Великі черкаські застілля: як чиновники борщі варили та містян кукурудзою годували

З-поміж міських фестивалів ще близького минулого неабиякої популярності набули ті, що вписувалися у формат “народного свята пуза”. Ставлення до них, щоправда, вже тоді було неоднозначне, адже інколи біля казанків з кашею чи лотків з кукурудзою штовхалися зовсім не по-святковому. Та зараз лише про хороше. Про те, як колись у Черкасах незнайомі між собою люди разом завзято уплітали “борщ Радуцького”, млинцями проводжали Зиму і навіть… чаркувались “самогоном Петренка”. Тож – коротка ретроспектива наших кулінарних толок. Ну так, і товклися гуртом, і куховарили спільно. Я одного разу навіть лаврушечку в казанок кидав. Чергову веселу історію розповідає краєзнавець Борис Юхно.

Холодні закуски

У вересні 2006-го черкащани зганьбили пам’ять Ілліча, адже утнули під його пам’ятником найбільший в історії міста бутерброд. Звісно, із салом. Понад тиждень над його “проектом” чаклували студенти Черкаського комерційного технікуму і надумали таке: сало стане “рушником”, а все, що на ньому – калина, червоний болгарський перець, редис і навіть неїстівні чорнобривці – “вишитим орнаментом”.

На виготовлення української канапки площею в 10 квадратних метрів пішло 55 кілограмів сала, 220 буханців чорного хліба, по 8 кілограмів цибулі й солодкого перцю, 2 кіло часнику, 3 літри хрону. Навіщо так багато перцю? З нього зробили “китиці” й виклали текст “Черкасам – 720!”.

Наше ноу-хау: сало попередньо підморозили й поділили на 4100 шматочків розміром 5х5 сантиметрів, тож на площі маленькі бутербродики лише склали в суцільну смугу. Між іншим, вже через 10 хвилин цей кулінарний шедевр можна було побачити лише в режимі перегляду на фотокамерах. Представники Книги рекордів України ледве встигли зафіксувати подію.

Перші страви

Множина тут задля солідності, бо в меню завжди був лише борщ. Зате свіжий. Просто дивина: як аж до 2011-го черкащани мали в раціоні неповноцінний комплекс! Ситуацію виправив головний міський харчовик, а за сумісництвом – тодішній директор КП “Дирекція парків”, Олександр Радуцький. Саме він запропонував відзначити 20-річчя держави в улюбленому ним самим форматі, тобто з ложкою, на дебютному фестивалі “Сила борщу”.

Слід сказати, що натхненний Романович не зупинився на банальному варінні-частуванні, а запропонував провести кулінарне шоу як змагання команд борщоварів. Відтак, були сформовані чотири дружини кухарів: міської влади з шеф-поваром Радуцьким, яка готувала страву з яловичими хвостами і медом; команду бізнесу, очолювану тоді банкіром Сергієм Отрешком, що чаклувала над борщем на реберцях; команда молоді, керована нещодавнім президентом 17-ї школи Нареком Казаряном, яка взялася за заздалегідь програшну позицію “борщ вегетаріанський”; та команда обласної влади. Вона зійшла з дистанції “з технічних причин”: забракло посуду. На старті команди отримали по 150 літрів питної води та по 50 кіло продуктів – хто які забажав. Робота, а з часом і рідина у велетенських казанах, закипіла…

Задля об’єктивності голосування шанувальникам страви було запропоновано платити за порцію символічні 2 гривні: хто з учасників більше вторгує, той і переміг. У підсумку з 950 гривнями першу сходинку кулінарного чемпіонату посіла “хвостато-медова” команда мерії у складі Олександра Радуцького, Марини Волошенко та Віталія Дядченка. Другими з бонусом у 850 гривень стали бізнесмени, третіми – молодь, яка за борщ без м’яса примудрилася назбирати аж 650 гривень. Щоправда, 200 з них поклав до скриньки голова Черкаської ОДА Сергій Тулуб. Ще у дві сотні він оцінив борщ від мерії, але жодної порції так і не з’їв, бо сказав, що вже пообідав.

Двома словами – фестиваль у Долині троянд вдався. І Романович не був би Романовичем, якби не мав з нього свій маленький корпоративний інтерес: на гроші за борщі був придбаний інвентар для “Дирекції парків”.

Другі страви

Якщо у когось повернеться язик назвати “другими” вареники, то дебютував з основою будь-якого національного обіду відомий масовик-затійник і головний офіційний турист краю Микола Петренко.

26 вересня 2006 року біля готелю “Росава” містяни відзначали Міжнародний день туризму. Відзначали у “кращих національних традиціях”, адже масовий туризм по-нашому – то торби з харчами, а з тих торб ще пляшки стирчать.У цьому випадку – із самогоном. Діючий агрегат встановили тут таки, на святковому майдані. А вареник… був один. Зате на 72 кілограми. Його у каструлю з окропом, зроблену по спецзамовленню на “Темпі”, любовно й акуратно наче у купіль, занурювало шестеро здорованів.

Чесно… Десь перший млинець буває гливким, а у нас таким став цей велетень із пшоном і шкварками, що за формою більше нагадував чебурек. І буває ж таке – навіть всесильна “Шара” ледь спромоглася згодувати його захмілілим “туристам”. Шкода мені було Миколу Івановича, бо великий життєлюб мав світлу мету, а дехто паскудний, хронічно-тверезий і зовсім без почуття гумору, через ЗМІ звинуватив його в “пропагадні пияцтва”. І це Петренка, який і понині фізкультурник, а свого часу ветеранським волейболом задовбував тут усіх молодіжно-спортивних посадовців до кабінетного сказу.

Тепер помандруємо в недалеке минуле тоді ще Ювілейного парку. 27 лютого 2011 року Олександр Радуцький відродив у місті традицію всенародного святкування Масляної. Ну Масниці, Колодія – безперечно, але то ми вже потім срачі в мережах розганяли. А тоді, добре пам’ятаю, гуляли Масляну.

А ще раніше, багато-багато років тому, те свято називалося “Проводи Зими”. Відзначали його у Першотравневому парку, у 1970-ті вже й у Ювілейному. Десь між 23 лютого і 8 Березня: така собі “нейтральна територія”. Прощальне фото із Дідом Морозом, шашлики-млинці-чебуреки-пиво, театралізований концерт, змагання команд КВН, музика з репродукторів, народні забави з призами, спалення опудала Зими…

Цього разу теж не обійшлося без мегастрави: знаний черкаський кухар Андрій Крижанівський скрутив млинець завдовжки понад 20 метрів. Та на відміну від вареника, нічого тому млинцеві не бракувало, бо заходився біля нього справжній майстер. А загалом кілька тисяч земляків, які того дня ближче до обіду завітали на центральну галявину парку, спожили понад 8 тисяч “сонечок”: з м’ясом, печінкою, грибами, курятиною, сиром, варенням, кремом і навіть червоною ікрою. Сам парковий директор чесно зізнався, що з млинцями у фазі приготування він “не дуже дружить”, тож куховарив біля улюблених ним казанів. І духмяна каша, якої тоді з’їли щось близько тисячі літрів, силою аромату перебивала усі млинці разом узяті.

Були на Масляній і кулачні бої, і перетягування канату, і видовищний штурм верхівки стовпа з призами, куди попри 10-градусний мороз дерлися парубки й дядьки, а один верхолаз чомусь в самих трусах, і концерт, і вогняне шоу, і спалення опудала лютої Зими, яка довго не хотіла горіти…

24 серпня 2009 року у Долині троянд дебютував міський кулінарний фестиваль “Черкаська смакота”, на якому від цих самих других страв і холодних закусок столи вгиналися. Кухарі з трьох десятків черкаських ресторанів, шести супермаркетів та кількох місцевих підприємств харчопрому перетворили у смачні наїдки 350 кг м’яса, 100 кг риби, 100 кг овочів і аж 2 тонни кукурудзи.

Злі язики базікали, що задля перемоги у конкурсах, та й загалом – належної презентації своїх закладів, – кулінари з ресторанів притягли свої торби, тож насправді сумарна кількість інгредієнтів обліку не підлягала. Не дивно, що у Долині троянд, яка на той час вже давно стала кількагектарним рестораном просто неба, того дня 30-ти тисячам черкащан було запропоноване меню із понад півтори сотні страв. Були там шашлики й ковбаски, котлети й відбивні, вареники й плов, безліч рибних страв, салатів та різновидів бутербродів. Місто має пам’ятати героїв славної фестивальної минувшини, тож без реклами скажу: найкраще свій заклад презентували “Черкасихліб” та “Гранд Маркет”, найбільшим стіл достатку був у готельно-ресторанного комплексу “Апельсин”, чемпіоном з шашликів став ресторан “Тарас Бульба”, приз глядацьких симпатій вибороли страви грузинської кухні від ресторану “Арагві”, а гран-прі “Черкаської смакоти – 2009” здобув ресторан “Государь”. Той, що з початком війни став “Соборним”.

12 червня 2010 року в кулінарну історію “Долини троянд” була вписана нова сторінка: провідний виробник української курятини влаштував там фестиваль здорового способу життя з трохи заумкуватою назвою “Чікен Вело Фест”. Королями видива стали велосипеди, які їздять на них не так як усі: фігурно та з підвивертами, а буває, що й літають. У гриль-зоні в цей час смажили курей та частували м’ясом небагатьох охочих. Тому що за чималі гроші. Нічого дивного: “чікенів” готували кухарі з київських ресторанів, а їх, мабуть, не попередили, що у черкаську долину біля Дніпра запрошують, не розраховуючи на прибутки.

Десерти

На згаданій вже “Черкаській смакоті – 2009” черкащани легко влупили 10 тонн кавунів та дві тонни динь, і зробили це ще до того, як шашлики зарум’яніли. Тож чи були баштанці десертами в цій ситуації – питання спірне. А ось кому випала честь стати справжньою солодкою принадою міста – то полуниці.

Гусяче філе під полуничним соусом “Серце Бонівура”. Полуничний салат “Клеопатра”. Ванільно-шоколадно-полуничне парфе “Контрабас”. М’ясо з полуницею “Королівське полювання”. Піца з рибою і полуницею. Реберця під полуничним соусом. Рагу з перцем, грибами та полуницею “Фантазія”. Торт “Божа корівка”. Торт з полуницею, марципанами, кремом та бізе “Бабусин кошик”. Безліч різновидів полуничних морсів, желе та тістечок. Ось далеко-далеко не повний перелік наїдків, у основі яких – черкаська “цариця-полуниця”, які пропонувалися гостям фестивалю три роки поспіль. Так, полуничний фест по-черкаськи мав шанс стати традиційним на День міста, але, але… За моїми приблизними підрахунками, за цей час місцеві ресторани презентували аж 115 відповідних кулінарних виробів, десь по 30 – 40 щорічно.

Загалом-то полуничні фішки – діло не складне. Можна, наприклад, наварити холодцю, прикрасити його шматочками ягід, красиво якось назвати… Ну, наприклад, “Парадокс”, – і гайда на фестиваль учасником! Головне – щоб людям подобалося. А що було, те було. Інколи й для журі ледве встигали зразки вихопити. Уявіть собі – 42-метрове полуничне желе вагою 260 кілограмів, яке 4 червня 2011 року приготував відомий нам Андрій Крижанівський, народ ум’яв за півгодини. А були ж ще печиво, торти, млинці, “полунична риба”…

Напої (власне, один напій)

Якщо в старі нотатки не закралася якась хиба, бо простенький блокнот, придбаний ще за купони, вже добряче пошарпаний часом і навіть сторінки в ньому складені довільно, традиція пити пиво усією повнолітньою місцевою громадою є чи не найдавнішою з категорії “вживання – споживання”.

Діло було наприкінці травня 1998 року на площі біля пам’ятника Хмельницькому. Черкаси тоді приймали учасників і гостей Другого Всеукраїнського фестивалю від “Укрпива”, відтак до нас прибули пивовари й пивопиви з Миколаєва, Харкова, Запоріжжя, Чернігова. Прибули з Києва теплоходом “Максим Рильський”, щоб у “вільному козацькому місті” переконати його мешканців, що “Янтар”, “Рогань”, “Славутич” та “Чернігівське” можуть розраховувати на визнання там, де шанувальники пінного давно і патріотично-вперто п’ють місцеві хмільні напої ТМ “Дніпровське”.

Навряд саме та “експансія” спричинила сумні наслідки, але як би не було, відтоді черкаські чоловіки потроху призвичаїлись до пива не черкаського. А рівно за 10 років, у травні 2008-го, його виробництво було остаточно припинене.

Тоді ж, 1998-го, Черкаси, хоч і не вважалися пивною столицею, та ім’я це шанувальники знали. Тут з напоєм ніколи не “хімічили”. Наше мало свій стабільний десятиліттями смак, і за ту стабільність його поважали.

Пивний гармидер тривав цілісінький день. Чимало було там конкурсів, у найвидовищнішому з яких, на швидкість поглинання рідини зі стандартного бокалу, переміг одесит з фантастичним результатом 2,3 секунди. Відтоді у Черкасах відбулося ще кілька масових “запивів”, проте вже як складових інших свят. Про фестивалі пива тут надовго забули.

І ось 17 вересня 2011 року, ближче до обіду, до Ювілейного парку потяглися відпочивальники… На фоні інших величаво пливли фактурні чоловіки, які – з усього було видно – у вихідні зазвичай відпочивають не в парках, а біля телевізора.

Силою, яка відірвала таких від диванів, став фестиваль “Смак пива”, санкціонований та навіть розрекламований місцевою владою попри її ж заборону “вживати” у громадських місцях. Але шляхетна мета – “лікбез” з культури посиденьок з келихами – виправдовувала виняток з правила бодай формально.

Непідробного фестивального колориту надавала заходу участь у ньому місцевих етнічних німців, об’єднаних у культурний центр “Widerstrahl”. У натовпі вони упізнавалися безпомилково: вбрані у баварські капелюшки та коротенькі штанці, з великими автентичними кухлями, що від наших відрізняються наявністю кришки. Мабуть, з таких їхні пращури пили пиво ще за часів барона Мюнхгаузена. Утім, як воно було там і колись – не знаю, а тут і тоді дорослі “німці” пили пиво не задля кількості, а заради бесіди. Тим часом їхні нащадки співали на сцені німецьких (баварських, саксонських чи ще яких – тут треба бути спеціалістом, тому просто “німецьких”) народних пісень. Пані-фрау Ольга Панкратьєва-Клостер та її подруги вчили наших жінок правильно випікати “апфель-штрудель” (яблучний пиріг) й готувати “гвікельте” (м’ясне рагу). Вони розповіли, що на їхній історичній батьківщині з пивом смакують солоні хлібці, свинячі ніжки та білі м’ясні ковбаски. До речі, двері німецького культурного центру, який об’єднував понад 500 осіб, тоді були відчиненими для усіх, хто бажав ближче познайомитися з німецькою культурою, звичаями, вивчати або вдосконалювати мову та й хоча б навчитися готувати пиріг по-німецьки. Запрошували на пиво, та я так і не вибрався, а чи діє той центр нині, навіть не знаю. Давно про нього нічого не чути.

З неприємного (аякже, занотував, бо то стандарт) таке: на “септемберфесті” із закусками виникли певні ускладнення. Чомусь обмаль завезли “баварських” сосисок, а шашлики, які під пиво смакують хіба що в країнах колишнього Союзу, були занадто дорогими, щось за 30 гривень. В’яленими й копченими лящами-коропами не торгували, бо СЕС заборонила. Тож європейський захід з конкурсами, піснями, а головне – біотуалетами, відбувся під брутальний хрускіт “соціальних” чипсів, горішків, сухариків і навіть лузання солоного насіння. Але туалетів було мало… “Ні, це не Мюнхен”, – сказав би Остап Бендер, якби знав про існування ще якогось іноземного міста, окрім Ріо. Та направду й “Октоберфест” у Мюнхені – явище не для вразливих. Можливо, щось би згодом змінилося на краще, та “Смак пива” став фестивалем одного року.

Такими вони були, ті смачні черкаські фестивалі ще близького минулого. Чи будуть нові – покаже час, зараз точно не до них. Але організаторам завжди слід пам’ятати: навіть п’ять фестивалів поспіль – це ще не традиція, а один – то взагалі просто акція. У світі найпопулярніші ті, яким десятки, а то й сотні літ. Їх чекають незалежно від економічної ситуації, політичної чи ще якої окрім надзвичайної. Ми ж завжди, і таки завжди без винятків, добре починаємо, а потім… Ну та самі знаєте.