Нещодавно ми відзначили 28-му річницю з Дня Незалежності України. Як завжди були гучні промови, урочисті заходи, святкові концерти та фестивалі… І, як завжди, наша столична та й місцева влада не згадали жодним добрим словом тих, хто виборював нашу Незалежність на зламі 1980-90-х років.

Складається враження, що кожна нова влада приходить і поводиться так, ніби це вона Україну виборола і відстояла, а до неї не було нікого й нічого. На державному рівні до Дня Незалежності Президенти нагороджують кого завгодно: доярок, шахтарів, сумнівних бізнесменчиків, навіть колишніх секретарів райкомів – тільки не тих, хто насправді за цю країну боровся. Простежується чітка тенденція на державному та місцевому рівні послідовно “забувати” справжніх творців незалежності… В багатьох районах уже і прізвища із пам’яті постирали тих патріотів, які три десятиліття тому реально ризикували своїм життям та свободою, виборюючи омріяну нашою нацією Незалежність.

А в ці дні виповнюється 30 років із часу створення Народного Руху України, громадсько-політичної організації, яка й очолила на той час боротьбу українського суспільства за незалежну державу. На жаль, усі ці роки українцям насаджувався міф, що наша Незалежність ніби упала з неба… Хоча це велика брехня, адже без потужної боротьби рухівців, таких як В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, брати Горині, Іван Заєць, тисяч патріотів-активістів на місцях все могло скластися зовсім по іншому…

Наша редакція знайшла безпосередніх учасників буремних подій кінця 80-х початку 90-х років вже минулого століття і поцікавилася, що їм найбільше запам’яталося з тих часів.

Юрій Громовський, багаторічний голова обласної організації Народного Руху України, депутат обласної ради кількох скликань:

– Чомусь найбільше запам’ятався день встановлення національного прапора на щоглі у Черкасах 3 листопада 1990 року. Перед тим жовто-блакитний стяг уже підняли у Сумах, звісно, що у Львові, Тернополі, на будівлі Київської міської ради… Нам, черкаським патріотам, було прикро, що ми “відстаємо”…

На той час Народний Рух був громадською організацією і складався з двох партій – Української Республіканської, заступником голови якої я був, і Демократичної партії України, обласну організацію якої очолював професор Станіслав Губар. “Республіканці” мали завдання підіймати прапор на щоглі, а “демократи” у цей час проводили мітинг на площі Богдана Хмельницького. Далі мали злитися колонами на спільний мітинг, проте міліція завадила.

Фото з цього заходу було навіть надруковано у канадській емігрантській газеті “Свобода”…

А ще мені запам’яталося, як під час ГКЧПівського путчу ми в Звенигородці обписали пів міста гаслами “ГКЧП не пройде!”, навіть на танку, що встановлений як пам’ятник Корсунь-Шевченківської битви, залишили такий напис. Як потім повідомили знайомі з “органів”, у разі перемоги путчу із Звенигородського району під репресії потрапили б 600 людей…

Віталій Вахній, один із засновників НРУ на Черкащині, науковець:

– В Черкасах у 1989 році функціонували різні (переважно неформальні) культурно-просвітницькі гуртки, організації, дискусійні клуби, осередки Товариства української мови тодо. Серед них найбільш дієвими були товариство «Заповіт» і «Екологія». На основі цих громадських осередків утворилася ініціативна група, яка заповзялася створити Черкаську обласну (чи як тоді називали – крайову) організацію Руху. Організаційною основною, так би мовити, кістяком були представники товариства «Заповіт». Очільниками цієї групи стали Анатолій Лупиніс – багаторічний політв’язень, Станіслав Губар – доктор економічних наук, професор черкаського філіалу КПІ (тепер ЧДТУ) і поетеса Людмила Тараненко.

Наші зібрання проводилися щоразу в інших місцях: то в парку, то на схилах Дніпра, аби уникнути «опіки» невідомих «допитливих осіб». Зрештою домовилися про час і місце установчих зборів НРУ. Доручили Губарю і Тараненко підготувати доповіді, а мені – підготувати секретаріат та вести реєстрацію делегатів.

27 серпня 1989 в Будинку природи зібралися делегати від різних районів області, представники громадських організацій. Було обрано президію і робота почалася. Виступи учасників були досить різними, не обійшлося і від провокацій. Та зрештою було ухвалено рішення про створення Черкаської обласної організації Народного Руху України.

Прикро, що втрачені записи, протоколи та інші документи тих зборів. Справа в тім, що управу обласної організації двічі громили й викрадали документацію. А хто, – невідомо й до сьогодні…

Леонід Даценко, народний депутат VII скликання, шеф-редактор газети “Дзвін”, на той час активіст Народного Руху у Монастирищенському районі:

– Нас у Монастирищі  було всього шестеро осіб, які створили перший осередок Руху. Цікаво, що усі були немісцеві. На той комуністично-райкомівський час більшість боялися відкрито виявляти свої проукраїнські погляди.

Дуже пам’ятні дні, коли ГКЧПівський путч у Москві провалився, ми, українські патріоти, прогавили унікальний шанс, адже можна було просто заходити в кабінети в райкомах та обкомі партії, з яких повтікали комуністичні керівнички і брати владу, так би мовити, голими руками…

То вже потім, після перемоги ідеолога ЦК КПУ Кравчука на президентських виборах старі комуністичні номенклатурники перефарбувались і навіть почали учити нас бути патріотами. Пригадую, як зайшов в кабінет першого представника президента в районі (це на кшталт нинішніх голів РДА) Михайла Орендарчука, який свого часу у райкомі компартії був другим секретарем і боровся з рухівцями, – а в нього на стіні синьо-жовтий прапор із дорогої тканини, з китицями… І він мені ще й показує новеньке видання Степана Бандери і питає: “А в тебе, Даценко, таке є? Що, намає? То який же ти патріот!”.

З того часу триває практика на усіх владних рівнях послідовно “забувати” справжніх творців незалежності. А знаєте, чому так відбувається? Бо справжні тодішні активісти-патріоти одразу пригадають, хто тоді із багатьох нинішніх владців де був і що робив. А вони, в кращому разі, в кущах відсиділись, а в гіршому, – сексотили в КДБ і разом із „органами” тих рухівців по тюрмах садили. Тому у нас зараз іде війна на Сході, і в середині країни продовжується беззаконня, – бо маємо коротку пам’ять і весь час допускали до влади перефарбуванців чи й відвертих антиукраїнців.

На жаль, ми тоді, 28-30 років тому, не знищили систему влади «совітів», як це зробили в країнах Прибалтики, Польщі, Чехії… А та система поволі переродилась у компартійно-олігархічну, яка нищить Україну зсередини. Доки ми цю систему не змінимо, завжди буде ризик втратити незалежність…

Любов Майборода, активний учасник боротьби за незалежність на Черкащині, депутат обласної ради кількох скликань:

– Це було 22 січня 1990 року. Вперше у Черкасах відбулася масова публічна акції до Дня Соборності на Театральній площі. Був морозний і дуже сонячний день. Цей мітинг був заборонений, хоча організатори подавали до міськвиконкому заявку про проведення  заходу.

Мене тоді найбільше вразила величезна кількість людей, вся площа була заповнена вщерть. Було зрозуміло, що Незалежність України – це лише питання часу. Тоді я позбулася страху арешту, репресій. Саме ця акція надихнула мене на подальшу громадсько-політичну діяльність. І я досі вдячна за це Богу, а ще за людей, які були поруч: Станіслава Губаря, Леоніда Уварова, Михайла Вакуленка…

Юрій Стригун, журналіст, на той час студент Черкаського педінституту (нині ЧНУ):

– Узимку 1989 викладач Кочерган розповів нам, студентам Черкаського педінституту, що в Будинку природи збираються рухівці. Того ж дня ми з Володею Терновим були там.

“Хлопці, та вам у СНУМ (Спілка Незалежної Української Молоді) треба”, – сказав хтось. Того ж дня ми познайомилися із Володимиром Мамалигою, Русланом Зайченком, Женею Добровольським… Спочатку боялися їхнього радикалізму, а потім і самі такими стали.

Якось навесні організували в Черкасах мітинг. Якийсь гопник причепився до мене. Мовляв, що ви тут вимагаєте? Обох забрала міліція. До нього ставилися поблажливо, а на мене дивилися, як на ворога народу. “Ми ось тобі розкажемо, як він хоче від СРСР Україну від’єднати”, – пояснювали гопнику. Згодом я повернувся до демонстрантів. Із здивуванням помітив у колоні кількох міліціонерів, які “виховували” мене
10 хвилинами раніше. Того ж дня ми сфотографувалися неподалік від площі Слави. Зараз на фото упізнаю хіба лише Мамалигу, Зайченка і Данилевського…

Василь Чорновіл, один із організаторів товариства “Заповіт”, багатолітній випусковий редактор газети “Дзвін”:

– Відбувався мітинг у Берестечку. Масштабна акція, тисяч 100 осіб, очікувалась присутність Леоніда Кравчука та патріарха Мстислава. Я там був із “заповітчанами” Михайлом Вакуленком та Ольгою Шарапою (нині директор музею Кобзаря). Серед людського натовпу утворили прохід, для поважних гостей. І тут ми із хоругвою, пачкою газет пішли цим живим коридором. Навколо почалися вигуки “Слава Черкасам”, всі вже забули і про Кравчука, і про Мстислава… Дійшли майже до церкви, поки хтось не опа-
м’ятався та до нас “а ви хто такі”…

А ще одного разу провели “командно-штабні навчання”. Пустили Черкасами чутку, що пікетуватимемо обком партії. Вже зранку там було 50 «уазиків», повно міліції, по всіх магазинах люди в формі… А це був грудень місяць, холоднеча… Заходять до мене в офіс двоє, майор і капітан, і питають, що за акцію ви проводить будете? На що я їм спокійно відповів: “Різдво скоро, вчитимем колядки…” Вони були у шоці.”

Валентина Коваленко, нинішній голова Руху Черкащини, депутат облради, письменниця:

– Ще у 1990-му я з таким романтичним натхненням писала:

«Вчиняй, народе мій, свою хлібину
на дріжджах на своїх, не на чужих,
вона хай зійде волею Вкраїни,
дасть синові і батькові пожить.

За скільки літ її забули запах:
спекти ж – своєї печі не було,
бо України світлим вчора й завтра
за гуртовим поснідали столом…»

Минуло стільки літ… Скільки пережито! Як змінилася Україна за цей довгий час і чи змінилися ми? У кожного свої відчуття, своя відповідь. Але головне – ми – Є. Нас побачив світ, ми стали впізнАваними.
І не дай, Боже, згубити те, що вибороли наші побратими і продовжуємо виборювати ми.
Вклоняюся мужнім «сторожовим» української землі – «і мертвим, і живим, і ненарожденним…» (за Т. Шевченком) – у кому Україна була, є і буде!