Чи не кожен помітив, що більшість старих цеглин малють такі собі “значки”, зазвичай літери. Цікавому вони безпомилково вкажуть на підприємство, де виробили ту чи іншу. Оскільки клейма змінювалися, то володіючи певними знаннями, можна навіть визначити, коли саме зразок вироблено, та й ім’я власника заводу буде “розкодоване”. За цією інформацією можна встановити приблизний вік того чи іншого будинку. Приміром, якось на одному з казбетських будинків біля університету помітив верхній ряд цегли з клеймом Сидора Погрібного. Його завод почав діяти 1891-го, значить приблизно тих років і будівля. Чергову цікавинку розповів краєзнавець Борис Юхно.
Звісно, цеглина могла пролежати незатребуваною купу літ, і лише потім потрапити на своє місце, але таке вкрай малоймовірно.
Річ у тім, що на початку ХХ століття Черкаси стали одним з основних промислово-торгівельних центрів Київської губернії. Капітали тут оберталися чималі, тож треба було їх десь прилаштовувати. І як тепер, так і тоді, одним з найкращих варіантів капіталовкладень вважалася нерухомість. Але нині технології дозволяють зводити будинки із чого завгодно, а раніше їх ставили лише з цегли. Дерево було, гроші водилися, а ось цегелень – катма. Тому коли вони з’явилися, про затоварення й близько не йшлося.
Добрих півтора десятиліття місцева цегла розліталася наче гарячі пиріжки. І це при тому, що кількість таких виробництв збільшувалася постійно і на 1911 рік вона перевалила за десяток. Але великих цегелень було менше, три-чотири. Слід сказати, що спочатку цегельні взагалі відкривали “під об’єкт”. Закінчили будівництво – все, шафар складає повноваження, виробництво як таке ліквідується. Незнайоме слово? Шафар – то будівельний підрядник. Він наймав фахівців, чорноробів, опікувався їхнім тимчасовим житлом, яке зводилося поруч, адже цеглу випалювали лише влітку. Зрештою, відповідав за якість продукції, кількість якої за фіксованою ціною заздалегідь обумовлювалася. Лише згодом місцеві заможники переконалися, що й гофманські печі з безперервним циклом простоювати не будуть.
Хто й коли започатковував це виробництво у Черкасах? Очевидно, першим був Василь Кауров. Попри належність до старовірів, вважався одним з найбагатших містян, мав кілька підприємств. У 1898 році навіть балатувався на міського голову, але через бізнесові справи знявся з перегонів. Далі – Сидір Погрібний, Федір Лисак. Відомі прізвища Чорний, Бєлан, Єременко, Гаркавенко, брати Грабіни. Всі вони маркували свою цеглу, тож не сплутаєш.
Нерідко власниками перших невеликих виробництв були євреї, громада яких в ті часи тут налічувала до 40 відсотків від загальної кількості населення. Не всі вони знали кирилицю, тож зрідка до рук потрапляють цеглини з неправильними літерами. Або ще таке – інколи на сирець ступала кицька чи собака, залишаючи легенький відбиток. У першому випадку цеглина вважалася щасливою і її приберігали для доброго господаря, який будівельникам догоджав. В іншому – протилежність: мовляв, хазяїн як собака, то й життя йому собачого. Та чимало такого усілякого. Як би ж то цегла вміла говорити…
Місцеве цегляне виробництво складно назвати унікальним. Таке мали чимало повітових міст, не кажучи вже про губернські. Бо що треба для того, щоб виробляти якісну цеглу у великих кількостях? Само собою – відповідний попит на неї, а ще придатну копальну глину, воду, печі, форми, великі товарні двори, гужовий транспорт…
Виходить, не так і мало. Та усього цього в Черкасах не бракувало. А головне – Дніпро поруч та глинні крутояри неподалік міста. Ті яри потім, вже у 1950-х, позасипали грунтом з новобудов міста і приспособили під городи.Тож у вже у описі міст Київської губернії 1845 року Іван Фундуклій засвідчував наявність у Черкасах двох цегелень, а в аналогічному довіднику 1900-го їх вже дев’ять. Щоправда, й населення міста за цей час зросло з 9400 жителів до 30 тисяч, так що все пропорційно.
Саме на цьому відрізку часу тут відбулася велика будівельна революція: заможники перестали ставити великі дерев’яні або й глиняні хати і переключилися на елітні цегляні будинки. Між іншим, таких у 1845 році у Черкасах було усього лише… два на 1200 з природніх матеріалів. А від початку минулого століття й до подій 1917-го з місцевої цегли збудували практично всю архітектурну пишноту, частині якої пощастило дожити до наших днів (шансів на те, що її побачить вже наступне покоління місцевого люду, дедалі менше).
На окрайцях тротуарів найближчих до Дніпра вуличок інколи визирає жовтувата цеглу, трохи поросла мохом. То нагадування про шляхобудівництво в Черкасах першої половини 1930-х, коли у такий спосіб брукувалося приблизно по два кілометри тротуарів щорічно. І все – нашою другосортною цеглою, яка виявилася міцнішою, аніж пізніший першосортний асфальт…
КОМЕНТАРІ