“В нашому місті з’явилася новинка: автоперукарня. У комфортабельному автобусі обладнано два зали – чоловічий і жіночий. Цю перукарню придбав міський комбінат комунальних підприємств. Автоперукарня працює в місцях скупчення людей, де немає перукарень. Її вже бачили і у Сокирному, і на пляжі, і на центральному ринку” (11 серпня 1968 року, “Черкаська правда”).
Хлопці, це більше нас стосується. Точно нас, адже 40 зачісок за зміну можна забабахати лише машинкою. Чергову цікавинку розповів краєзнавець Борис Юхно.
Наприкінці 1960-х комбінати комунальних підприємств почали масово відряджати на села спеціально обладнані автобуси. На бортах таких зазначалося, що це ні що інше, як “Парикмахерская”. Звісно, радісна подія не могла залишитися поза увагою преси: покращення – воно ж завжди покращення. Тож 18 червня 1967 року кореспонденти сповістили про наступне:
“На майдані, що навпроти Будинку культури села Кобринового, у затінку стоїть чепурний автобус. Це пересувна перукарня Тальнівського комбінату комунальних підприємств. В ній чоловічий і жіночий зали. Перукарню на колесах створено недавно, але вона вже заслужено оцінена молодими і літніми клієнтами. Шофер Віктор Самойлов квапиться, щоб у години перепочинку колгоспників майстер-перукар побував і в тракторному стані, і на тваринницьких фермах, і в селі. Володимир Нестеренко, якому сьогодні припала черга виїзду, сказав, що із задоволенням обслуговує сільських жителів і минулого разу він зробив стрижки 40 клієнтам”.
Коли ж затребуваність послуги у провінції протестували достатньо, автоперукарні з’явилися і в Черкасах. Вони працювали, скажімо так, у тимчасово людних місцях: на Колгоспному ринку, на міських пляжах, на ярмарку в Сокирному.
Звісно, не лише на Черкащині зустрічалися ці та інші “дивні машини”: пересувні кафе, майстерні дрібного ремонту та інші. Підгледівши їх свого часу у Штатах, Микита Хрущов дав вказівку міністерським автопромівцям добре подумати, чим зможемо відповісти. Додумували вже за Брежнєва. Ну та зрештою – діло пішло.
Автоперукарень я не пам’ятаю. Принаймні, відвідинами таких мене малого жодного разу не ощасливили ані батьки в Черкасах, ані велика рідня в селі. Зате пам’ятаю горбатого “Запорожця”, який час від часу з’являвся на нашому провулку. Його власник – крепкий вусатий дід у тільнику – пропонував різні послуги. Йому було однаково що ремонтувати – взуття, паркан чи телевізор. На задньому сидінні машини, під рядниною, лежала купа інструменту, електродротів, коробок з цвяхами. Хоч наче як ховав, бо така та подібна індивідуальна трудова діяльність владою не віталася категорично, всі знали, що там.
Але частіше той дід ходив пішки, несучи в руці столярного ящика. Значить мав роботу за обід і півлітри. Жив вдівцем, а дорослі діти були десь дуже далеко. Те теж всі знали…
КОМЕНТАРІ