“Бути на своєму місці”. Інтерв’ю з Анатолієм Бондаренком

8 серпня міський голова Черкас Анатолій Бондаренко святкує своє 50-річчя. За гороскопом він Лев, і його твердий, часом навіть досить жорсткий характер завжди відчувався у всіх сферах життєдіяльності міста. У той же час, коли мова заходить про сім’ю – дружину і дітей – він щиро може написати в соцмережах: «люблю вас безмежно». І раптом усвідомлюєш, що цей досвідчений керівник і політик, міський голова з амбітними планами розвитку громади, – насправді ще й люблячий батько та чоловік, який має відповідати не лише за 300-тисячне місто, а й за велику родину. Як він суміщає ці два полярні життя та чи змінилось його ставлення до роботи і родини через війну і вік, – далі в інтерв’ю.

– Вам виповнюється 50 років. Для людини, для чоловіка – це такий рубіж, коли багато чого у своєму житті переосмислюєш. Зокрема ставлення до роботи, до родини, взагалі до життя. Чи змінили ви власні пріоритети у зв’язку із віком, в чому?

– Якщо говорити суто про особисті моменти, то напевне, став більш розсудливим, менш безкомпромісним. Приймаю більш обдумані і зважені рішення, ніж раніше. Ще кілька років тому міг реагувати навіть на робочі ситуації більш емоційно. Зараз же – більше зважаю на наслідки. Молодий і гарячий – це вже не зовсім про мене. Не скажу, що став спокійним, однак намагаюсь не керуватись емоціями при прийнятті важливих рішень і не діяти з опалу. Хоч жодного разу і не шкодував про рішення, які доводилось приймати швидко.

– Напевне, на зміну пріоритетів вплинуло і повномасштабне вторгнення…

– Свої 50 років я зустрічаю в умовах повномасштабної війни росії проти України. Думаю, що всі українці змінили пріоритети у своєму житті. Наша найбільша мрія – це мир в Україні і наша Перемога. Бо тимчасовий мир – не вихід, адже ми знаємо, що російська імперія споконвіку хотіла завоювати нашу країну. На жаль, весь час доводиться віддавати роботі, і на жаль, на другому плані залишається родина і близькі, хоч хотілося б навпаки. Але 24/ 7 мусиш думати про те, як буде місто жити в умовах військового стану. Адже безпечного місця сьогодні в країні немає, тож треба прораховувати різні варіанти подій і бути готовим до всього.

– А ваші колеги у міській раді відчули, що ви змінились? До кого чи до чого ваше ставлення змінилось, і чому?

– Я кардинально змінив підхід до роботи в цю каденцію, а особливо після початку війни. Відмовився від проведення великих апаратних нарад, як це відбувається в адміністраціях районних чи обласних. Зараз працюю індивідуально з кожним керівником, слухаю його, даю завдання, а потім ретельно контролюю виконання доручень, які давав. І це, як на мене, більш ефективно, і, напевне, результати видно. По факту, змінив ту радянську систему управління, яка досі живе в багатьох установах. В умовах війни ми також чітко побачили, хто є хто із працівників. Хто ефективний на своєму місці, а хто просто ракова пухлина на тілі громади. І стали позбуватись цих пухлин.

– Які сторінки своєї діяльності вважаєте остаточно перегорнутими, а до чого хотіли б повернутись? За чим із минулого найбільше, сумуєте, про що, можливо, шкодуєте?

– Якби мені вдалося прожити життя ще раз, то, напевне, я прожив би його так само. Буває, і жалкуєш спочатку, що щось не зробив, а потім проходить час, і ти розумієш, що все було правильно. Що по-іншому і не повинно було бути. Мені вдалося за своє життя попрацювати в різних колективах, з різними цікавими людьми, багато чого навчитися. Починаючи із Лисянської селищної ради, райдержадміністрації, обласної ради і депутатської діяльності там, «НІБУЛОНу». Тому всі ці сторінки зробили з мене мене. Скучаю? Напевне, найбільше, за батьками, яких вже немає. Жалкую, що виросли діти, а я не бачив, як це сталось. Бо на роботі ми проводимо більшість свого життя. Згадую багатьох колег, частини з яких уже немає. Наприклад, Олексія Опанасовича Вадатурського, якраз кілька днів тому були роковини з дня, як його життя забрала ворожа ракета.

– Вам подобається те, яким ви стали?

– Я максималіст. Хочу розвиватись, рости. Бачу, над чим ще маю працювати і в плані особистісному, і по життю.

– Ким і де бачите себе, наприклад, через 5, 10 років?

– Хотів би бути на своєму місці. Це головне. Звісно, маю плани, але втілити їх можна буде вже не на цій посаді. Так що планую йти далі.

– Свого часу, коли вас тільки обрали міським головою Черкас, ви говорили, що дружині і дітям стали приділяти менше уваги, ніж хотіли б. Тим більше, що ваша дружина Валерія – також активно займається громадською роботою, є депутаткою Черкаської обласної ради. Чи вдається більше часу всім разом проводити в родинному колі, чим саме займаєтесь у такий час?

– У дружини це виходить краще (сміється – ред.). Викроюю час. І розумію, що замало. Вночі як правило (сміється, – ред.). А якщо серйозно, то намагаємося разом проводити вечори.

– Маєте якісь традиції влаштовувати родинні вилазки? Чим займаєтесь у так би мовити, «сімейний» час?

– Дуже рідко влаштовуємо сімейні вилазки, і це більше ініціатива дружини. Бо де б я не перебував – завжди на телефоні. Навіть якщо не в Черкасах. Тому спокійних відпочинків не виходить, бо все одно весь час залишаєшся на роботі. Адже телефонують директори комунальних підприємств, колеги, знайомі. Багато прохань, пов’язаних із збройними силами. І про це не пишу постів у соцмережах, просто допомагаю, бо так треба, щоб робив кожен. Хочу, щоб не було соромно перед самим собою.

– А якийсь би подарунок від долі, від життя хотіли б?

– Матеріального точно нічого не хотів би. Доля мені і так багато подарувала – родину, улюблену роботу. Хотів би більше теплих і щирих моментів. Простих радощів, насправді. Наприклад, час переглянути старі фотографії. Мені, до речі, колись колеги подарували таке панно із спільних робочих фото. Дуже розчулив мене цей подарунок. Щоб почути гарну українську пісню. Я останнім часом багато слухаю старих українських пісень, як-то Тараса Петриненка чи Миколи Мозгового. Ці пісні такі глибокі, і такі пророчі. До слова, і ці пісні, і коли перечитуєш спогади українських дисидентів, то розумієш, що ця війна – була невідворотна, неминуча. Бо ми інші, ніж росія і росіяни.

– Бачили, як ви пропагували активний відпочинок на Дніпрі на сапах. Бачили вас на велосипеді. На риболовлі. Чим ви та ваша родина полюбляєте займатись на дозвіллі?

– Я, буває, плаваю у Дніпрі. Зараз, на жаль, не маю часу на спорт. Всі мої діти також займаються спортом. Найстарша Олександра зараз менше, бо займається своєю сім’єю. Єлизавета займається плаванням, Віолетта – гімнастикою і акробатикою, а Макар – велосипедним спортом і акробатикою. Тому коли на велосипедах кудись їдемо, то всі – із задоволенням. Цього року таке рідше трапляється, бо, на жаль, часу не вистачає. Бо ж батькові самому треба всі велосипеди налагодити, перевірити, камери підкачати, а це не швидко. Зараз хіба що як за місто кудись виберемося. А раніше частенько катались від дому провулками до Можайки чи до Сумгаїтської. Макар найчастіше мені складав компанію. Зустрічали там містян, і ті часто дивувались.

– Ви з дітьми не сперечаєтесь з приводу дозвілля?

– Ну, зараз всі діти дуже люблять соцмережі та різні інтернет-ігри. Тому бувають з цього приводу суперечки, бо доводиться забирати телефони. Особливо коли вони вночі не сплять, а тихенько зависають в інтернеті. Бувало таке, що о пів на першу виявляв, що вони не сплять. То зрозуміло, що доводилось реагувати. Тож порадив би всім батькам слідкувати за тим, чим займаються їхні діти в інтернеті і обмежувати цей час. Бо всі ці ігри, соцмережі настільки поглинають їх, що вони втрачають відчуття реальності. Це, до речі, і дорослих стосується.

– І у вас бувала така «залежність»?

– Ігри – ні. А от новини – так! Бувало таке, що тільки прокидався – і рука одразу тягнулась до телефона, щоб прочитати новини. Телеграм-канали, карта бойових дій. Це і сьогодні найбільш відвідуваний мною ресурс. Бувало, особливо у вихідний, зайшов почитати новини, тоді перейшов на один сайт, на інший, а тоді підняв очі і злякався, скільки часу потратив на все це. Боровся з цим. Зараз поборов. Встановив собі час, коли заходжу читати новини – о восьмій. Спочатку переглядаю оперативні новини по місту, а тоді – загальноукраїнські.

– А часто буває, що серед ночі піднімають із якихось питань?

– Часто. Ось і сьогодні о четвертій п’ятнадцять телефонували з приводу вантажівки, що впала в Дніпро з дамби, бо шукали кран, щоб її витягнути.

– Звук дзвінка не вимикаєте на ніч?

– Коли як, але зазвичай – ні. Бо мені просто так уночі ніхто не телефонує, а лише з приводу важливих питань. Тому я нікому не побажав би сьогодні, в такий час, перебувати в такому напруженні.

– Ви вже згадували, що не помітили, як швидко виросли ваші діти, і, напевне, зараз вони особливо потребують підтримки батька. Які поради вони у вас просять останнім часом? Що ви радите?

– Різні поради. Я не очікував, що так швидко настане час, коли середня донька вже буде питати дозволу піти кудись погуляти увечері, і каже, що там хлопці будуть. А коли принесла перший подарований букет квітів, то подумав – як це? Вона ж тільки вчора у перший клас пішла!

– Не виникало бажання з’ясувати, хто той хлопець, дізнатись все про нього, навести, так би мовити, «довідку»?

– Повірте, виникало, але стримався (сміється, – ред.)! Але якщо серйозно, то вона і сама все розповідає, радиться. Кажуть, швидко ростуть чужі діти, а тут – свої вже дорослі. Я якось навіть не помітив, як мені 50 років стало. Пам’ятаю своє 30-тиріччя, де відзначав, хто був із гостей. А це – вже 50!

– Плануєте якось відзначати?

– Ні. З родиною буду, відвідаємо малу батьківщину.

– А взагалі, з початком війни ваш сімейний уклад змінився? Вам закидали, що ваша родина більше живе за кордоном…

– Ні. Моя сім’я живе тут. Просто буває дружина з дітьми їздить до своєї сестри в гості, а вона живе в Іспанії. Всі великі свята завжди відзначаємо удома в Черкасах.

– А в укриття ходите під час тривог?

– Я ні. А сім’я – коли як. Ми ж у приватному будинку живемо, то зрозуміло, що є підвальне приміщення. І, як і всі – облаштували його під просте укриття. Облаштували місце і для собаки, і для котів. Пам’ятаю, як тягнули собаку в той підвал у перші дні війни (сміється. – ред.). Було не просто, бо Бейлі, ну, дуже не хотіла туди йти. Довелося і тягнути, і пхати. У нас ще є два коти – чорний Фернандіньйо, або просто Фєня, а інший – рябенький, той що ми під Свидівком з дружиною підібрали, бо він під колесо автомобіля мало не скочив, – Лакі.

– Кажуть, після 50-ти людину тягне до природи. А хочеться посадити сад, розбити город? Ви вже це зробили? На якій площі? Що посадили, як росте?

– Напевне, так і є. Навесні я посадив садок, розбив город. Інколи думаю, коли я знаходитиму час, щоб за ним доглядати? Бо ж все потребує догляду. Близько 20 дерев є. Яблуні, груші, черешні, – все. Є ще малина, ожина, полуниця, лохина, помідори, огірки. Крім помідорів і огірка, лохини зібрав гарний кошик. Кущі ще тільки посаджені, але вже вродили. Поласували. І малина була цього року вже.

– Самі з цього урожаю щось готуєте?

– Та ще немає з чого готувати. Але помідори, наприклад, посадив, бо пам’ятаю, як пахли помідори з маминого городу. І вони мені пахнуть і досі тим маминим городом. Але сам готую рідко щось. Хіба що якесь м’ясо на грилі.

– А як же коронна страва всіх чоловіків – смажена картопля?

– Ні, я картоплі не смажу. Тільки яєшню. Можу похвалитись такою коронною стравою (сміється – ред.). Дружина дуже смачно готує, тому просто насолоджуюся вже готовими стравами.

– Нещодавно у вас ще й онучка народилася, у найстаршої доньки, як це вплинуло на ваші обов’язки? Відчуваєте себе патріархом родини?

– Стараюсь виконувати обов’язки тестя і дідуся. Онучці вже 4 місяці, але бачимося не дуже часто. Хотілося б частіше. Проте бачу, що ставлення до власних дітей у моїх дітей вже інше. Ми росли інакше, і діти наші виросли без всіх цих новітніх пристосувань, цих радіонянь, памперсів тощо. Нинішня молодь більше читає книги з виховання дітей, займається самоосвітою, тому, думаю, нове покоління українців буде зовсім інакшим. Але досі не можу звикнути до думки, що я вже дідусь. І любов до онуків – це по-іншому. А щодо патріарха, то так склалось, що в нашій родині я – найстарший чоловік. Тож хочеш-не хочеш, а доводиться бути головою сім’ї і брати відповідальність за всіх.

– А прислухаються до думки голови родини?

– Доводиться враховувати цю думку, навіть якщо не завжди з нею згодні (посміхається – ред.).

– До речі, ви багато саджанців забрали з Лисянки з маминої садиби, коли тамтешнє обійстя осиротіло. Чи залишилось на вашій малій батьківщині щось дороге вашому серцю?

– Садиба залишилась. Ми її не продавали. Там зараз безкоштовно живуть переселенці. Інколи болить серце за тим домом, бо там по-іншому вже господарюють інші люди, а ти це бачив не так. Коли мами не стало, то близько року я взагалі не міг зайти на подвір’я. Було важко. Але гадаю, що віддавши свій дім тим, хто через війну взагалі залишився без дому, – це найкраще, що міг би зробити із маминою хатою. Вона б схвалила це.

– Які у вас найяскравіші спогади залишились про Лисянку? Чи були у вас якісь вуличні прізвиська? Чи зберегли стосунки із друзями дитинства? Першим коханням?

– Наше дитинство дуже відрізняється від нинішніх дітей. Гадаю, наші діти ростуть у кращих умовах. Бо в нас, наприклад, коли ми грали у футбол, був один м’яч на дві команди, а ворота – з палиць. Могли грати у «Кордон» з собаками. Лисянщина – надзвичайно історично багатий край: Корсунь-Шевченківська битва, один з центрів козацького руху. Тому, не дивно, що в дитинстві ми захоплювались пошуком всяких «артефактів», як то гільзи від набоїв, частини вогнепальної чи холодної зброї, наконечники стріл. У кожного хлопця була така «колекція». Археологічної цінності – жодної. Зате гордості! А ще ми мали багато домашніх обов’язків, як, наприклад, пасти корів. З друзями дитинства зараз рідко зустрічаюсь, але намагаюсь. Перше кохання? Це було у першому класі. Відмінниця. Згодом до четвертого класу я по черзі закохувався у всіх відмінниць (сміється – ред.). Щодо вуличних прізвисьок – то, мого діда звали Мусієм, то ми там і досі всі Мусії. І так склалось по життю, що жодні інші прізвиська, як би хто не хотів їх нав’язати, не приклеювались.

– Ви там також були міським головою, то що є у Лисянці таке, чого немає в Черкасах, і навпаки, що є в Черкасах таке, чого немає в Лисянці?

– Звісно, не можна порівняти ці два міста. Але в Лисянці є багато родзинок. Починаючи від Тарасової криниці, де він вчився малювати, чи того явора, з вірша «Тече вода з-під явора», що досі росте за 5 кілометрів від Лисянки, і завершуючи монетним, а точніше фальшивомонетним двором Петра Дорошенка, де він підробляв польські соліди, щоб розвалити польську економіку. Але мушу констатувати, що на сьогодні Лисянка розвивається не так, як би я хотів. Там немає селищного голови, виконуючий обов’язки, тож справи йдуть не дуже добре. Взяти хоча б дороги: від Звенигородки до Лисянки, по Лисянці на Київ. Вони жодного разу не ремонтувались. Дороги потрібно утримувати, і кошти в громадах на це є, та не потрібно великих коштів чи зусиль, щоб навести порядок. Потрібне бажання.

– Гадаєте, Черкасам із міським головою пощастило?

– Це громаді вирішувати. Думаю, поки що я зі своїми обов’язками справляюсь. І плани, які ми ставили перед собою до війни, ми обов’язково втілимо. І ту ж Набережну. І коли кажуть, що чоловік має посадити дерево, виховати сина і збудувати дім. То я в Черкасах хочу збудувати якийсь великий завод. Для міста, щоб зайшов якийсь великий інвестор. Бо в нашому місті не вистачає великої промисловості, з її робочими місцями, з новими можливостями для громади. Це було в нас. Але, на жаль, на сьогодні зруйновано. Днями побував на Приладобудівному заводі, пам’ятаю, яким було це підприємство, а тепер – там жах. І таких жахливих місць ще чимало є в Черкасах. І це, в тому числі, і наша відповідальність.

– Здається, у містян також з початку війни змінилось ставлення до того, що має робитися у місті в першу чергу. І як би не прикро це звучало, з’явилась частина людей, які махнули рукою на все, мовляв,все одно війна, то навіщо прибирати, садити квіти в парках…

– Я пам’ятаю, як ми почали боротись із стихійними сміттєзвалищами. І за пару років нам вдалося ліквідувати остаточно кілька з них. Але зараз знову пішла хвиля. Я не розумію, як можна смітити в себе вдома? Війна чи не війна. Здається, треба вже таблички ставити біля сміттєвих майданчиків та урн: «Кидайте сміття в бак, ви ж не орки». Ми ж встановили достатньо контейнерів скрізь. Напевне, коли не видно кінця цій війні, дехто просто вигорів, знесилився, зневірився. Це психологічна втома, і вона по-різному проявляється у кожної людини. Я б порадив кожному знайти щось для душі, переключитись на щось приємне, щоб пережити ці важкі часи. Я наприклад, в тому числі і з цієї причини, переключився на сад і город. До речі, з Лисянки забрав сюди дві великі деревовидні півонії і одну деревовидну гортензію і тепер милуюсь ними. Мені – допомагає.

– Біля якого будинку посадили, бо вам згадували і новий будинок.

– Я живу там, де і жив. Але буває ночую в новому будинку, там в одній кімнаті облаштоване місце, бо він недобудований, то потрібно буває наглянути. Я б сказав, що коли ти маєш можливість садити дерева, бути сам на сам з природою – це вже подарунки долі. Я взагалі ціную саме такі подарунки. А ще коли на День народження мені діти малюють малюнки, роблять щось своїми руками. Це найбільш цінне. Такі миті.

– А буває таке, що вас рідні сварять? За що?

– Та вони мене сварять за все. За мою емоційність, за реакцію на дописи в соцмережах чи на публікації в засобах масової інформації. Чи сварю я їх? Буває. Але я прагну, щоб ніхто ні з ким не сварився в родині. Мої діти всі в одній школі навчаються, це і зручно, бо в одне місце їх треба відвозити, і додатковий час, проведений разом.

– До речі, про «відвозити». Вважається, що для чоловіка автомобіль – то ознака статусу. Що для вас – автомобіль? На чому зараз їздите? Скільки і які у вас є машини в родині?

– Раніше і для мене це було своєрідне підкреслення статусу. Сьогодні вже ні. Це просто засіб пересування. Раніше любив позашляховики, а зараз якби було комфортно і зручно. Я продав усі свої автомобілі. І «Мерседес», про який неодноразово згадували мої опоненти, – також продав в цьому році. Купували автівки лише для потреб фронту. Зараз їжджу на автомобілі дружини.

– Коли навчились кермувати?

– Дуже давно. Я в армії був водієм бойової розвідувальної машини. То досвід за кермом маю чималий. Але як і кожна людина, можу через неуважність порушити якісь правила дорожнього руху. Від цього ніхто не застрахований, але, звісно, це не виправдання. Взагалі зараз люди більш знервовані, і через війну, і через вимкнення світла. І тому більше ДТП трапляється на дорогах. Із світлофорами ми зараз у місті підправимо ситуацію, вони будуть працювати і під час відключень.  Але це і питання до поліції, бо, напевне, треба було б збільшити кількість і патрулів, і регулювальників. Треба подивитись на статистику по інших містах, і зробити висновки. З об’єктивних причин, які я назвав, має бути приблизно однакова статистика скрізь. А якщо в Черкасах більше ДТП – то, напевне, тут уже будуть додаватись суб’єктивні недопрацювання, і їх можна виправити. Це як із роботою комунальних підприємств, із тепло- і водопостачанням, – скрізь вирішальну роль грає людський фактор. Я взагалі прихильник думки, що 99% успіху міста чи підприємства залежить від керівника.

– До слова, ще є два стереотипні чоловічі фетиші: годинники і зброя. У вас є таке?

– Так, я маю нагородний пістолет від Збройних сил України, не як міський голова. Маю мисливський карабін «Blaser», але на полюванні ніколи не був. Звісно, із зброєю я на «ти», але не маю до неї великої любові. Головне, щоб не довелося нею користуватись проти ворогів. Щодо годинників, то не ношу їх, бо не зручно мені з ними.

– До війни на роботі ви завжди з’являлись у ділових костюмах, і лише на вихідних чи у відпустці вас можна було побачити у джинсах. Зараз навпаки, рідко побачиш вас у костюмі? Чому так? Це через вік чи через обставини, в яких опинилась країна?

– Не знаю, чи через війну, чи це з віком, але відбулось якесь, можна сказати, перезавантаження стилю. З початку війни я всього пару разів одягав ділову сорочку і піджак. Зараз здебільшого одягаю зручний одяг, бо і куди в костюмі ходити? Зараз же вся концентрація на комунальних господарських питаннях, відвідуєш підприємства, бомбосховища. То хіба зручно і доречно в таких умовах костюм надягати? Я також не підтримую носіння військової форми тими, хто її не повинен носити.

– Маєте в гардеробі якісь дорогі брендові речі? Бо вам бувало закидали таке…

– Та я якось останнім часом прохолодно ставлюсь до брендових речей. З роками більше цінуєш суть, а не форму. Головне, щоб зручні речі були. Ну, повсякденні речі «Hugo Boss», наприклад. А чи то бренди, чи копії брендів, чи взагалі без брендів, – то вже не важливо.

– А от брендові вишиванки у вас точно є. Скільки їх, від яких майстрів, які зараз носите найчастіше, а які улюблені?

– Так, є. Ольги Мартинової, Олександри та Олесі Теліженко. Улюблена сорочка Олесі Теліженко, бо вона дуже легка і не нав’язлива – світла із сірою вишивкою. Та не ношу їх дуже часто, бо ж бути патріотом – це ж не обов’язково носити вишиванку. Бачили вже, скільки цих патріотів у вишиванках на Півдні і Сході нашої країни служили ворогу.

– Що б ви одягли на свято Перемоги України над рашизмом?

– Навіть не знаю. Напевне, це має бути якась символічна вишиванка. Навряд, щоб це було дуже веселе свято, бо скільки в нас вже загинуло людей у цій війні, і скільки ще загине. Алея Героїв у Черкасах вже закінчується, що робити з цим – думаємо. Хотів би, щоб черкасці висловили і свою думку з цього приводу. В нас є кілька варіантів: та земельна ділянка, що в нас забрала Руська Поляна поряд із Алеєю Героїв, де зараз збираються будувати СТО. Зелена зона на Одеській, але там комунікації і високовольтна лінія електропередач. Меморіальне кладовище навпроти пожежної академії, але там земля також Руській Поляні належать. І частина Соборного парку, та територія, де колись і був цвинтар, в самому кінці парку навпроти заправки. Там можна було б зробити меморіальний комплекс і військове кладовище. Такі є у багатьох містах країни. Але, зрозуміло, сьогодні ніхто не може спрогнозувати, скільки для цього потрібно місця. Звісно, коли війна закінчиться, ми радітимемо, але і плакатимемо теж. І чим далі триває війна, тим більше стає не зрозумілим, як і з ким сідати за стіл переговорів, про що з ними можна говорити взагалі. І на яких умовах цей мир буде? Бо для нас він буде справжнім миром лише за умови остаточної Перемоги, бо все інше – лише відстрочка.

– Маєте якісь мрії, які довелося відкласти на потім?

– Та все довелося відкласти. Ми мріяли розвивати, будувати, подорожувати. Подивитись на інші країни, і побачивши щось гарне, втілити це в Черкасах. Про Набережну я вже згадував, ми цією весною мали розпочати. Ми хотіли 5 – 6 таких скверів, як «Юність», зробити у місті. Мали зробити мікрорайон по вулиці Квітковій через полігон. Ми не відмовились від цих планів. Але зараз головне – підтримка збройних сил. Ми закуповуємо техніку великими партіями і передаємо. Це і військові автомобілі, і військово-цивільні автомобілі, і пікапи, зараз велику партію передаватимемо, і екскаватори, щоб будувати фортифікаційні споруди.

– Під час війни ви були за кордоном?

– Був один раз у відрядженні у місті Білефельд у Німеччині. Ми підписували угоду про побратимство. Це була вдала угода, бо німецька сторона сильно допомагає Черкасам: пожежні автомобілі, мікроавтобуси, пікапи, електрообладнання, кухонне обладнання на школи і дитсадки. Всього десь на півмільйона євро. Але зараз і бажання немає кудись їхати, бо не можу відлучитись із міста далеко. Адже треба весь час бути готовим до різних викликів. Наприклад, не уявляю, що б робив, якби був у відрядженні, коли було влучання по місту. Тоді ж потрібно було багато питань вирішувати, так би мовити, «з коліс». А якби був далеко за межами?

– При такій посаді, такому насиченому графіку вдається знаходити час виключно для себе?

– Ні. Живу на роботі.

– А якби такий час знайшовся, що б ви зробили?

– Хотів би просто нормально виспатись.

– А що для вас особисто означає Перемога?

– Коли не буде похоронів наших хлопців, Героїв, дітей, яких вбиває війна.

– Що б ви зробили у перший день миру, кого хотіли б побачити, де побувати?

– Це поняття таке далеке зараз. Але уявляю, скільки вилізе «героїв», «патріотів» і «борців». І як почнуть один поперед одного бити себе в груди, як вони «наближали» цю Перемогу. Тому хотів би, щоб не забули жодного імені кожного справжнього Героя. Щоб кожному віддали належне. Тому, мабуть, продовжив би дякувати тим, хто своєю кров’ю, життям цю Перемогу здобув. І загиблим, і живим. І бути в колі своєї родини тут, у Черкасах.

Тетяна Воронцова