«Шість років, як його немає з нами. Шість років, як він постійно з нами. Бо Герої не вмирають!» – так написав про свого побратима, депутата Черкаської обласної ради, кіборга Анатолія Чупилку екс-депутат Канівської міськради, «свободівець» Юрій Гамалій на своїй сторінці у Фейсбук.

Пан Гамалій навів слово про Героя-кіборга Анатолія Михайловича Чупилку його побратима Володимира Іщенка.

«Доля звела мене з Анатолієм у 2008-му році під час будівництва доріг на Канівщині. Я звернув увагу на невисокого, але кремезного, жвавого бетонника Чупилку. Хваткий до роботи, він живо цікавився історією рідного краю, чітко коментував перебіг політичних подій в державі, хід суспільних течій у Каневі.

Він передбачив кардинальні збурення в формально незалежній, проте постколоніальній Україні, що помалу перетворювалася в кланово-олігархічну республіку і знову потрапляла в пащу імперських реваншистів Кремля.

Анатолій уже тоді казав: «Російські правителі не залишать нас у спокої. Вільна Українська держава то для них є кістка в горлі. Нащадки чінгізидів і болотно-лісових племен відчувають свою ущербність, тому постійно посягають на свободу інших народів, особливо ближніх сусідів, яких вони тримали в рабстві сотні років. Нас, українців, стараються підбити під вигаданий «руській мір».

Чупилка був упевнений: «Кремль готує проти нас війну – на знищення української нації. Їм потрібний хохол у ярмі. Необхідно кожному з нас готувати себе до відчайдушного, збройного протистояння з імперією Зла» – Толік ніби у воду дивився.

Він постійно керувався національною ідеєю, твердо обстоював принципи українських державників. Тому швидко знайшов своє місце у лавах Всеукраїнського об’єднання «Свобода» (2012 рік). Роздумливий, цілеспрямований, вольовий – Анатолій Чупилка сутність свого життя вбачав у боротьбі за свободу і щастя рідного народу.

Анатолій був романтиком революційних битв проти гнобителів усіх мастей, як іноземних, так і своїх пристосуванців-кровопивць. Тому й опинявся на передньому краї змагань з місцевими скоробагатьками-корупціонерами (брав участь у протестах проти канівської буржуазії), так і проти високої столичної влади, що працювала в угоду московських повелителів.

Напруга в суспільстві наростала, зашкалювала. За виборонення свого права народ вийшов на вулиці та майдани. Поруч з канівськими свободівцями і громадським активом, Чупилку бачимо у перших рядах поборників людської правди і честі. Він на велелюдних акціях у Каневі і в самій столиці. У дні і ночі вогневиків на Великому Майдані Чупилка командує Третьою сотнею оборони Майдану. Ми дислокувалися в Київській міськадміністрації. Наше завдання полягало в тому, щоб не допустити прориву януковицьких банд по Хрещатику з боку Бесарабського ринку. Ділянка виявилася менш загрозливою ніж інші.

Анатолій поривався туди, де було найважче. Щодня, перевіривши пости по барикадах, він поспішав на саме вістря протистояння. Так, 18 лютого 2014 року, коли протестанти рушили у вирішальний натиск по Інститутській, Чупилка опинився з тими, хто долав заслони міліції та внутрішніх військ. На вулиці Шовковичній виникли криваві сутички. Охоронці злочинної влади за всяку ціну старалися зупинити демонстрантів. Пробиваючись до будинку Верховної Ради, Анатолій в авангарді лави жбурляв бруківку. По колоні мирних протестувальників відкрили вогонь на ураження. Одна куля вп’ялася Анатолію в бронежилет, але не пробила два шари захисту. Вже у сутінках він доповз до вируючого майдану.

Того вечора стражі режиму пахана Януковича якраз підпалили Будинок профспілок з наміром рушити на остаточний штурм Майдану. Анатолій кинувся виносити з палаючого будинку знепритомнілих людей.

Справді, якісь позаземні сили оберігали Чупилку в найстрашніші миті, коли вранці 20 лютого він з побратимами ледь устигав виносити з Інститутської вбитих і поранених, коли ходив у атаку на ворогів біля Жовтневого палацу. Так, тоді йому було суджено перемогти і вижити для подальших бойовищ…

Коли вибухнула російсько-українська війна Анатолій Чупилка був готовий сприйняти її як невідворотність. Уже в травні 2014 року їде на Донбас і у складі формувань майданівців-добровольців грудьми заступає Вітчизну. На прохання пожаліти сім’ю, поберегтися самому, відповідав однозначно: «Як не я, то хто ж? Ця розгнуздана зграя скаженої звіроти може добратися до самого Дніпра. Тоді не всидимо ні в Каневі, ні в Києві, а ні в самому Львові. Треба зупинити і знищити ошалілого агресора».

Чупилка твердо визначив: у скрутну годину Батьківщина не обійдеться без нього – він має бути на лінії вогню.

Водночас домагається через Канівський військомат призватись до лав Збройних Сил України. За бажанням одержав направлення в 95-ту Житомирську аеромобільну бригаду, де він у 1996-97 роках проходив строкову військову службу. Бригада готувала бійців для найзагрозливіших ділянок фронту. Анатолій пройшов додатковий двохмісячний вишкіл. Побратими по зброї охрестили Чупилку – «Свобода», за іменем об’єднання, до якого він входив і яке представляв у військовій частині.

У вересні 2014 року бригада рушила на схід і відразу опинилася в епіцентрі пекельних подій. Десантники зайняли вихідні позиції в районі Пісків-Зайцевого-Опитного, Авдіївки, прикрили Донецький аеропорт. Безперервніні бої, обстріли, атаки і контратаки. На цих клаптиках української землі густо запеклася кров її захисників, а апогеєм протистояння з російськими агресорами були бої під Донецьким летовищем, які стали символом стійкості українського воїнства.

Прямо з виру боїв Анатолій приїхав до Канева на коротку відпустку. Побачився з батьками, дружиною, дітьми. Зустрівся з друзями, товаришами свободівцями.

Наші сердечні побачення з фронтовиком Чупилкою пригадуємо з особливим трепетом.

Мені запам’яталася оповідь Анатолія про бойові будні, про полеглих товаришів. Він розповідав, зокрема: «Небезпечно, коли ворог завдає масованого удару з крупнокаліберних гармат, лупить з уральських «Градів». Несемо важкі втрати. Напружуй увагу в усі сторони. І оборону тримай, і кровотечу ураженого побратима зупини. Після артнальоту орда москалів разом з кадировцями навалюється на твою позицію з диким вереском: «Хохли, бандєровци, здавайтесь! Ілі ми вас всех перестрєляєм до одного!» Ото ж бо такі в нас брати рідні і двоюрідні. Даремно нам утовкмачували, ніби так звані росіяни ніколи не посягнуть на свободу українців. Ні! Сьогодні вони прийшли з вогнем і мечем. Щоб стинати наші голови, руйнувати, знищувати українську державність. Не стали б ми проти нападників стіною – вони б розтерзали Україну від Дону до Карпат, від Криму до Волині».

За період відпустки Анатолій мав на меті придбати тепловізор. Держава, на жаль, не мала достатньо коштів на Армію. За допомогою тепловізора воїни переднього краю можуть визначити, де саме зачаївся ворог. Свободівці, доброчинці, дружина Вікторія, заходилися збирати гроші. Анатолій навіть їздив у Міністерство Оборони, але через бюрократичну тяганину і там не змогли швидко залагодити справі. Однак Чупилка ні на що і ні на кого не нарікав…

Тим часом сержанта Чупилку терміново відкликали в частину. Ситуація на фронті погіршувалася. Пригадується остання розмова з Анатолієм: «Пам’ятайте: в тилу ви тримаєте другий фронт. Це велика відповідальність – не менша, ніж на рубежах вогню… Остерігайтесь п’ятої колони. Більшість чинодралів-багатіїв так чи інакше пов’язані з Москвою».

Він мріяв довести до пуття трьох своїх неповнолітніх синів, доглянути престарілих батьків…

20 січня 2015 року після багатоденних масованих атак спецпідрозділам російської армії вдалося підірвати основні залізобетонні опори терміналу. Ворог підігнав важкі танки і впритул розстрілював рештки поодиноких вузлів опору українських кіборгів. Москалі по трупах перли на руїни летовища. І тут супроти ординців здибився сталевий вихор: це командир артилерійського підтримки Іван Зубков о першій годині ночі викликав на себе вогонь нашої батареї.

Рештки взводу Анатолія Чупилки, що чудом вирвалися з пекла, було наказано попробувати дістатись на місце дисклокації групи Зубкова. Але вона вже загинула вся.

Сержант Чупилка посадив на бронетранспортер останніх звитяжців свого підрозділу і поміж руїн летовища почали пробиратися на виручку. Але повсюди вже засіли москалі та їх прихвосні. Траси кулеметних черг та гранатометів перетинали курс звитяжців Чупилки. А вони пробивалися далі й далі під прикриттям густого туману. Раптом бронемашина ніби спіткнулась і спалахнула. Анатолій своїм тілом устиг затулити одного з солдатів. Йому вже пораненому удається вибратися з пекла. Та командира взводу кацапський свинець прошив наскрізь…

На уламках терміналу російський нелюд Моторола-Павлов заліхвацьки дострілював українців. За прикладом гітлерівських душогубів путінські зарізяки документували свою чорну справу на кіноплівку. Світ вжахнулося, побачивши, що несуть Україні і світові зграї убивць із «руського міра» під предводительством петербурзького чекіста Путіна.

І того ж таки лиховісного 20 січня – опівдні – з номера Анатолієвого телефону дружину Чупилки сполохав дзвінок. По московськи а-а-кающий голос погрозливо велів: «Прієзжай забірать труп сваєво убійци русскіх женщін і детєй. Он валяється здєсь убитий возлє взльотной паласи. Вас всех, хахли нєдабітиє, ажидаєт тот же канец!»

Деякий час рідні і канівська громада сподівалися, що Анатолій все ж таки живий. Однак на наші дзвінки його обидві мобілки не відповідали.

Як ось 6 лютого на свій запит у слухавці я почув тріск і хриплуватий голос з кавказьким акцентом.

– Что ти хател, дарагой?

Я коротко пояснив. У відповідь почув:

– Он убіт в бою на Донецком аеродроме. Лежіт на взльотной полосе вместе с другімі.

– Ізвіні! Я нічево лічнава не імею. Но я оказался по другую сторону барикад.

Я допитуюсь:

– Яким чином до Вас потрапив мобільник Чупилки?

У відповідь:

– Мне подаріл рускій афіцер за харошую службу. І атпустіл дамой на недельку.

Я зрозумів, що говорю з найманцем-кадировцем. На мої дзвінки він більше не відповідав ні разу, хоч я і переслав на номер мобілки Толіка гроші.

Тіло убитого Анатолія Чупилки окупанти передали українській стороні тільки в кінці березня. Разом з дружиною Анатолія Вікторією, сином Тарасом, очільником канівських свободівців Сергієм Засенком, працівником військомату Русланом Болсуновим ми поїхали на опізнання.

… Все тіло зрешечене кулями. Широке чоло – чоло вольової людини. Кущик борідки на нижній щелепі. На обличчі застигла усмішка, характерна Толікові. Два хрестики на шиї, які носив колись – носив, як обереги. Так, це був він…

Скорботна канівська громада провела в останню дорогу свого вірного сина першого квітневого дня.

У місті Констянтинівка Донецької області на честь полеглих воїнів 95-ї повітряно-десантної бригади поставлено пам’ятник. На гранітній брилі золотом викарбувано ім’я Анатолія Чупилки – поруч з іменами загиблих побратимів.

Мармурову дошку встановлено на середній школі № 6 у місті Каневі, яка виховувала і дала путівку в життя славному сину України Анатолієві Чупилці.

Його ім’я навічно вписано у Пантеон борців Революції Гідності та жертв війни, яку нав’язала нам Росія.

Справа, за яку боровся до останнього поруху серця Анатолій Чупилка, не вмре, не поляже. Довершити цю благородну справу маємо ми…»