Черкаська письмениця Ірена Карпа, що нині мешкає у Парижі поділилась своїми роздумами про любов користувачві соцмереж до “фільтрованих” світлин.

“Якось я натрапила на аватарку дівчини з серйозною вадою обличчя і коментами в дусі “ах яка в тебе помада!” В першу секунду мене покоробило. А в наступну я вже її лайкала: бо крута і смілива. Не ховається, вибираючи ракурс, а приймає себе, і це достойно. На цьому фоні природа коментарів – лицемірна, конвенційно-толерантна чи справді осмислена вже не така й важлива.

Я взагалі дуже люблю людей, що фоткаються живими. Коли натурально сміються (а ліпше ржуть на всі 32). Коли емоції й тепло. Коли ємають сміливість бути неідеальними і при цьому не несуть свою природність на вимпелі. Я от десь посередині – себе нормальну люблю, а все ж із десяти фоточок виберу ту, де буду трохи краща, ніж в житті. (І скільки б мені одна подруга-фотограф не казала «зато ти натуральна», я не готова вішати на стіну фото себе в іпостасі колобка з очима-щілинами (я стіки не пю, якшо шо).

І я ж така не одна. Ще задовго до появи віжуалу в соцмережах посполитий люд схилявся до «красівого». І вже ж ти наче й доросла тьотя, і діти в тебе є, яких ти вчиш цінностям внутрішнього світу, а рука так рраз! – і тягнеться в папку «маски». Як не колір очей поміняти, то вії корови (закреслено) рокової женщіни поміряти. Ну бо блін, це ж весело! І навіть терапевтично: бо краще ці вії зробити в Інсті, ніж реально ходити як лялька-що-кліпає-при-перевертанні, а відтак видирає накладні вії разом зі своїми?..” – напилала в Інстаграм.