Черкащанка Лора Когут – одна з перших в Україні жінок-капеланів. За роки служби на фронті бійці дали їй позивний “Сонечко” – за запал та постійну посмішку на обличчі. Однак журналістам “Про все” Лора Когут розповіла, чому плаче уві сні, а не вдень; як переживає службу під час обстрілів і чому капелани для військових – побратими.
Волонтерська та капеланська діяльність Лори Когут розпочалася ще до російсько-української війни. Вперше вона допомогла дітям із будинку-інтернату на Черкащині.
– Якось ми дізналися про дитячий інтернат у Корсуні-Шевченківському. Там перебувають дітки з обмеженням слуху і їм потрібна допомога. Ми зібрали команду волонтерів і почали туди їздити на постійній основі зі шпалерами, одягом, привозили телевізор і холодильники. Затоваришували на багато років. А коли у 2014 році розпочалися військові дії, вирішили допомагати тим, хто на передовій. Так розпочався мій шлях військового волонтера, – згадує Лора Когут.
БОЙОВЕ ХРЕЩЕННЯ: МИ ПРИЇХАЛИ З ТОННАМИ ГУМАНІТАРНОЇ ДОПОМОГИ, А ВІЙСЬКОВІ ПОПЕРЕДИЛИ, ЩО НАШУ МАШИНУ МОЖУТЬ РОЗГАТИТИ
Першим бойовим хрещенням волонтерка вважає початок бойових дій, коли війна ще була неоголошеною.
– Це був кінець березня 2014 року. Тоді з Криму в Миколаїв виводили три військових підрозділи: льотчиків із Бельбеку, берегову охорону з Перевального і десантників із Феодосії. Їх виводили з півострова на материк Миколаїв. Уявіть, у якому стані були ті люди: хтось із дітьми з однією валізою їде, у когось залишилися старенькі батьки, у когось дружина вагається, їхати чи ні. А казарми, в які переселяли людей, були у стані “під знос”.
Лора Когут та інші військові волонтери Черкас зібрали 9 тонн речей.
– Тоді люди давали усе: телевізори, матраци, одяг, взуття, приносили їжу чи побутові речі, подарунки дітям. Ми завантажили дві машини і на черкаських номерах поїхали у Миколаїв, вирішили ще й концерт влаштувати для людей. Раптом військові дзвонять і кажуть не заїжджати у місто, бо якраз у той день у місто завезли “тітушок”. А номера в нас немісцеві, тому машини можуть розгатити разом із апаратурою. Довелося чекати під Миколаєвом, доки приїдуть військові, щоб ми “гуськом” за ними проїхали, – згадує капелан.
“ТОЙ ДЕНЬ СТАВ ПОЧАТКОМ ВІЙНИ…”
Разом із гуманітарною допомогою волонтери привезли і подарунки від дітей із інтернату в Корсуні-Шевченківському. Вони відгукнулися найпершими.
– Тоді ми ще не розуміли, наскільки великою підтримкою для військових стануть дитячі листи і подарунки. Після цього ми влаштували концерт для людей, який тривав майже чотири години. Але весь час ми були напружені, бо здавалося, що ось-ось пролунає сигнал “тривоги” і військових заберуть на службу. Деякі з них і справді переодяглися і під час концерту ловили “тітушок” по Миколаєву, – згадує капелан. – Наприкінці я запропонувала людям помолитися – і це було унікально: всі військові встали, зняли шапки і почали молитися.
Однак окрім “тітушок” вороги нанесли удар ще й по українській авіації.
– В той день снайпери попробивали українським літакам крила і баки, а в двигуни позасипали камінці. Було багато понівечених літаків. І вони у такому стані прибули… Тільки невелика кількість своїм льотом прилетіла. Це був початок. І ми ще не могли зрозуміти, що це буде війна, яка дасть старт військовій волонтерській діяльності.
“ПАРАЛЕЛЬНО ЇДЕ ДВІ МАШИНИ: ВІЙСЬКОВА І НАША. І МИ НА ХОДУ ПЕРЕКИДАЄМО ПРОДУКТИ БІЙЦЯМ, БО ЗУПИНЯТИСЯ НЕБЕЗПЕЧНО”
Лора Когут розповідає: коли розпочалася війна, щотижня волонтери збирали тонни гуманітарної допомоги.
– Коли захопили Слов’янськ, ми декілька разів на тиждень могли збирати повну автівку допомоги. Хлопці привозили її до блокпостів, а військові виїжджали і перевантажували в бронетранспорт. Був випадок, що на повній швидкості бійцям перекидали продукти – їхали паралельно військовій колоні, бо зупинятися було небезпечно. І ми кидаємо бійцям речі, продукти, а вони кричать: “воду нам, їжі”, – згадує військовий капелан.
На фронт волонтери й досі відвозять не лише провізію, а й дитячі подарунки – їх захисники дуже чекають.
– Пам’ятаю, як колись приїхали з дитячими листівками до військових. І воїн бере одну, відходить подалі, де темно. І я помічаю, що він читає листівку і плаче.
В усі посилки, які передають на фронт, Лора Когут вкладає по два маленьких “Заповіти” і молитви.
– Є потреба у духовній допомозі. І що б там не було, я жодного разу не бачила, що ці речі лежали непотрібними. Зазвичай хлопці беруть їх у внутрішні кишені, ближче до серця, кладуть у каски чи під постіль, – розповідає черкащанка.
НА ВІЙНІ БАГАТО НЕБОЙОВИХ ВТРАТ, БО ЛЮДИ НЕ МОЖУТЬ ВПОРАТИСЯ З СОБОЮ
Військовий капелан – це священик, який служить людям, які перебувають у складних життєвих обставинах, пов’язаних зі стресом чи з ризиком втрати життя. Лора Когут зізнається: як доброволець за свою діяльність вона зарплати не отримує.
– Ми приїжджаємо до бійців на передову служити, а де живемо, ночуємо і як пересуваємось – це наші проблеми. Такі реалії капеланського життя. Але для нас це важливо – допомогти, підтримати, полікувати душу. Тому що військові себе картають: за те, що когось не вберегли, що загинув товариш… Тому на війні багато небойових втрат – люди не витримують військового побуту, психологічного тиску, власних страхів, – пояснює капелан.
Іноді доводиться консультувати та служити воїнам на морозі, біля бронетехніки. Але на такі умови Лора Когут не скаржиться.
– Я дуже люблю цих хлопців і дівчат, розумію їх. І на собі я відчула, що таке війна, що означає бути під обстрілами, – розповідає військовий капелан. – І це одна з головних умов спілкування з військовими – ти повинен бути для них побратимом, тоді тебе послухають.
Через цю специфіку ветерани рідко звертаються до психолога.
– Їм можуть сказати одну фразу: “я вас розумію”. І хлопці вибухають, бо зрозуміти їх, не побувавши на передовій, неможливо. А я там була більше 50 разів.
“МИ ЇХ ВІТАЛИ ПІД ЗВУК ПОСТРІЛІВ… А НЕПОДАЛІК ПІДІРВАЛАСЯ НАША МАШИНА”
Одну зі своїх поїздок Лора Когут запам’ятала на все життя – того дня загинули четверо українських бійців, поранили дев’ятьох.
– Це було цього року в березні, перед Міжнародним жіночим днем – ми їздили на передову і вітали дівчаток і жінок, які служать. Капеланською командою привезли подарунки з іграшками, засобами особистого захисту, смаколиками. І приїхали на позицію біля Пєсок. Дівчат вишикували шеренгою, бо це був сюрприз… І довелося вітати їх під час обстрілу – недалеко від нас були серйозні бойові дії, сильно “гепало”. Пам’ятаю, що був сильний вибух. А потім ми дізналися, що це підірвали нашу машину, – згадує капелан.
Лора Когут каже, що вітати військових-дівчат під фронтові постріли для капеланів було честю.
– Для нас це дуже цінно. І коли під обстрілами вітаєш цих худеньких, тоненьких дівчаток і жінок, розумієш, що війна надзвичайно близько. А ще ближче до неї – наші дівчатка, – наголошує військовий капелан.
ВОЇНИ НА ФРОНТІ НЕ ПОРУШУЮТЬ БОЖУ ЗАПОВІДЬ “НЕ УБИЙ”
Про Божі заповіді у Лори Когут часто запитують на передовій. За її словами, розповідати про їхнє справжнє значення – один із головних обов’язків капелана.
– Наші бійці там боронять землю. Вони стоять на передовій, а навпроти – ворог. Якщо розслабишся і почуватимеш себе невпевнено як воїн – здаси позицію і ворог просунеться на мирну територію. Люди гинутимуть уже тут. І заповідь “Не вбий” має сенс інший – “не вбий даремно, навмисно” або “не убий заради наживи”.Тому воїни повинні розуміти, що навпроти них – ворог. І вони стоять заради своїх сімей і рідних, заради України, – пояснює капелан Лора Когут.
Черкащанка додає, що за “Біблією” вороги України – прокляті.
– У “Біблії” є такі слова: “Проклятий той, хто переставляє межі ближнього свого”. Тобто коли ворог приходить і намагається бойовими діями зсунути богом даний кордон – він це робить для своєї користі, це загарбник. А загарбник – ворог.
“Я ПЛАЧУ УВІ СНІ – ТАК СПРАЦЬОВУЄ МОЯ ДУША”
Лора Когут була майже на всіх похоронах воїнів АТО – приходила навіть до тих, кого не знала.
– Неважливо, знаю чи не знаю захисника – я завжди приходжу на похорон і знаходжуся біля родини, тихенько молюся за сім’ю. Коли є можливість – розмовляю під час похорон із рідними загиблого. Капелан – боєць невидимого фронту. Я намагаюся не плакати вдень, але звернула увагу, що тепер плачу уві сні – так спрацьовує моя душа, – зізнається капелан. – Мені сняться загиблі хлопці. Навіть не в поганому сні, а просто якийсь спогад, їхні очі. Вони в мене на серці.
Допомагає відновитися військовому капелану його ж праця.
– Це дуже серйозна відповідальність, яка стимулює бути у молитовному тонусі. І я відновлююсь завдяки хлопцям, їх родинам – вони надихають, – розповідає пані Лора. – І Бог допомагає мені, бо людським ресурсом із таким тягарем неможливо впоратися.
Лора Когут завжди відчуває підтримку інших капеланів.
– Ми потрапляли під обстріли, блукали не території, не знаючи, куди їхать. Коли в туман потрапили, ледь не впали вниз із підірваного мосту. Колись ледь не заїхали машиною на територію ворога. І я знаю точно: вберегло те, що люди моляться за нас.
“САЛО, ПЕРЕКРУЧЕНЕ З ЧАСНИКОМ І ПЕРЦЕМ – ДЕЛІКАТЕС НА ФРОНТІ”
Лора Когут каже, що попри офіційне затишшя та державну підтримку на передовій досі необхідні дрібниці, які здатні врятувати життя воїнів.
– Нашим захисникам потрібні медикаменти, бо на Сході інший клімат – там холодніше зимою і спекотніше влітку. Тому противірусні препарати, медикаменти, вітаміни та мазі від болю в спині щодня потрібні воїнам. Раніше ми їх роздавали скрізь, навіть на блокпостах, а зараз привозимо більш адресно, по замовленнях, – розповідає капелан.
Допомогти можна і домашніми вітамінами – перекрученим імбиром із лимоном та медом. Не відмовляються воїни і від інших домашніх смаколиків – вареників, пиріжків, млинців тощо.
Делікатесом на передовій вважають звичне українцям сало, перекручене з часником і перцем.
– Дуже цінні на передовій маскувальні сітки – через те, що на кожний сезон потрібна сітка з іншим кольором чи відтінком, у військових із цим проблема. Генератори, кабелі, будівельні матеріали, цвяхи, скоби, плівки – це все потрібно в першу чергу для того, щоб вберегтися від ворога та холоду, – зазначає Лора Когут.
За словами волонтерки, така допомога з мирної території для воїнів – велика цінність.
– Хоча б так ми можемо подякувати за те, що хлопці та дівчата стоять перед ворогом і тримають мирне небо. А надія є, перемога буде, – запевняє військовий капелан.
Аліна Євич
КОМЕНТАРІ