Станіслав із Тального розповів виданню “Вісті Черкащини” про дивні, а часом і страшні контрасти на фронті.
Довідка: народився 1 травня 1973 року у Зеленькові. Після закінчення 8-ми класів середньої школи вступив до Дніпродзержинського коледжу фізичної культури та отримав диплом. З 1991 по 1993 роки служив в армії. Відслуживши, повернувся в Тальне, пішов працювати до Тальнівської ДЮСШ, де пропрацював з перервами 18 років. Має вихованців, які досягли висот у спорті: стали чемпіонами України, були учасниками чемпіонатів європейського та світового рівня. Займається підприємницькою діяльністю (власник магазину «Фортуна»), яку на деякий час призупинив. Учасник АТО. Співзасновник та член ГО «Військово-патріотичний клуб «Гайдамаки», член виконкому Тальнівської міської ради.
– Вперше відчув, що таке війна, на початку червня 2014 року, – розповідає Волощук. – Ми з хлопцями з військкомату повезли засоби захисту, аптечки, формений одяг на передову у Слов’янськ. Їздили на Луганщину, у Щастя. Таких поїздок було десь 30.
А потім познайомився з Романом Катком, заступником командира 5 батальйону Української добровольчої армії. Він запросив мене у кінці 2015 року на батальйон. Я з’їздив. Запропонували проходити там службу – і на початку 2016 року я вже був у навчальному центрі, після проходження якого, у березні цього ж року, поїхав до Авдіївки – гарячої точки. Найбільше, що запам’яталося мені, – це те, як приїхали до навчального центру. Нам видали зброю, перевдягли і впродовж перших двох годин ми вчилися синхронно давати салют. Тоді подумав: «Нічого собі! Навіщо?». А тоді раз – і через тиждень 200-ий. Така традиція була – центр завжди давав салют.
Атовець розповів, що у навчальному центрі було дуже важко. Шалені навантаження, через які доводилось колоти знеболюючі, витримували далеко не всі. Якщо з 30-ти осіб на кінець навчань залишалося 5-7, вважалося нормою. Цілий день потрібно було бути в повній екіпіровці – у бронежилеті, касці, з рюкзаком та навіть спати зі зброєю. Набоїв, до речі, видавали стільки, скільки треба, щоб навчитися стріляти. Із забезпеченням проблем не було ніяких. «На батальйоні було поняття: якість перевищує кількість. Інструктори у нас були серйозні хлопці, натовці, – ділиться Станіслав Володимирович. – Серед них багато майстрів спорту, зокрема, і з греко-римської боротьби. Розмовляли англійською. Були також серби, ізраїльтяни, італійці – вони проводили вишкіл. Мені подобалося ставлення командирів. Якщо хочеш потрапити на передову, цей вишкіл ти повинен пройти обов’язково: бути готовому і фізично, і психологічно».
Після навчання та складання іспитів була співбесіда з командиром батальйону – Владиславом Літвіновим, молодим чоловіком років 35-ти, який став кавалером 2-х орденів Богдана Хмельницького.
– Потрапив в Авдіївку. Це була гаряча точка, на окраїні Донецька. Служив у штурмовій роті. Перед нами стояли різні задачі і ми їх виконували. Дали нам позиції біля шахти Бутівка – треба було «видавити» бойовиків з-під мосту. І ми зробили це: з березня і по червень ми потихеньку до них підходили, окопувались, розбивали їх, переходячи від позиції до позиції. Я був і кулеметником, працював на «Утьосі» (12,7 мм), другим номером на ПТКРі (протитанкова керована ракета) – носив одразу по дві ракети загальною вагою 60 кг.
Коли вперше потрапляєш на передову, здається, що в тебе ціляться з усіх сторін. В перший же вечір нас накрили 82-міліметровими мінометами. Пізніше з Донецького аеропорту ворожа артилерія працювала так, що за цими обстрілами можна було звіряти годинника. Накривали з установок 122-го та 152-го калібру. Наганяла найбільше страху «Акація». Як же вона виє! Сидиш у бліндажі, розумієш: якщо пряме попадання – це буде братська могила. А як виходиш, дивишся – а воронка в ріст людини. Днів 10 нас день у день «крили».
У 2016 році Станіслав Волощук, повернувшись з передової, тренував рекрутів у навчальному центрі. Мав позивний «Тренер». У 2017-му знову поїхав на передову – у Мар’їнку та Красногорівку, де служив з березня по червень.
– Мені запам’яталась одна жінка. Ми пішли на базар у Красногорівці, – розповідає атовець. – Вона розговорилася з нами. Казала про чоловіка, який здавав наших сєпарам. Її слова врізалися в мою пам’ять: «Якщо він продав свою країну, то він батька й матір своїх продасть».
На передовій вражає все. Тут смерть, війна і дитяча гра у футбол «вживаються» на одній території, а молода снайперка, яка ще на світанку була на позиції і забрала чиєсь життя, захищаючи своє власне та своїх побратимів, за кілька годин милується метеликом та відпускає його на волю – така картина з різким контрастом емоцій та настроїв, як поділився з нами Станіслав Волощук, трапляється майже на кожному кроці: «Якими уявляють бойовиків – бородатими, правда ж? А ми бачили хлопців років по 20. Уявляєте, як виглядає смерть з дитячим лицем?», – каже чоловік.
КОМЕНТАРІ