На одній із фотографій Івана Литвина – воли. То якесь наше село у 1950-ті, а моя мати 1947 року народження підтверджує: в її дитинстві воли не були дивиною. Не стільки їх на шляхах зустрічалося як коней, – та все ж. Ще тут, на черкаському Лівобережжі, а донедавна Полтавщині, випасалися величезні отари овець. І обіцяє десь знайти книжку приятеля мого прадіда, чабана Василя Безпалого, яка називається “Гомін степів”… Чергову цікаву історію розповідає краєзнавець Борис Юхно.
Першими водіями, та ще й зразу дальнобійниками, у наших краях були чумаки. У ХVІІІ – ХІХ століттях їхні розлогорогі Дунаї, Соколи, Вітри та Чорноморці не брели неїждженими чорториями, а трималися курсу – того чи іншого чумацького шляху.
Слід сказати, що на Черкащині чумакувала сила-силенна чоловіцтва. На Правобережжі найбільшого поширення цей промисел набув у районі Канів – Богуслав – Звенигородка – Шпола та до Дніпра трохи південніше Чигирина. А на Лівобережжі чумацтво вкорінилося між Золотоношею на півночі та гирлом річки Орель, що на Полтавщині. Серед населених пунктів Черкащини, з яких у Крим по сіль прибувало найбільше чумаків, в історичній літературі згадуються Кропивна, Золотоноша, Іркліїв, Боровиця, Єреміївка (нині Вереміївка Чорнобаївського району).
Скільки ж народу іздило по сіль і чи можна вважати, що тоді й з’явилися сталі українські шляхи “міжміського сполучення”? Зважте самі: лише з Єреміївки і одного лише 1779 року до Криму прибуло 715 возів, а поперед кожного – щонайменше пара волів.
Тодішніх великих “транспортних” шляхів було чимало. Наприклад, Чорний вів до Чорномор’я, починаючись десь на Волині, а далі – через нашу Умань на Південь, Муравський починався у верхів’ях Ворскли та через повітове містечко Мелітополь пролягав до Перекопу. А ще були Царгородський, Харківський, Ромоданівський… Вони з’єднували Слобожанщину на Лівобережжі із Запорожжям (не містом), Кримом та Доном. Інші вели з Придніпров’я до Галичини та Молдавії. Відомий дослідник теми Григорій Данилевський написав таке: “Чумаки, які живуть поблизу Дніпра, ходять із різними вантажами ще в Одесу, Польщу та Бесарабію”.
Приблизно тоді ж, тобто останньої третини ХVІІІ століття, на землях Черкащини почав формуватися регулярний поштовий зв’язок. Краєм пролягли маршрути поштових трактів, а в населених пунктах створювалася розгалуджена мережа поштових установ. На початок ХХ століття єдина транспортна мережа зв’язувала понад 100 населених пунктів повіту із невеличкими хуторами включно. Кожна поштова станція мала від 2 до 12 коней та необхідні транспортні засоби: брички, сани, вози. Довжина окремих поштових дистанцій досягала 38 верст, тобто близько 40 кілометрів. Звісно ж, службовці установи теж не їздили як заманеться, а лише десятиліттями незмінними поштовими трактами. І, до слова, напротивагу сучасним поштовим реаліям, до місця кореспонденція доправлялася щонайбільше за дві доби.
Час прощатися із живою тягловою силою, архаїчними транспортними засобами та битими шляхами. Хоча насправді це “прощання” триватиме аж до початку 1960-х, а як вже зовсім насправді, то з битими шляхами ми не розпрощалися і по сьогоднішній день. Просто тепер вони вкриті асфальтом, через який дихає святий український чорнозем.
На початку 1930-х у Черкасах діяло три гужових транспортних організації: філія київського Облтранстресту, контора Облкооптрансу та кооперативна артіль “Гужовик”. Далі – офіційно за першоджерелом – “Матеріалами до звіту Черкаського районного виконавчого комітету” за 1934 рік.
“Пересічний склад транспортного парку дорівнює 203 одиницям – по Облтранстресту 51 кінь, по Облкооптрансу 23 коня та по артілі “Гужовик – 129 коней. Крім того, філія Облтранстресту має 6 вантажних машин із загальним тоннажем 9 тонн.
За 9 місяців 1934 року всіма організаціями гужавтотранспорту перевезено 172 тисячі тонн вантажу, в тому числі 7 тисяч тонн автомашинами…”
КОМЕНТАРІ