. Ну головний лісничий, чого там. Тепер навіть неголовні нормально себе чухають.
У колишні його маєтності нова влада безпардонно вселила міліціонерів міського та повітового відділів. Потім ділянку поетапно відвели під різні установи. У пізніші часи тут була бібліотека, міські управління, після війни – дитсадок, окреме приміщення при Будинку піонерів (він тоді базувався у теперішньому Палаці одружень), дитяча бібліотека. Ну а що і хто тут з 1970-го, вам вже відомо.
КОМЕНТАРІ