Навесні і влітку 1919 року на Черкащині більшовики націоналізували заводи, фабрики, млини й загалом все, де могла вироблятися будь-яка продукція. Про це нам відомо ще із середньої школи, не залежить за якої влади закінченої. Але наступна архівна інформація мене здивувала. Не загалом, а однією зі складових. Тепер знатимемо разом. Чергову цікавинку розповів краєзнавець Борис Юхно.

blank

Із наказу комісара народної освіти міста Умані від 27 березня 1919 року (отаким за збігом видався День театру):

“Все театры Умани (Городской, Малый, Корсо, Экспресс, Интимный) и все залы, годные для устройства спектаклей, объявляются собственностью УССР и переходят в ведение комиссара народного просвещения Умани”.

П’ять стаціонарних театрів у 35-тисячному містечку! І серед них – “Інтимний”, який мене зацікавив найбільше. Ну, знаєте… Бо якщо легально діяли борделі, то чому б не бути театрам для дорослих?

Та з’ясувалося – нічого такого. Тобто майже нічого. Бо й “інтимний” за словником – то ще з латини, а далі французької, “глибоко особистий, сердечно-щирий, близький, задушевний”.

В Європі та Росії “інтимні” театри стали популярними на початку ХХ століття. Вони не вимагали великої сцени, громізких декорацій, а двох-трьох акторів цілком вистачало для повноцінного камерного дійства. Власне, театральною площадкою могла слугувати більш-менш простора кімната на півсотні глядачів, налаштованих на моновиставу, інтермедію, фарс, низку пародій чи уривок з “великої” п’єси. В таких театрах часто влаштовували вечори, де всього такого пропонувалося потроху.

Назви популярних тоді п’єс вже давно нікому ні про що не говорять, але тут згадати не зайве: “Почин”, “Выбор невесты”, “Свободная любовь, или Право жительства”, “Вова приспособился”…