Днями Черкаському товариству УТОС виповнюється 85 років. Розповів краєзнавець Борис Юхно.

“Заплющіть очі і ви побачите, як це страшно – бути сліпим. А таких людей в одних лише Черкасах 700 осіб. Пенсію інваліди по зору одержують 25 – 30 гривень, на яку прожити – самі знаєте як. Правда, кому дозволяє здоров’я, можуть заробити ще 30 гривень, виготовляючи в цеху Черкаського товариства сліпих вимикачі, щітки, автомобільні насоси, прищіпки, паперові мішки, коробки для тортів. Проте таких небагато. Решті не знаходиться роботи, коли й здорові тепер безробітні.
І навіть за умови, що є власна продукція, товариству сліпих вижити вкрай важко. Той же електропатрон УТОС відпускає по 38 копійок, а торгівля править за нього 75 або й цілу гривню. Тому, зазвичай, продукцію цю в магазинах з рук не рвуть, а ось податки по 5 тисяч гривень щомісяця з каси товариства вигрібають.
І в магазинах цим незрячим дають здачу – бували такі випадки – радянськими копійками, що красномовно свідчить про рівень моралі в нашому суспільстві”.
(17 грудня, 1996 рік)

УТОС на Казбеті – підприємство, відоме більшості старожилів міста. При цьому кожен такий скаже, що на своєму місці, – тобто у кварталі теперішньої Університетської, а раніше Воровського, – воно розташоване ще з довоєнних часів. Справді так, а точніше – з 1936 року.
Організація виробництва для місцевого товариства сліпих розпочалася з відповідного рішення пленуму центральної організації. На місця доводилося, що в кожному обласному центрі парткерівники мають подбати про повну трудову зайнятість інвалідів по зору. Власне, ця особлива категорія людей в Країні Рад й без того не байдукувала, працюючи надомно чи в артілях, але то не вважалося гідним “соціалістичного розмаху”. Майже одночасно відповідальні товариші “з’ясували”, що незрячі мешкають не лише у великих містах, а ось у невеличких містечках їхнє життя ще складніше. Сітку УТОСів вирішили дещо завузити, і таким чином в мережі опинилися більші з райцентрів, яким, безперечно, були тодішні Черкаси.

У червні 1936 року на вулиці Воровського було придбано будинок з прилеглою територією площею понад півгектара. Її пристосували до виробничих потреб, звівши кілька допоміжних споруд – переважно дощаних критих навісів. Ці роботи були завершені 31 липня, а вже наступного дня тут розпочалося бгання-плетіння грубих вірьовок та тонших мотузок.1 серпня 1936 року й вважається датою заснування Черкаського УТОСу.
Спочатку на особливому підприємстві трудилося 10 незрячих та півтора десятки слабозорих, до кінця грудня вже близько 30-ти і 40-ка відповідно. Для жінок організація обладнала гуртожиток на вулиці Жовтневої революції (пізніше Жовтневій, зараз Благовісній). Чоловіки квартирували. Упродовж 1937 – 1939 років були організовані їдальня і клуб з гуртками художньої самодіяльності – драматичним, хоровим, літературним. По війні відкрилася бібліотека з літературою шрифтом Брайля, випуск якої дещо раніше налагодили у Києві.
В період окупації УТОС, фактично, не діяв. Він поновив роботу навесні 1944-го і аж до початку 1950-х асортимент продукції залишався традиційним: від товстих вірьовок, майже канатів, до побутових мотузок. До морозів їх бгали під навісами вручну, тож холодної пори робота з мокрим матеріалом була нестерпною.
Майже безальтернативно вірьовочне виробництво домінувало аж до 1959-го, а “майже” тому, що ближче до середини 1950-х тут започаткували ще одне, й без перебільшення – унікальне. Йдеться про виготовлення перламутрових гудзиків з річкових мушель. За великим рахунком справу цю просто відновили, адже знали її тут ще у добільшовицькі часи. Але одне діло – кустарщина, і зовсім інше – промислові рейки. Наприкінці виробництва на станках штампувалося по кількасот тисяч штук гудзиків на місяць. Зі створенням водосховища та паралельним розвитком “народної” хімії напрям припинив існування.

Натомість утосівці освоїли нові виробництва: профільне картонажне та різні комплектування. У єдиний виріб вони збирали кришки з гумкою для консервного комбінату, пружинні блоки на замовлення меблевих фабрик, була організована дільниця з виготовлення банок для фарби під потреби Хімреактиву. Згодом освоїли збирання розеток, вимикачів, електропатронів. Пригадується, то була остання профільна продукція УТОСу радянських часів, бачена мною.
Сучасні економічні і соціальні реалії залишили цих дуже працьовитих людей “за бортом”. Ба – більше: втілювачі реформ вже обмірковують схему ліквідації структури УТОС, яка у минулі часи навіть збагатіла на оздоровчі комплекси та бази відпочинку. “Замкнути” незрячих вдома – такою, напевне, є мета усіх новацій по організації упродовж кількох останніх років. І схоже, що вдається. Принаймні, на Університетській людей із білими тростинами я вже майже не зустрічаю…

КОМЕНТАРІ