77-річну Антоніну Хорунжу з прифронтового селища на Донеччині військові вивезли наземним роботом. Її помітили пілоти 60-ї окремої механізованої Інгулецької бригади, коли жінка на двох палицях йшла розбитою обстрілами дорогою до Лиману. До останнього не хотіла покидати дім у селі Ставки, аж поки його, як і все довкола, не розбомбили, розповіла пані Антоніна Суспільному.
Вона йшла, падала та підіймалася. Дорога була вкрита вирвати та тілами, розповіла 77-річна Антоніна Хорунжа. У цей час її помітив український дрон. По той бік екрану військовослужбовці вирішили її евакуювати.
Кожен крок тоді давався нелегко, пригадала жінка. Всю силу та надію зібрала докупи.
“Три кроки пройду, п’ять кроків пройду і думаю: треба йти. Чіплялася за гілочки, за пеньок. А вітер такий, дощ і сніг. Думаю, коли я не виживу, буде мені погано, то я тут помру, то помру. Мені ж уже 77 років”.
Їй назустріч вирушив наземний роботизований комплекс. Щоб не налякати такою технікою, військові вкрили робота килимом та написали “Бабусю, сідай!”. Цього робота жінка називає возиком. Додала: тоді нічого вже не боялася.
“Я упала у той возик і тіки спросила, мені лягать, чи сідать. Там було підстелено. Ніхто нічого не сказав, ну я упала, упала на цю сторону і так і проїхала до Лиману”.
Напівлежачи вона доїхала до точки евакуації. Далі її зустріли військові.
Згодом разом з рідними Антоніну Хорунжу евакуювали на Черкащину 30 квітня. Подряпини на руках та синці на обличчі досі нагадують про ту “дорогу спасіння” на Донеччині.
“Я хлопців бачила, спасибі їм, спасибі!”
Дім для жінки та її родичів допоміг знайти черкаський підприємець та волонтер Руслан Мельник. Для них орендував будинок, допоміг із побутовою технікою.
“До мене звернулися хлопці з батальйону “Фатум”, Павло Лазуренко. Повністю облаштували його, купили все необхідне для повного проживання тут. Будемо повністю опікуватися цією родиною”, — розповів Руслан Мельник.
Город біля будинку родина вже засадила картоплею, допомогли сусіди, розповіла невістка Антоніни Максимівни — Лариса. У рідних донецьких Ставках вони до останнього переховувалися від обстрілів у сусідському підвалі. А потім всі разом вирішили рятуватися.
“Ми з хати вийшли разом. Тільки потім ми пішли уперед. Я сказала, що нам потрібно бистріше дістатися до темноти. Запитала її: ви дійдете до Лиману пішки? Вона відповіла: намагатимуся. Тоді ми вас кидаємо, чекати не будемо, йдемо перші. Нехай хоч хтось виживе”.
Тепер Антоніна Максимівна з рідними разом. Розповіла: події які пережила, і досі згадуються та тепер почувається в безпеці:
“Я усім людям благодарна, усім, усім, які допомогли. Ми не просили ні в кого нічого”.
КОМЕНТАРІ