“Хімічна” культура: 40 років тому запрацював кінозал у “Дружбі народів”

Рівно 40 років тому, а саме – 28 лютого 1981-го, першим сеансом дебютував кінозал у ПК “Дружба народів”. Згадуючи історію наших кінотеатрів, його чомусь несправедливо забувають, і я – не виняток. Можливо тому, що він вважався не самостійним закладом. Утім, це таки був повноцінний кінотеатр. З тією лише відмінністю, що не працював по понеділках і вівторках та не мав ранішніх сеансів. Але “Черкаська правда” справно анонсувала стрічки у “Дружбі” так само, як і в інших кінотеатрах. Чергову цікавинку розповідає краєзнавець Борис Юхно.

Зачепився за цю, загалом-то й не надто важливу дату, та й пригадалося… Моє знайомство з тоді ще новесеньким Палацом культури хіміків стало більше пам’ятним, аніж приємним. В перших числах травня 1983 року наш зірничний клас відправили туди на репетицію якогось паркетного заходу до Дня Перемоги. Тримаючи в руках прапори і кубки, двома групами ми мали пройти залою від самих дверей, піднятися на сцену, а там відсвічувати трофеями всю першу частину дійства.

Діло нехитре: тягнемо носочок, більш-менш синхронно опиняємося на місці (правда, Вовка Підгорний примудрився загриміти кудись між дальнім краєм сцени і екраном), утворюємо урочистий задничок. Двічі спробували, наче нормально.

Вчителі вийшли щось з’ясовувати, а ми поставили кубки в куточок, та й дали драла на стадіон. Всі хлопці, ще й двоє дівчат. А що робити, якщо не з нашої провини репетиція почалася із запізненням? Спочатку шукали якогось дядька, потім ще якогось із ключами… Самі винні. Того дня на товарнячок з черкаським “Дніпром” в бойовому складі приїхало київське “Динамо”, який там “ще разочок”! Знаємо ми ці “разочки” – то на годину, не менше. Й так в свинячий голос примчали, аж на середину першого тайму. Добре хоч, що попри биток, пропустили: виручила зірнична форма.

Одним словом… То був майже кінець навчального року, і якби на концерті ми криво вийшли, в кращому випадку світила нам усім “задовільна” за чверть, а комусь вона б потягнула й річну. Але з того переляку ми вийшли ідеально…

 

Далекого 1980-го гігант вітчизняної хіміндустрії, черкаське виробниче об’єднання „Азот“, відзначало 15-річчя. Задовго до цього, ще на початку 1970-х, керівництво республіки вирішило подарувати підприємству Палац культури хіміків. Але від рішення до втілення минули майже дві п’ятирічки, за цей час „концепція змінилася“, тож той подарунок хіміки змушені були піднести самі собі, та ще й за посильного внеску мало не всіх трудових колективів міста. Допомагали ЗТА, “Фотоприлад”, Машбуд, “Хімреактив”, Меблевий комбінат…

В пошуках фактажу до теми вкотре гортаю мемуари Володимира Сокоренка, книгу “Я відверто дивлюся вам у вічі”. Про будівництво “Дружби народів” чимало, з 171-ї по 174-ту сторінку. Спробую стисло, бо про “роль і місце” Івана Лутака таки забагато. Та й загалом, останнім часом Іван Кіндратович часто тут про себе нагадує (тільки не треба більше віршів!))). Отже:

“Велику роль у розбудові нашого міста відігравала рада директорів промислових підприємств, яка збиралася щомісяця і спільно з архітектурно-забудовчою радою, управлінням капітального будівництва МВК та іншими службами, ухвалювала рішення стосовно будівництва нових об’єктів, їх архітектурного опорядження, питань роботи комунального господарства, покращення культурного життя обласного центру. Саме на такій раді постало питання про створення в Черкасах нового культурного центру – майбутнього ПК “Дружба народів” (насправді питання постало значно раніше, але цього разу його взялися вирішувати, – прим.)

На місці майбутнього закладу потрібно було зробити великі знесення під забудову, надати людям квартири. Все це потребувало значних витрат. Тому, зібравши делегацію, яку я очолив, ми вирушили до Москви – в Міністерство хімічної промисловості. Тодішній міністр Леонід Аркадійович Костадинов був людиною непосидючою, увесь час у відрядженнях…”

Далі – партійно-номенклатурно-фінансовий квест з прізвищ і сум: 2,5 мільйони, 5 мільйонів… Нарешті: “Якщо ж уточнити, то палац культури “Дружба народів” обійшовся нам в цілому в 7 мільйонів карбованців (за тодішнім офіційним курсом то майже 10 мільйонів доларів, – прим.), левова частка яких – кошти хімічних підприємств обласного центру. Тільки світломузичний фонтан коштував 330 тисяч карбованців. А як багато списів колись ламались – бути чи ні фонтану? (…)

Не все відбувалось гладко. Так, за проектом, підлога в фойє планувалася з мармурової крихти. Будівельники вже й постелили 60 квадратних метрів. Я заперечив: мармурова крихта аж ніяк не поєднувалася в ансамблі з чудовим полірованим гранітом і мармуром підйомів на другий поверх. І Іван Кіндратович зі мною погодився. Готову підлогу зірвали, поклали полірований граніт (…)

Ми порушили, а вірніше – просто обішли, цілий ряд рішень вищестоящих органів. То в Києві грошей взяли, то – в Москві, а про те, що київські вже витратили, Москву якось “забули” повідомити. Але створили найкращий серед обласних центрів України палац культури. Чому саме “Дружба народів”? Бо і будівельні матеріали, і сучасне устаткування, постачалися з усіх куточків Радянського Союзу. На його будівництві працювали люди різних національностей. Він став центром об’єднання всіх культур і приїжджали сюди з гастролями митці з усієї країни та зарубіжжя.

І все ж, якщо сказати чесно, трохи страху в душі за своє нахабство у діставанні грошей, було. У ті часи, коли головою комітету партійного контролю при ЦК КПРС був Арвід Янович Пельше, а його караюча долоня, без перебільшення, “висіла” над долею кожного партійця, такі “хитрощі” для мене, як для першого секретаря Черкаського міськкому партії, могли обійтися дорого. Можна було не тільки партквиток втратити, а й опинитися у краях віддалених”.

Зумисне чи просто не вдаючись у деталі, але щодо назви Володимир Григорович злукавив.

Ухвалою обкому від 14 серпня 1979-го “Дружбою народів” назвали увесь майбутній архітектурний ансамбль – як палац культури, так і площу – на честь дружби двох конкретних народів: українського та російського. Звісно, “на честь 325-річчя воз’єднання”.

З відкриттям пам’ятника Богдану Хмельницькому восени 1995-го площу перейменували, а домінанта так і продовжує “символізувати”. Але передісторії вже ніхто не пам’ятає, то й нормально. Бо з ким тільки Богдан не дружив!

Щодо артистів – то свята правда. Років 20 тому ТРК “ВІККА” базувалася в “Дружбі народів” (вхід з двору). Тоді фактичним власником телекомпанії був “Азот” в особі Бориса Райкова. А на День хіміка, чи й просто з якоїсь іншої нагоди, Борис Сергійович не відмовляв собі в задоволенні порадувати колектив підприємства просто таки “Песней года в Останкино”. З ким тільки ми не курили на задньому дворі, не сиділи в кафе! Ну не тет-а-тет, звісно, а за сусідніми столиками. Хоча й за одним траплялося. Про автографи навіть не казатиму. Ми до того забуріли, що спускатися далеко не до кожної зірки. Хіба хтось зі знайомих попросить взяти “спеціально для…”