На жаль, у давно минулому часі. Завдячуючи фотокору “Черкаської правди” Матвієві Зоріну, ресторан зразка прикінцевих 1960-х ви вже бачили. Можливо, читали “Ретро Град”, то вже щось про нього знаєте. Заздрю тим, хто відвідував, адже мені дорослим таке щастя не випало: коли подорослішав до відповідного віку, то місто надовго залишив, а коли повернувся, від “Славутича” зосталася сама “світла пам’ять”. Лише одного разу потрапив туди малим, коли з компанією друзів батьки поверталися з Дахнівського ярмарку, тож спомини вкрай непевні. Чергову історію із життя старих Черкас розповів краєзнавець Борис Юхно.
А минулого року, з нагоди Дня архітектора, в газеті “Черкаський край” Леонід Степанович розповів історію будівництва “Славутича”. Навряд все викладене ним самим ви знаєте. Статтю в оригіналі можна знайти в номері від 1 липня 2020 року, а тут з її текстової частини я передрукую головне. Та спочатку – “загальні відомості”.
Відкритий у березні 1969-го на межі Черкас і Дахнівки двоярусний бар-ресторан “Славутич” став справжнім шедевром серед закладів громадського харчування, аналогів якому на той час Україна не знала.
Принаймні, на листівках та у фотоальбомах із зображенням відповідних принад інших міст, ви мало де побачите ресторани (хіба в комплексі архітектурної пам’ятки), а наш удостоївся. На поверхні знаходився лише скляний тамбур: напівкруглої форми вестибюль із вмонтованою в цегляну підлогу й оздобленою каменем “клумбою” з тропічною рослинністю. Легкі спіральні сходи вели униз, на “перший” поверх, у коктейль-хол, що був виконаний як напівкруглий балкон, з якого на видноті був увесь зал. Ще нижче – фойє, обрамлене невисокою стіною, викладеною із сірого граніту. Далі – зала з високим, в усю стіну вікном, через яке відкривалася чудова пейзажна панорама соснової околиці. На цьому рівні – ще дві банкетні зали, одна з яких стилізована під українську світлицю. Звідси непомітним ходом можна було потрапити до пивбару, в який також вів окремий вхід з надвору. У пабі, як заведено, – напівтемрява, потривожена мерехтінням латунних ліхтарів. Воно вихоплювало лиш грубу фактуру “середньовічних” стін… Створили це диво фахівці Черкаського відділення інституту Укоопспілки “Укоопроект”.
І ось тепер – слово Леонідові Кондратському у “Черкаському краї”.
Прикро, що візитівка Черкас руйнується
1966 рік. Третій рік, як після інституту в Черкасах працювали троє молодих архітекторів – я, Леонід Кондратський, спільно з Миколою Собчуком і Сергієм Фурсенком. Головним напрямком нашої праці було формування Генерального плану розвитку міста. Під час чергової наради щодо перспектив, ми запропонували “випрямити” дорогу при виїзді з Черкас до Канева біля Дахнівки. Шлях у тому місці, роблячи зигзаг, проходив із ухилом по природному яру, й таке коригування ландшафту вбачалося економічно доцільним. Пропозицію сприйняли, відповідне рішення ухвалили.
Після завершення засідання голова Черкаської облспоживспілки Олександр Бучацький підійшов до архітекторів і порадив подумати, як використати яр, по якому пролягала дорога. Свого часу Олександр Дмитрович поставив на краю цього яру вагончик, в якому могли поїсти водії та проїжджі, й тому, очевидно, не хотів позбутися об’єкта саме як закладу громадського харчування.. Пропозиція захопила думки архітекторів. Розгорнулася дискусія на всю ніч, і ми не зогледілися, як на ранок виник ескіз “приборкання” крутосхилого яру. З початком робочого дня прийшли до Олександра Бучацького, показали. Головний задум полягав у тому, щоб яр використати як котлован, а в ньому збудувати цехи комбінату зі зберігання й соління овочів. Завершити ж комплекс ми пропонували рестораном, фасад якого б виходив на трасу Черкаси – Канів. Пропонували також комбінат і ресторан накрити природним газоном, а вхід до закладу облаштувати зверху, з газону.
Олександр Дмитрович визнав ідею практично бездоганною. Викликав керівника свого конструкторського бюро Володимира Баштового, доручив негайно зайнятися розробкою конструкторсько-кошторисної документації за запропонованими ескізами.
Володимир Баштовий привів нас у бюро, познайомив із колективом, окреслив завдання. Серед працівників бюро був архітектор А. Кравченко, який у процесі роботи став четвертим членом авторського колективу.
Назву ресторану “Славутич” дав Олександр Бучацький: його захопив мальовничий краєвид Дніпра-Славути, котрим можна було милуватися з верхнього східного вестибюлю. “Славутич” швидко став окрасою, візитівкою міста. Біля нього одразу організували тролейбусну зупинку, вона й досі використовується транспортниками. У комплексі з рестораном відкрили пивний бар.
Звісно, об’єктом зацікавилися контролюючі органи. Експерти КРУ перевірили всю документацію з проектування та будівництва. У підсумку вивели позитивний висновок: вартість одного посадкового місця ресторану дорівнювала 800 рублям, в той час, коли економічно вдалим вбачалося будівництво з розрахунку від 1200 до 2000 рублів. Завдяки такому показнику “Славутич” здобув визнання у Києві на республіканській виставці передового досвіду. Він рекламувався як зразковий. Автори ж отримали з виставки Дипломи Першого ступеня з разовою грошовою премією 50 рублів. Для порівняння, зарплата в нас тоді була 83 рублі, з яких вираховувався податок. Дипломи прийшли кур’єром, а за премією довелося їхати до Києва. І не зразу, бо за роботою не мали часу. Тільки коли вкотре строго нагадали.
Ми трудилися з шостої ранку мало не до півночі щодня, на сон відводилося 5 – 6 годин. Працювали з думкою про майбутні покоління, які прийдуть і візьмуть у свої руки створені нами з любов’ю будівлі. Прийшов цей час. Прийшло нове покоління. І не знайшлося тих, хто б подбав про “Славутич”…
КОМЕНТАРІ