Колись 25 травня закінчувався навчальний рік. Без варіантів. Символічні уроки по 30 хвилин, далі урочиста лінійка за вічним як Ленін єдиним сценарієм, і все: воля на три місяці. Чергову цікавинку розповідає краєзнавець Борис Юхно.
Насправді менше, бо ще ж екзамени й практика. Добре покінчити з усім за два – три тижні червня, та не всім таке щастя. Комусь доведеться пхатися до школи й посеред літа, і наприкінці канікул. Фарбувати парти, мити вікна, натирати червонуватою мастикою паркет, від запаху якої за пару годин голова вже не твоя. Експлуатація дитячої праці? Ні, не не чули. Батьки відмажуть від практики? Та ніколи, хіба “за сімейними обставинами” попросять перенести її на раніше чи пізніше.
Пощастить, якщо “під завгоспом” працюватимеш на шкільному дворі. Наприклад, допомагатимеш наводити лад в усіляких сараях та каптьорах, покрутишся з ним біля куп металобрухту. Але то дуже рідко, зазвичай він воліє тебе взагалі не бачити. Та знати, що ти десь близько, бо то його відповідальність. Коли йому самому треба здиміти, під чесне піонерське (що ти нікуди не вляпаєшся і зайвого не триндітимеш) може взагалі відпустити додому. Тоді мусиш непомітно спетляти через задній двір з виходом на Крилова чи чкурнути через пройму на Жовтневу. Бо як зі своїм щастям попрешся до друзяк в школу, більше не відпустить.
Ще один хороший варіант практики – наприкінці серпня. Двічі таке було: першого разу так трапилося, а наступного року сам попросився. Просто бібліотекарка Анна Іванівна добре до мене ставилася, а комплектування підручників – то й цікаво, і результат своєї роботи бачиш. Ну треба з книжками поноситися, стонадцять разів ті стоси поперекладати з місця на місце, але інакшого ще ніхто не придумав. Тобто тоді не придумав. Закінчився рік – класи здали підручники, рік розпочався – отримали. Їх ніхто не купував, не було такої потреби. Новими називалися просто нещодавно надруковані, адже шкільне книговидання не було бізнесом ані для авторів, ані для друкарень. Звісно, якщо бібліотека отримувала такі нові підручники “із типографським запахом”, то я їх – чесно зароблені – мав.
А на канікулах – хто де: вдома, в селі, на морі, в піонертаборі…
Шість чи сім змін відбув. Чотири як вожатий – точно, а піонером дві й одного разу наче на наступну залишився. Щось таке пригадується, довгою “ходка” видалася. Чи сподобалося, чи обставини, та не суть. Ранкові зарядки й лінійки, чергування в їдальні та на території, вечірні дискотеки й свято Нептуна, конкурси й походи, велетенські багаття й знаменита каша з армійською тушонкою, “справжнє кохання”, галстук, списаний адресами нових друзів…
Таким було звичайне літо піонерів, а в загонах наймолодших – ще й жовтенят. І можете “закидати мене тапками”, але “в сухому залишку” не бачу в тих таборах нічогісінько поганого. Можна створити щось краще, і тоді попереднє програє. А можна нічого не створити, і тоді його доведеться видавати за суцільний жах. Власне, це навіть не про піонерські табори…
Перше яскраве враженн початку літа – каравани автобусів з табличками “Діти” на лобовому склі. Наприкінці травня чи у перших числах червня такі можна було бачити на всіх автошляхах України. Здрастуй, літо!
Піонертабори були як державні, так і відомчі. Практично кожне підприємство мало табір для дітей своїх працівників. Для батьків вартість путівки символічна: 10 – 15 рублів за зміну, а то, – як де заведено, – три чи чотири тижні. Решту (та хоча яку там “решту”, фактично всю суму) сплачували профспілки.
У день від’їзду, годині так о 6-й чи 7-й ранку, діти (мами, тата, бабусі, дідусі, сестрички, братики – на кожного піонера осіб троє-четверо почту) збиралися у визначеному місці і чекали “Ікаруса”. Піонер мав бути при повному параді, тобто у білій сорочці, на якій майорів би новенький червоний галстук, брюках чи шортах і в пілотці. Це – теоретично. Насправді ж їхали у практичніших в дорозі футболках, спортивках, панамках і кепках.
Із собою – чимала “іменна” валіза, тобто підписана на приклеєному папірці. Окрім неї – торба з харчами, вміст якої дозволив би безголодно здолати до тисячі кілометрів. Такі “харчоблоки з ручками” комплектувалися найтурботливішими матусями й бабусями. Вони містили все окрім борщу: ковбаси, яйця, сири, пироги, полуницю, черешню…
На щастя, біля автобуса медпрацівники, наче бувалі митники, безпомилково вираховували той “контрабас” і завертали, залишаючи малим лише печиво, льодяники й мінералку. А що вдієш? Раптом хто скаже “неправда, нічого не завертають”, то тут йдеться про старорежимні порядки і про бачене особисто, а не про сучасність.
Для матусь тоді “вирядити” дитину хоч до піонертабору, хоч в армію, видавалося майже рівнозначним. Просто менша дитина – менший “строк”. Напутнє таткове “ти ж там дивися, щоб був порядок”, – і все, по конях. Тобто по автобусах. Їх у колоні – до десятка, може й більше, а попереду та ззаду – машини ДАІ. Хтось в’їдливо пожартував, що на уроках праці радянських пацанів готували до тюрми. Схоже, що в піонертаборах почасти теж.
У таборах вожаті й медики приймали дітей. То була забарна справа, адже вимагалося переглянути чимало паперів та зробити відповідні записи у журналах. Відтак біля столів утворювалися черги.
Далі з певним інтервалом новоприбулих вели до корпусів на поселення. Залежно від економічної міці підприємства чи організації, житлові приміщення були далеко не однаковими. Одним дітям щастило більше, і вони селилися в сучасних будівлях з лоджіями, гарячою водою і туалетами як не в кімнатах, то “на коридорі”. Іншим щастило менше або й взагалі не щастило. Таким доводилося жити в одноповерхових будиночках, інколи й дерев’яних, далеченько бігати до туалетів, бо “санзона”. А там на них вже чатували хмари ненажерливих комарів, що чхати хотіли на ніби відлякувальний запах радянського серійного одеколону.
За правилами валізи у піонерів мали вилучатися з “правом доступу” раз на кілька днів. Насправді ж вожаті з цим не заморочувалися і зайве малих не гнобили, тож діти тримали їх під ліжками. Ліжка – панцирні, в “крутих” таборах вже меблеві з високими дерев’яними спинками. Предмети першої необхідності (мило, зубна щітка плюс паста, комплект для листів, ну й ще може 3 – 4 позиції, а все інше ні до першого, ні до восьмого ступеню необхідності ніяк не належало) знаходилися у тумбочках біля ліжок.
Ніщо так ретельно не перевірялося персоналом, як вміст отих тумбочок. І чого лишень з них не діставали – від рогаток до вужиків (то на вечір, аби дівчат лякати).
У кімнатах вимагався ідеальний порядок, і ліжок це стосувалося найбільше. На них заборонялося не те що лежати, але й сидіти упродовж дня, якщо це не “тиха година”. Її дружно ненавиділи майже всі діти, адже заснути вдавалося одиницям, а більшості треба було чимось себе зайняти на цілу годину, а то й півтори. Травили анекдоти, грали в карти… Де діти брали карти, у вожатську бутність так і не вдалося з’ясувати. Їх постійно відбирали, але це не давало жодного відчутного результату. Принаймні, на кінець зміни ми з напарницею нарахували 14 вилучених колод, але гадаю – на руках їх знаходилося не менше.
“Режим дня” – декларована догма і наближено – керівництво до дії. О 7.30 або 8.00 – підйом: з репродукторів на алеях лунав відповідний сигнал чи мелодія. Потім – зарядка і вмивання, те й інше не всім в радість. До сніданку – прибирання території, яке зводилося до збирання обгорток від цукерок та інших папірців.
Збалансованість харчування, “щедрість столу” в таборах залежали від заможності підприємства, установи чи організації. Але чотириразове, калорійне та у визначений час, воно завжди давало незмінний результат: кожен піонер “привозив” із табору пару кілограмів ваги. А ще – якийсь сантиметр зросту, засмагу та як добре придивитися – помітніші м’язи.
Адже після ранку починався сповнений активностей звичайний день. Тут і відпочинок біля річки, і турпоходи, і культурно-масові заходи від вікторин до дискотек.
Можливо, що й зайвою у літньому відпочинку дітей була “ідеологія”, але не скажу, аби нею переобтяжували чи зловживали. Насправді навіть піонерський галстук вдягався двічі за зміну – на її відкриття та закриття…
КОМЕНТАРІ