Коли пощастить розжитися новими фотографіями, не можеш відмовити собі в задоволенні згадати старий матеріал. В основі це один із розділів книги “Ретро Град”, виданої 2016 року. Але тоді у ній довелося використати “фото із відкритих джерел”, а тепер, вкотре завдячуючи Олександрові Сердюку, маємо черкаські. Тож запрошую не до кафе чи ресторану, а звичайнісіньких їдалень часів “розвиненого”. Чергову цікавину розповідає краєзнавець Борис Юхно.
Заводські й фабричні, громадські й гарнізонні, студентські й шкільні… Самих “дієтичних” за телефоним довідником 1982 року в місті налічувалося вісім. Скільки всього – не скажу, адже окремо їх не прописали. Пригадую, перед поворотом на Їльїна з Можайського ми машиною минали їдальню №47.
Минуло понад 30 років відтоді, як я востаннє відвідав класичну радянську столовку, а ніби побував там учора. В пам’яті навіть запахи. Не скажу що найприємніші, адже коли одночасно чути котлети, хлорку та атомні парфуми розпашілої тітки на касі, апетит не обов’язково прийде навіть біля тарілки, але однаково – “пролетарська” їдальня як соціально-гастрономічне явище мала значно більше переваг, аніж того, що сьогодні характеризується як “совок”, або й “довбаний совок”. І що характерно: найстрашніший він в очах тих, хто тими очима бачити його ніяк не міг, хіба що дуже маленьким. Ну таке, свого часу для нас теж підбирали відповідні картинки, аби продемонструвати як жахливо жилося до більшовиків. “Верной дорогой идете, товарищи!”
Якось мати товариша прилаштувала нашу хлопчачу компашку з 8-го ”А” на практику у геронимівський радгосп. То аби ми задурно не підмітали доріжки в Ювілейному парку чи фарбували парти в школі, а заробили собі якусь копійку. На збиранні городини зранку до обіду за пару тижнів кожен розжився рублів на 40, а “ударники”, до яких особисто я не належав, на всі 50. А то вже нова “Україна” якщо батьки ще пару червінців докладуть.
То два слова про харчування на практиці. Хоч і брали “тормозки”, але як то – не скористатися законною годиною обіду? В радгоспній їдальні “середній чек” тягнув копійок на 30 – 40: борщ там, шніцель, салат. Але на кожному столі були безкоштовні хліб, гірчиця, спеції, помідори й огірки та узвар в графині. Самі розумієте: все разом – то достатній мінімум, аби на обіди взагалі не витрачатися. Та ми ж хотіли заробити, а не навпаки. Тітоньки кухарки, спасибі їм назавжди, це розуміли, тож частенько до всього того додавали ще щось, за що дорослі платили.
Ще мав друзів-розрядників в спортивних секціях. Та що “друзів”, майбутня дружина “доплавалася” до КМС. То за місяць до зборів та під час змагань держава щедро втарювала юних спортсменів талонами на харчування. Хочеш чи ні, але мусиш проїсти й відзвітувати. Ну хімічили там щось з тими талонами, не кожен потребував скільки калорій: продавали, дарували друзям, брали грошима…
Перше-друге і компот
Не візьмуся запевняти, що страви у їдальнях були найкориснішими та найпоживнішими, але стовідсотково – у порівнянні з тим їдлом, яким більшість з нас “перекусює” нині – комплексне харчування поза домівкою можна вважати ідеальним.
По-перше – усі їли “перше”. Тобто борщі, супи, щі, солянки, бульйони, розсольники та інші різновиди відносно гарячої рідини на майже м’ясній основі, а мудрі люди кажуть, що раз на день першу страву треба їсти хоч через силу. По-друге… Ні-ні, “друге”, звісно теж усі їли, але тут – здебільшого заради калорій. Нехитрі гарніри, переважно каші або картопляне пюре з озерцем комбіжиру в середині порції, прикрашені пласкою котлеткою смакували не завжди, одначе згідно вимог робітничо-заводського організму, з’їдалися в обов’язковому порядку. А по-друге – це салати: втілення вітамінної бомби у буряково-капустяно-морквяному еквіваленті. Буряки подавали з майонезом, капусту – з консервою, моркву – зі сметаною, а інших комбінацій не передбачалось. По-третє, розмочити їжу в таких закладах можна було лише здоровими напоями: компотами, узваром, соками – томатним, яблучним, сливовим та інколи березовим, який, здається, ніхто не пив.
Утім, знаєте – щоб нічого не наплутати, нижче наведу тижневе меню їдальні одного з харківських підприємств (черкаського не знайшов), відкритої також й для відвідувачів “з вулиці”, датоване січнем 1962 року. Отже.
Тижневий баланс
Понеділок: щі м’ясні з кислої капусти, сирники зі сметаною або вареники з сиром або оладки зі сливовим повидлом, кисіль яблучний. Вівторок: борщ “Московський” з ковбасою і шкварками, котлети з кукурудзяною кашею або картоплею відварною і огірком солоним, компот із сухофруктів. Середа: розсольник “Ленінградський” з курячими потрохами, макарони по-флотськи з м’ясним смаженим фаршем, мус яблучний. Четвер: суп перловий з м’ясом і коренями, курка відварна з рисом, кисіль з журавлини. П’ятниця: бульйон з куркою, тріска відварна з картопляним пюре, кисіль яблучний. Субота: суп “Селянський” овочевий з м’ясом, сосиски з капустою тушкованою, желе лимонне. Неділя: суп гороховий з яловичиною або ковбасою, свинна тушонка з гречаною або рисовою кашею, кисіль молочний. Плюс щодня – перелічені салати з сезонним квашено-капустяним і гарячі напої – чай або какао з молоком.
“Общественное питание – путь к социализму”
Колись натрапив на рідкісну в наших краях газету, називається “Русская Германия”. У ній для тих, хто з кінцями подався до ФРН та не забув першої мови, в рубриці “Сделано в СССР” журналістка Єлєна Онєжина друкує побутові замальовки про колишню батьківщину своїх теперішніх співвітчизників. Ось дещо з іронічної статті “Общественное питание – путь к социализму”, не спотворене перекладом, адже “сделано” таки в майже єдиномовному Союзі.
“Во времена своего знаменитого визита в Америку Хрущев впечатлился не только кукурузой, но и маленькими забегаловками с высокими круглыми столиками и без стульев. Удобно, недорого и быстро – не надо даже пальто снимать, купил чашку кофе с булочкой, съел и иди себе дальше… Кафетерии прижились в Союзе – помните как детьми мы пили там молочный коктейль за 11 копеек? Иногда хватало еще и на коржик…
Вообще в шестидесятые годы общественное питание развивалось довольно бурно – в феврале 1959 года было принято специальное постановлкение на этот счет – “О дальнейшем развитии и улучшении общественного питания”. К 1965 году предполагалось увеличить выпуск продукции предприятий общепита более чем в два раза по сравнению с 1958-м. Планировался почти поголовный переход закусочных, кафе, ресторанов и столових на работу с полуфабрикатами.
Столовые времен социализма… О них можно поэму сложить. Один запах, – одинаковый и никогда не выветриваемый, – чего стоит! Мутные стекла и подтёки на кафеле и стенах. Грязные колченогие столики. Нет, их вытирали, разумеется, время от времени (стоило вам за него сесть, тут же подходила техничка с вонючей тряпкой, чтоб повозюкать у вас под носом), но чище от этого они не становились. Кем-то, очевидно от голода, обгрызанные по краям подносы с лужицами темной жижи (её за стойкой разливает из алюминиевого бака тётка в грязном халате. На баке видны красные полустёртые буквы: “-офе”. Вообще все эти тётки, работницы столовок, ба-а-альшие начальники. Голоса у них зычные, а взгляды хмурые. Их все слушались. Помните, как послушно мы пятились, отскакивали, поднимали ноги, чтобы освободить для уборщицы занимаемый нами кусочек пола, который они как раз намеревались помыть? А кто помнит столовские солонки или перечницы, из которых, сколько не тряси, нельзя вытрясти и пылинки? А ещё стекляшки с засохшей на дне и по бокам горчицей, которую очередной посетитель, сам сознавая тщетность усилий, все царапает и царапает?..”
Рибні дні
Ну й насамкінець – як же без маленьких професійних хитрощів, якими в усі часи “славилися” працівники закладів громадського харчування? “Компот і чай в багатьох їдальнях подають не солодкий, але за ціною цукрованого, чеки не видають, часто в меню записують одні страви, а видають інші. Нерідко сметану розбавляють кефіром. В їдальні заводу штучного волокна довго продавали розсольник і борщ на одну копійку дорожче, а судак – аж на чотири копійки”. Жах!
О, до речі, мало не забув. Як же у контексті теми не пригадати знамениті рибні дні?! Уперше четвер став таким згідно постанови Наркомпостачу 12 вересня 1932 року: у країні відчувався гострий дефіцит м’яса. Повторно до масового поїдання народом риби повернулися після 26 жовтня 1976 року, і знову причина була подібною. Морепродуктів у СРСР було, що називається, навалом – півлітрові банки з морською капустою залишилися на полицях навіть тоді, коли й Союзу не стало. А рибою в обов’язковому порядку відгодовували не лише людей, але й багатомільйонне поголів’я звірорадгоспів. Тож найпопулярніший хек, який тепер за ціною наздоганяє м’ясо, в радянських сім’ях з доброї волі їли хіба що перед получкою, коли в гаманцях дзвеніли самі дрібняки.
А між іншим, у 1970-ті “світили” нам не лише рибні вівторок та четвер, але й “капустяний” понеділок (жарт чи ні, але кажуть, що вибір першого дня після вихідних пояснюється лікувальними властивостями білокачанної при виведенні алкогольних токсинів) і навіть “молочна” п’ятниця. Але експеримент провалився: відвідуваність кількох їдалень в Підмосков’ї, де зважилися на цю авантюру, у понеділок знижувалася більш як наполовину, а до розгрузочної п’ятниці взагалі не дійшли.
КОМЕНТАРІ