Атовець Сергій Гоменюк із села Білашок, що на Тальнівщині, пригадує, яким був тяжким перший рік війни, як він отримав бойове поранення і пережив такий жах, що й нині не дає спокійно спати. У 2014 році Сергій отримав офіційну повістку, тож пішов у зону бойових дій не як доброволець. Історію розповідає видання “Вісті Черкащини“.

– Ми були у Донецькій області у місті Дебальцеве. Хоча за документами ми не мали там перебувати. Нашим місцем призначення мала бути Запорізька або Харківська область.

З 15 січня по 18 лютого ми потрапили у найбільш активні бойові дії в АТО на той час. Ми бачили багато чого. Стріляли так, що 4-поверхові приміщення зносило за одну хвилину, зрівнювало із землею. Вороги били мінометами 80-го і 120-го калібру. Але для нас це були квіточки. Ми цього не боялися. Найстрашніше було, коли прилітали смерчі. Їхні уламки можуть пробивати активну броню танка і входити у землю на 7-8 метрів. У цій зоні бойових дій нам не було де ховатися, не було бліндажів, тобто територія не була підготовлена. Був лише один безпечний бліндаж коло штабу, а жили ми у якомусь підвалі, – розповідає Сергій.

За спогадами Гоменюка, рух із Дебальцевого був перекритий ворогом. Два тижні вони були в облозі. Ніяка техніка до них не могла доїхати. Навіть не було що їсти. Єдиний транспорт, який був виданий їхньому підрозділу, 13-тому Чернігівському батальйону, – це ГАЗ-51.

– З того розрахунку, що ми мали потрапити на більш спокійну територію, а не в бойову, наш капітан роти взяв 40 тис. гільз із полігону, просто, щоб списати їх у бойових діях. Тож коли почався ближній бій із супротивником, то у нас навіть набоїв не було в достатній кількості, щоб ми могли відстрілюватися. Під час обстрілів ми тиждень не бачили свого командира роти, він ховався при штабі, а під час відступу відійшов з усіма офіцерами, хоча бойовий склад солдатів залишився. Наш комбат був такою людиною, якій було байдуже, скільки людей загине. Навіть саме керівництво нам казало потім, що вони не розраховували на те, що виживе стільки людей. Вони думали, що всі загинуть у цій облозі, – пригадує чоловік.

Для виходу з цього оточення вороги дали українським військовим дві години. Адже вони попередили, що потім ця місцина буде повністю знищена. Сергій згадує, що відступали вони хто як міг. Наявна техніка була вщент заповнена людьми. Трималися на автомобілі по троє за двері, їхали на кабіні, бо транспорту було мало. А ще – вивозили багато поранених.

– Проте ми не встигли виїхати за цей час і потрапили під обстріл. Я сидів на кабіні і тримав пораненого офіцера. Нас було 27 осіб, а вижило лише троє. Поки доїхали до Артемівська (як безпечної зони в Україні), я отримав поранення у ліву руку, уламки потрапили й в очі. Кузов нашої машини був червоний від крові, а не зелений, а з лівого боку резини вже не було, їхали на дисках.

По приїзду до госпіталя я був 906-м пораненим.

У нас не було людей з медичним досвідом. Ми не знали, як рятувати поранених. До того ж, медикаменти були ще радянські. Навіть джгути тріскалися, розлазилися в руках. Тільки під кінець служби ми отримували нормальне медичне забезпечення, – каже Гоменюк.

За словами чоловіка, лише завдяки місцевим волонтерам, уламки з одного ока йому дістали, а з другого не змогли, тому зір зараз погіршується.

– У мене час від часу ліва рука відмовляє і на ліве око я недобачаю. Зарплату, яку обіцяли, за рік служби не бачив і не отримував. Ні за бойові, ні за поранення. А лікувався за власні кошти, – говорить чоловік.

Кожного року у лютому і березні дають знати про себе ускладнення після поранення і контузії. Сергій розповідає, що можуть труситися руки, снитися тодішні події, вночі може кричати, махати руками і без причини бити в стіну кулаком. У цей період намагається себе контролювати – працює фізично. Як несила, звертається до психологів та сидить на заспокійливих. Зараз їздить працювати за кордон. Чоловік надіється на краще майбутнє і мріє, щоб нарешті закінчилася ця війна.