Тепер похід на пляж – то цілий тур. Треба взяти покривала чи великі махрові рушники, просто рушники, “щось перекусить” (зо дві торби плюс питво), крісла-розкладачки, можна наметик, бажано парасолю від сонця, матрац, гаджети, креми, салфетки, шльопки, сканворди, білизну зрештою аби, не дай Боже, у вологому півгодини не бути, якщо вже повертатися…
Кого все це турбувало колись? Мінімум – ти просто в плавках або й трусах зі “Спорттоварів” з функцією активного продуву. Максимум – то саме плюс щось підстелити, хоча заритися в пісок набагато приємніше. Дозвілля – художня книжка, задана на літо як позакласна (це якщо ти на пляж спеціально сам вибрався, якраз щоб почитати), колода карт та насіння з Казбетського базару в кульку з газети. Решта – на місці. Якісь яблука дорогою, абрикоси різної стиглості, вода з колонки. Всьо, до релаксу готов як піонер до подвигів. Теплими спогадами з дитинсьтва поділився краєзнавець Борис Юхно.
І хто там ті пляжі перевіряв на усіляку заразу! Хоча може, бо інколи балакали, що “в Дніпрі найшли палочку, то купатися нізя”. Ну що ж, знайшли – то й знайшли. Ковтай менше води і будь здоров. Вода зацвітала ближче до серпня, а не наприкінці травня. Тоді якийсь тиждень пляж на паузі: допоки зелені не поменшає чи її кудись не віджене.
Зазвичай пляжний сезон відкривався нами – хлопчаками з вулиці, однокласниками-однокласницями чи впереміш – на початку травня, а до канікул дехто з найжадібніших до води і сонця вже й “облізти” встигав. Коли він чи вона з неї чи нього здирали смужечки такої зайвої шкіри – то всьо, любов, точно вам кажу. То більше, аніж поцілунок. То практично незабороненена в громадському місці інтимна близькість.
Найчастіше ми товклися ліворуч від спуску Франка “на кораблі”. Що за судно – не скажу, для буксира наче завелике, та що не пасажирське – точно. Носом мало не в берег впиралося, палуби як такої наче й взагалі не було, та вільного місця уздовж бортів і на кормі вистачало. Метал так нагрівався, що довго не влежиш. Втім, наче ніхто й не вилежувався – гасали тим галеоном наче припечені, а насправді навіть не “наче”. Безліч надводних та підводних перепон – те, що треба для квача. Вже наздогнав, тягнешся передати – а всьо, “чєловєк за бортом”…
З кораблем межував відкритий бачейн з дощатою платформою. Пірнути під неї та на пузі просочитися дном на інший бік – то вже клас, бо таки довгенько не дихаєш. Тоді опиняєшся під платформою, до якої рівно стільки, щоб голова між дошками й водою вмістилася. Передаєш привіт знизу, тим самим довівши, що ти “це зробив”, і – назад…
Тумби, доріжки, дошка з написаними крейдою градусами – все як треба. Разів зо два за літо я справді бачив змагання плюс-мінус ровесників на тій короткій воді непокращеної хлором якості.
Ще не можу не згадати такого факту, що на пляжах тих часів і тих місць рівноправно з оголеним народом почувалися… кози, яких цілими стадами випасали місцеві бабусі. Зате набагато менше ходили на пляж із собаками. Собака тоді був не розкіш, не понти для оточуючих, не мімішне створіння для мереж, а просто собі собака за прямим призначенням.
Вже старшими ми вподобали пляж під Ювілейним парком. По-перше з тієї причини, що чомусь саме “біля вишки” траплялося найбільше симпатичних дівчат, по-друге тому, що там був пункт прокату катамаранів, і ці два аргументи прекрасно поєднувалися.
На катамаранах – або старомодних, або пластикових синіх, червоних чи жовтих з “пасажирським місцем на кормі” (частіше двох) – ми запливали на косу, а то вже як острови Баунті – райська насолода. Але ні про імпортні кокосові батончики, ні про самі острови, тоді ми ще нічого не знали.
Якщо без дівчат, то могли на косу й на своїх двох. Тобто чотирьох, бо без ніг на дальняках ловити нічого. Скільки там – до кілометра? Якось утрьох вже догрібали, а тут навперейми – човен-спасалка. “Куда це ви, рєбята? А ну назад, вплав нізя!”. Втопитися не дадуть, але й коси дістатися – теж. Почнемо вимахуватися – протокол гарантований, вже було з іншими пацанами. Робити нічого, треба розвертатися. Рятувальники супроводжують нас всю дорогу, підбадьорюючи жартами й гамселячи веслами по поверхні аж у вухах дзвенить. Дуже хочеться їм вломити, але то без шансів, бо дядьки крепкі, та й весла у них. Все, дно… На берег ледь виповзаємо…
КОМЕНТАРІ