Цьогоріч “Першотравневому” могло б виповнитися 70 років. Якби він не змінив назву, а більше навіть — не перестав бути парком за визначенням. Розповів нову черкаську цікавинку краєзнавець Борис Юхно.

Зі створенням у серпні 1992 року Черкаської єпархії УПЦ на той час вже давно здичавілий “Парк імені 1 Травня” перетворився на арену жорсткого протистояння сил небесних і земних. Рішення про передачу території парку у довгострокову оренду церкві було обумовлене не раптовим прозрінням чиновників, а банальною неспроможністю нової влади навести лад у найпроблемнішому міському кварталі, який зажив недоброї слави ще за часів постреволюційних суспільних викиднів і жив з нею ще й у 1980-ті. Зрештою, як згодом приватно згадував один місцевий посадовець, “нам було однаково — автовокзал, магазини чи церква, аби тільки “первомайка” не підвищувала показники у міліцейських звітах про пограбування, зґвалтування та навіть вбивства”.

Чи не кожному старшому землякові відомо, що до революції тут був цвинтар. Коли наприкінці 1940-х призначення території почали змінювати, на цивілізовану практику перепоховань не зважали. Роботи на кладовищі велися за щільним міліцейським кордоном. Містом поповзли чутки про “особливість” поховань: мовляв, там чимало “чумних” могил, тож міліція стереже, щоб ніхто не заразився. У найвіддаленішому кутку цвинтаря, звідки дорога вела на Хмільник та далі на Вергуни, колись справді хоронили таких померлих, але більш як за століття “усна народна творчість” зробила своє діло, тож всі могили стали “заразними”.

Хто й коли заборонив перепоховання та навіщо у народ запустили чутки про “суцільну смертельну небезпеку”, стало зрозумілим після оприлюднення даних державної комісії з реабілітації жертв політичних репресій. Згідно них, упродовж лише 1937-1938 років у Черкасах було страчено понад 30 священослужителів та ще кількадесят мирян, які прийняли смерть разом зі своїми настоятелями. Майже всі мученики були поспіхом поховані саме на території, яка згодом стала парком.

blank

Неминучі відповідні “знахідки” при перенесенні поховань не зробили б честі будівничим світлого майбутнього, та унеможливити їх вдалося. Спроба приховати під атракціонами й клумбами правду про переддень парку призвела до того, що у 1993 році у до всього цікавих учнів сусідньої 11-ї школи занепокоєні педагоги почали виявляти дивні предмети: натільні хрестики, пожовклі сторінки з біблійними текстами, а інколи й людські останки.

Далі були подання про припинення будівельних робіт (на той час вже зводився Свято-Михайлівський собор), гучні газетні скандали, постійні перевірки технічної документації та навіть спроби повернути парк у міську власність. Як засоби досягнення мети практикувалося викрадення або нищення будматеріалів чи інструменту, кілька разів був зламаний хрест, з якого завше розпочинають будівництво православної церкви. Собор, освячення якого бачилося священнослужителям у 1995 році, відбулося аж у серпні 2002-го.

Та повернімося на століття назад, в апокаліптичне друге десятиліття ХХ-го. Тоді майже на тому самому місці, де нині здіймається в небо золотими куполами величний Свято-Михайлівський кафедральний собор, стояла одна з дванадцяти черкаських церков. Називалася Свято-Успенська. Поруч з нею був великий цвинтар, через що, власне, й церква мала статус цвинтарної. Саме ж кладовище було закріплене за головним собором Черкас, Свято-Миколаївським, що знаходився на місці теперішньої облдержадміністрації.

Відомо, що неподалік Успенської церкви ховали заможних містян. І саме їхні склепи постраждали найпершими. “У смутні часи революції і післяреволюційного царства безпритульників вони мешкали в цих склепах цілими колоніями, розграбовували їх, продаючи цінні речі на барахолці. Люди боялися ходити поодинці на цвинтар, навіть міліція побоювалася босяків”, – писав вже по кількох десятиліттях від тих подій їх очевидець, черкаський краєзнавець Степан Нехорошев.

Він також розповів історію кількох поховань, про які до війни знав чи не кожен обиватель. Так, недалеко від церкви була могила мучениці Акилини – дочки руськополянського єврея Ізі Лазерського Сури. Вона покохала православного хлопця і прийняла християнську віру (тому два імені), а згодом понівечене тіло красуні знайшли у Дніпрі. Слід вивів на батька, і той нічого приховувати не став.

Ще одна людська трагедія, а відтак – і могила на солдатській, або Зацаринській частині кладовища, спонукала до зведення там церкви-меморіалу святого Георгія Побідоносця у пам’ять загиблих воїнів. Степан Нехорошев свідчить, що до початку будівництва були причетними дві австрійки – мати та наречена солдата з ворожого табору, померлого у черкаському госпіталі для полонених. Перед смертю він буцім-то передав сестрам милосердя, черкащанкам Капітоліні Гукович і Марії Масловській, срібний портсигар з портретом матері та вкладеним пасмом волосся коханої. Через швейцарський Червоний хрест портсигар з листом опинився у Відні, а вже за місяць у супроводі члена Державної думи Гаркавенка жінки приїхали у Черкаси аби провідати могили та дати кошти на будівництво. Про ці бувальщини я довідався від колеги Максима Степанова, ним вони у подробицях описувалися в тижневику “Прес-Центр”.

А далі трапилося неминуче як на 1930-ті. Ось рядки із заяви приходської ради на той час вже просто Георгіївської привокзальної кладовищенської церкви Черкаського районного відділу культів від 27 червня 1933 року: “З того часу, як загороджено вхід до Георгієвської церкви, та частина кладовища, де церква знаходиться, стала злодійським притоном. Волоцюги перетворили її у нічліжку, позривали замки, випили вино, вкрали свічки, побили вікна. А 25 червня священик побачив там повний погром: на підлозі валялися понищені церковні речі, книги, рами з ікон…” Ще рік церква стояла пусткою, а у 1934-му розібрали навіть стіни і дах: усе згодилося у господарстві “войовничих атеїстів” і просто безбожників. Свято-Успенська церква пережила молодшу, Георгієвську, лише на два роки, хоча її залишки упізнавалися до кінця 1940-х.

На кілька повоєнних років старе кладовище стало прихистком для чисельної, утім непомітної для влади соціальної верстви – калік, юродивих та божевільних. З часом цих нещасних “оприділили”, і для більшості з них така “опіка” стала останнім випробуванням долі. А тоді вони жили з подаянь, нерідко ночуючи просто неба між могилами. Коли ж цвинтар зрівняли з землею, дехто з мічених війною перебрався на так зване “пушкінське кладовище”, до революції Покровське. Казбетські старожили й сьогодні пам’ятають контужену фронтовичку Олену (кажуть – підполковника медичної служби), яка, фактично, жила там багато років і яку одного разу, “мертву” після поминок, завезли у міський морг. Там оговтавшись, вона розсадила мерців на лавах і сама сіла поміж них, а коли туди завітали медики, зареготала…

Пригадується розповідь однієї із колишніх працівниць місцевого Зеленгоспу, якій трапилося працювати на закладинах Першотравневого парку. Зацитую за чернеткою, якій вже теж років та років. “Знаходили кості, правда. Не скажу, щоб ними все всіяно було, але ж зверху!Копаєш лунку, розбиваєш клумбу – десять разів нічого, а на одинадцятий є. Інколи дівчата плакали. Ми й не задумувалися, що усе воно чомусь так близько від поверхні. Потім вирішили алей більше не прокладати. Так їх дві й залишилося, а не п’ять, як променів у зірки”.

blank

Парк — не магазин, за місяць територію не підготуєш і червону стрічку не переріжеш. “Ювілейний” до 1967-го формували добрих років вісім, з “имени 1 Мая” впоралися за чотири, а офіційне відкриття 1952-го – то вже кінцева дата першочергових перетворень, а не їх початок. І 70 років тому, у серпні 1949-го, ця місцина уперше за мало не півтора століття “побачила” не похорон, а масовий захід зовсім іншого характеру. Ось як описує “трансформацію” краєзнавець Василь Страшевич. Власне, перед 1950-ми він вже був у тому віці, коли міг спостерігати за усім усвідомлено.

“У 1949 році районна влада організувала на території цвинтаря сільськогосподарську виставку. З цією метою було розчищено бульдозером передню частину, розібрано Свято-Успенську церкву (очевидно – те, що від неї лишилося, – прим.). В кінці серпня майже тиждень працювала виставка, на якій були представлені перші наслідки досягнень колгоспів та підприємств Черкаського району з розвитку тваринництва, вирощування культур, в тому числі тютюну, конопель, цукрових буряків, баштанних, а також необхідного господарського начиння з глини і лози.

Виставка користувалася широким попитом у черкасців, щодня приїздили із сусідніх та інших районів Київської та Полтавської областей делегації.

Наступні два роки територія під виставку була розширена. Мармурові брили, різні прикраси з могил складувалися в дальньому кутку цвинтаря, а потім їх вивезли.

В 1950 році відбулася міжрайонна, а 1951 року – обласна сільськогосподарська виставка. Вже з початком 1950-х цвинтар, а нині це вже була просто територія, – почав виконувати й спортивну роль. По суті, могил вже не було. Їх зрівняли з землею, деякі дерева зрізували, кущі підчищали, більшість брил та потрощених янголят і херувимів вивезли і тепер площина колишнього цвинтаря стала привіллям для будь-чого.

Мабуть, вже тоді місцеві зодчі надумали обладнати з цвинтаря паркову зону для відпочинку трудящих, і особливо молоді. Соборний цвинтар відслужив своє, від першого поховання він мав півторасотенний вік, це давало моральний дозвіл на його закриття (та не надто там мораллю переймалися, – прим.) І перші прорізані бульдозерами алеї свідчили про те, що власті закладали тут новий парк, який конче необхідний був Черкасам у той час, бо так звані парки Шевченка і Комсомолу (Дитячий і сквер ім. Б.Хмельницького, – прим.), скоріш за все, були скверами, але чудово виконували сутність культурних вогнищ і були місцем відпочинку молоді”.