Володимир Терновий 30 років зберігає прапор, з яким боровся за незалежність (Фото)

На сайті Черкаської ОДА опублікували матеріали, присвячені 30-ій річниці Незалежності. На одному із фото, датованому 1990 роком, в центрі міста із жовто-блакитним прапором зображений черкасець, 53-річний Володимир Терновий. Чоловік досі зберігає вдома прапор, під яким виборював незалежність України.

53-річний Володимир Павлович живе в Черкасах. Зустрічаємося в нього вдома в мікрорайоні Митниця. Ті події пам’ятає, як учора.

– У вересні 1989 року я був студентом філологічного факультету Черкаського університету. Тоді він ще називався педагогічним інститутом. Про збори черкаської організації Народного Руху України мені повідомив професор Михайло Кочерган. Ми з товаришем Юрієм Стригуном прийшли до черкаського Будинку природи. Але того дня активісти Руху не збиралися. Ми вже поверталися додому, коли нас гукнув якийсь хлопець.

–  Я випадково чув, що ви цікавилися СНУМом? – запитав.

– А що це таке? – перепитали ми.

Відтоді ми стали активістами Спілки Незалежної Української Молоді. До її черкаського осередку входили такі відомі люди як Руслан Зайченко та Володимир Мамалига. Хлопці збиралися щотижня, проводили уроки історії, ділилися досвідом боротьби. Перші завдання отримали і ми з Юрієм. Якогось вечора клеїли листівки із критикою комуністичної системи й закликом виходу із СРСР. Мабуть, чи не першими вийшли із лав комсомолу. Коли прийшли в осередок комсомолу в інституті й написали заяви про вихід, на нас дивилися, як на прибульців із космосу. Тоді ми уяви не мали, що Радянському Союзу залишилося два роки на існування. Українці були ще дуже пасивними й думалося, що боротьба за незалежність розтягнеться на десятиліття.

Про ваші погляди знали на кафедрі, де ви навчалися, чи в гуртожитку?

– Звісно. В нашій із Юрієм кімнаті на всю стіну висів жовто-блакитний прапор. Його доповнював сатиричний портрет Йосипа Сталіна зображеного у вигляді жінки. Його ми змалювали з карикатури в журналі «Юність». Про прапор дізналася комендант гуртожитку. Вона «накапала» декану факультету, етнічній росіянці, нині покійній Кур’яновій. Та викликала мене «на килим». Довго чихвостила, а потім запитала про прапор.

– А ми з Юрком на своїй землі, – відповів я. – Тому й прапор висітиме наш.

Видно було, що ця відповідь її добряче зачепила.

Яка доля цього прапора?

– Він і досі зберігається в мене вдома. З цим прапором я ходив на всі мітинги в Черкасах. Його не раз могла відібрати радянська міліція, але минулося. Зараз це – чи не найбільша моя реліквія.

На фото, яке виставила Черкаська облдержадміністрація ви саме з цим стягом?

– Так. Той день я пам’ятаю дуже добре. Це було 26 квітня 1990 року. Ми з Юрієм пішли на екологічний мітинг, присвячений річниці аварії на Чорнобильській АЕС. Збиралися біля Будинку торгівлі. Добре пам’ятаю, що товариш був у чорному турецькому светрі, на якому виднівся значок у вигляді жовто-блакитного прапора. Майже відразу до нього вчепився якийсь російськомовний провокатор. Зараз би його назвали тітушкою. Попри те, що хуліганив саме росіянин, у відділок міліції забрали і Юрія, і його. Там товаришеві міліціонери прочитали лекцію «Як любити Радянський Союз». Спільно із тітушкою кричали на нього, що, мовляв, ходить на мітинги й додає міліції роботи. За годину відпустили. Юрій потім розповідав, що бачив у нашій колоні, яка йшла від Будинку торгівлі до Площі слави, кількох міліціонерів у цивільному, які щойно «виховували» його. Вони йшли на рівні з усіма й для створення лояльності вигукували антикомуністичні гасла. Однак ми таки пройшли мирно Черкасами й на закінчення акції сфотографувалися  на площі Слави. Зараз на тому фото я впізнаю Валерія Данилевського – нинішнього очільника департаменту освіти Черкаської ОДА.

Як вас сприймали інші студенти?

– Було кілька, які нас однозначно підтримували. Пам’ятаю Іру Виговську з Полтавщини, яка ходила з нами на всі мітинги. Відвертої агресії в інституті я не зустрічав. Ще один товариш по кімнаті Юрій Бегеза нам співчував, але на мітинги не ходив. Довелося вдаватися до хитрощів. Якось ми допомогли йому підготуватися до екзамену, але взяли з Юрія слово, що 22 травня він піде з нами на шевченківський мітинг до драмтеатру. Бегеза все зробив, як обіцяв. Він мав гарний слух і вже біля драмтеатру так гарно заспівав «Заповіт», що на нього озиралися інші учасники мітингу.

Влада якось згадувала про вас за ці 30 років?

– Жодного разу ніхто й ніколи не поцікавився. У цій країні прийнято шанувати всіх, окрім борців за незалежність. Але я до цього ставлюся філософськи. Наш час ще прийде.

Сергій Осавуленко, “Вечірні Черкаси”