Днями ТРЦ “LUBAVA” виповнилося 7 років. Без кульок, музла і зашкварних sale. Так сталося. Але оскільки то чи не єдиний ТРЦ, який естетично й функціонально мені подобається, – попри карантин запрошую. Ексклюзивно. І пропоную якщо й не “згадати все”, то хоч епізоди тієї загалом вдалої трансформації на руїнах легпрому. Чергову історію розповідає краєзнавець Борис Юхно.
Епізод перший, артіль
Артіль, якій і судилося стати трикотажною фабрикою, розпочала випуск продукції у 1947 році. Звісно, промислове швейне виробництво в Черкасах вже тоді давно не було дивиною: ще з 1928 року тут працювала швейна фабрика (що цікаво – СП “Вайсе” вважалося її якщо не спадкоємицею, то історичною наступницею – принаймні, зі слів Наталії Горбенко (Сіренко), почутих десь років 15 тому).
Плюс кілька артілей 1930-х: “Аврора”, “Текстильник” та інших менших.
За 10 років про трикотажну фабрику як окрему теж ще не йшлося: були просто ЧТФ №1 та ЧТФ №2. І корпусу, про який зараз мова, теж, звісно, не було.
Епізод другий, корпус
Його відкрили 1 квітня 1967 року: “засвітилися вогні нового…”. І звісно ж, він з першого дня став “окрасою центру міста”. Цифри й обсяги наразі поза контекстом, але на початку 2000-х лише ними й довелося послуговуватися. Як не дивно, ніяких підходящих фотоматеріалів тодішній гендиректор ЗАТ “Любава” Олексій Арутюнов запропонувати не зміг, хоча з 1950-х не бракувало.
Судячи із власного чималого поліграфічного архіву, вид трикотажки з вулиці ніколи не приваблював наших іменитих фотографів. Щиро кажучи – і не іменитих теж. Хоч раз на “мильницю” клацни – так ні, дочекався самого “черепа”, і аж тоді.
Епізод третій, “Любава”
Доволі успішно здолавши “тимчасові труднощі перехідного періоду”, 1991-го тут було створене орендне підприємство, невдовзі ЗАТ. Придбали чеське і німецьке устаткування, закрутилося. Упродовж наступного десятиліття “Любава” вдало адаптувалася до ринку: на внутрішній працювало відділення “Любава-Люкс”, на зовнішній – українсько-французький “Євротекс”. Неймовірно, але 90% продукції йшло в Європу, а то 50 – 60 тисяч виробів щомісяця.
Що сталося потім і чому так сталося – вже інші питання. Співпраця з французами припинилася з причини українських “особливостей національного бізнесу”, наче з 2004 року десь і хтось свідомо вбивав вітчизняний легпром. 2005-го бухгалтерія констатувала кончину.
Епізод четвертий, магазин
Більше особистого. В ті роки, тобто на початку 2000-х, при головному виробничому корпусі знаходився фірмовий магазин фабрики. Траплялося в ньому бувати, але частіше дружина заходила сама, бо на три чверті то таки була жіноча крамниця. Але пам’ятаю, що біля круглих обертових вішаків прекрасних представниць крутилося багато, реально багато. І чи не кожна виходила з фірмовим пакетом.
Переді мною такий собі буклетик-каталожок 2002 року, фабрика відзначала 55. Роботи Антоніни Денисової, Галини Орленко, інших модельєрок. По-моєму, це гідно. Було…
Епізод п’ятий, перезавантаження
Про нього в корпусі та з успадкованою назвою почали говорити під осінь 2010-го. Взялася київська компанія “Будхаус Груп”. Ціна інвестиційного питання – 200 мільйонів гривень, термін реалізації найкращого регіонального проекту за версією Mall Awards – півтора роки. На весну 2012-го не склалося, але рік протермінування для такого об’єкту навряд можна назвати критичним. Ну траплялися там невеликі халепи: шматок стіни новобуду впав на старий будинок у дворі, якісь затримки з водоводом виникли (це коли перекопали тротуар при сквері “Юність” і містяни довгенько милувалися “культурним шаром доскверного періоду”), проект коригували… Та зрештою – все вдалося.
Епізод шостий, відкриття
5 квітня 2013 року елітний київський тусовщик, екс-нардеп і чинний бізнесмен, друг усієї тодішньої політеліти, і як казав колись Костя Гнатенко з “Чорного кота” – “стильний чувачок” Анатолій Шкрібляк, клацнув блискучими ножицями (стрічку потримали Сергій Олегович і Сергій Борисович). Грошей на “LUBAVA” йому вистачило навіть попри нещодавнє власне весілля в Монако, яке вели ще усім відома красуня Вєра Брєжнєва та вже небагатьом пам’ятний уральський пельмень Сєргєй Свєтлаков. Ну таке, на щастя.
З відкриття пригадується прохолодна погода, перекрита ділянка бульвару, махуни прапорами мережі побуттехніки уздовж та впоперек дороги, божевійльний двіж тисяч люду поверхами. Але найбільше – заставлена десятками, а може й сотнею-другою машин, – зелена частина того бульвару. Між каштанами, на тротуарі, з протилежного боку. Чималий відсоток авто-лялечок прибув сюди не інакше як із останнього женевського автосалону.
Потім з тією “парковкою” ще довго розбиралися, бо місцева “еліта” чинила за принципом “куди кінь копитом, туди й жаба лапою”, і зовсім забула про інший, де про Юпітера й бика.
Епізод сьомий, фінальний
А ““LUBAVA”… Хоч і вбила вона ще новий, відкритий 1 березня 2008 року, “Екватор” (власне, того дня його першу чергу, “Велику Кишеню”) з чудесною ковзанкою та безкоштовними автобусами (“Екватор” зачинився 31 грудня 2013 року) – нічого не вдієш: такими є суворі закони бізнесу.
Насамкінець нагадаю перший список брендів і мереж, які зайшли в новий ТРЦ, а разом – і в життя багатьох з нас або ж повторилися на новому місці. То були Bershka, Stradivarius, ІНТЕРТОП, Reserved, Cropp Town, Mohito, Atlantic, MOYO, Top Secret, Centro, NafNaf, Milavitsa, Kira Plastinina, Yves Rocher, “Монарх”, “Золотий вік”, “Александрит”, “Люксоптика”, “Біла ромашка” та багато інших. Справді багато, на час відкриття – 92 магазини.
А загалом, скажу я вам, цікава історія появи оцих сучасних монстрів торгівлі, в які переродилися наші колишні універмаги, універсами й гастрономи. Від “Фуршет” на Сумгаїтській, 10 у травні 2003 року до “PIONEER” в бані. Чи “DM” в “Дитячому світі”. Або ж “DB”, то по-нашому прибазарний “Добробут”…
КОМЕНТАРІ