Чергову цікавуу історію про одне з старих черкаських підприємсвт, його історію та занепад розповів “Новій Добі” краєзнавець Борис Юхно.

За новою тодішньою традицією 22 квітня 1919 року черкаському машинобудівному заводу присвоїли почесне ім’я. Таким стало «Григорія Петровського»: ще живого і цілком успішного радянського партійного функціонера. На щастя, «всеукраїнський староста» був товаришем відповідальним, тож опікувався підприємством навіть по кількох десятиліттях після ввірення йому великого промислового виробництва у невеличкому райцентрі Черкасах. А з іменем Григорія Івановича, пам’ятаємо, Машбуд жив і працював аж до початку 1990-х. Утім, не з ним все починалося…

Батько заводу

Тож при початку згадаємо засновника Машбуду, Івана Карловича Гроссе. Доволі нетипового «капіталіста», якого з великою вдячністю і шаною згадували не лише цілі трудові династії заводчан, а й тутешній люд загалом.

Насамперед скажу, що у основу розповіді покладена глибока і майстерно викладена краєзнавча розвідка журналіста Максима Степанова. Звісно, що про талановитого інженера і беручкого, хоч за радянської влади зі зрозумілих причин не завжди успішного підприємця Гроссе чути довелося, але й гадки не мав, що його особиста біографія, як і біографія створеного ним підприємства, настільки дивовижні. А ще, нажаль, певною мірою драматичні. А чув з того приводу, що саме Іван Гроссе та його помічник Павло Коваленко у 1928 році сконструювали, виготовили і випустили на маршрут «Центр – Соснівка» першого черкаського автобуса. Сталося це, як бачимо, за цілих сім десятиліть до того, як місцеві газети зарясніли заголовками типу «Богдан» – перший черкаський автобус!»

Максимові статті вийшли у газеті «Прес-Центр». Перша – «Механік Гроссе» – 11січня 2012 року, друга – за чотири місяці, 9 травня. Називалася «Черкаський заводчик Гроссе: нові відомості». Рекомендую великими літерами. Коли ж вдатися до стислої переповідки, та ще додати з’ясоване згодом, то дізнаємося наступне.

Іван Гроссе народився у середині ХІХ століття на Уралі, де й прожив перші кількадесят літ. Там неподалік міста Кунгур він мав невелике металургійне підприємство, яке залишив синові у спадок. А сам подався на нові землі та опинився у Черкасах. Тут довго працював на цукрозаводі начальником механічних майстерень, аж допоки у 1907 році виробництво не зупинилося. Його, як і сотні інших працівників, звільнили.

Починати свою справу з чистого аркуша для людини, яка однаково успішно вміла працювати і руками, і головою, видавалося не надто ризиковано. На вулиці Зеленій, теперішній Юрія Іллєнка, а раніше Максима Горького, вклавши у придбання всі старі та нові заощадження, Гроссе викупив дві садиби з господарськими спорудами та відкрив там ремонтні майстерні. Згодом отримав дозвіл започаткувати на їхній базі чавуноливарне та механічне виробництва. Майстерні стали повноцінним маленьким заводом площею усього 300 квадратних метрів. Це було восени 1908 року.

Закрутилося… З півсотні робітників, теж колишніх цукроварів, “видавали на гора” вагонетки, драбини, металеві ємності, землеробський реманент, запчастини для грабарок, млинів і різних двигунів та ще купу усілякого металевого краму. Іван Карлович жив виробництвом усі 24 години доби, бо й помешкання мав на заводській території. Це вже пізніше вони з дружиною перебралися ближче до центру, у власний будинок, що й дотепер ховається за високим парканом навпроти «Дружби народів». Насправді паркан не такий вже й високий, просто будинок на рівні грунту кінця ХІХ століття. Можете збагнути, настільки виріс відтоді «культурний шар» середмістя.
Не завжди все йшло ідеально. Траплялися перебої із замовленнями або паливом для нафтового двигуна «Урсус» (і тоді виручав дуже прибутковий млин при заводі), але загальною багаторічною тенденцією був неквапливий, але впевнений поступ «Чавуноливарного заводу І.К. Гроссе з сином», збільшення його потужностей та розширення асортименту продукції.

Націоналізація

Нова радянська влада не могла не визнати беззаперечного авторитету засновника підприємства, адже для робітників Іван Карлович ніколи не був безжальним капіталістом. Навпаки, усі роки він ділив зі своїми підлеглими успіхи і невдачі виробництва, працюючи та навіть харчуючись так, як і кількадесят заводчан, у жодний спосіб не виказуючи, «хто тут хазяїн». Його щиро любили і поважали, тож саме це, а не якісь внутрішні суворі правила, ставали найдієвішою запорукою ідеальної виробничої дисципліни та високої якості продукції. Бо зробити щось кепсько, на аби рахувалося, означало б дуже засмутити Івана Карловича, а цього на заводі не хотів жоден працівник.
Тож Гроссе очолював завод і після його націоналізації. Щоправда, у 1920 році керівником призначили невідомого місцевій історії товариша Зенкіна, але невдовзі усунули. Після повернення на посаду засновник ще довго виводив підприємство у зону рентабельності, а згодом і пристойної прибутковості. А коли йому це вдалося, завод знову відібрали, і цього разу назавжди. Трапилося це вже у 1925 році. Гроссе перейшов на іншу роботу, став викладачем креслення і механіки в технікумі механізації сільського господарства, нині – Політехнічному, корпус якого на Ільїна неподалік стадіону. Щоб, як кажуть, не чути і не бачити.

Та не вийшло. Мало не щодень приходив Іван Карлович на свій завод, говорив з робітниками, безоплатно виконував «гарячі» креслення. На той час підприємство вже носило ім’я революціонера Григорія Петровського. Від 1919 року та пізніше, ще й у 1930-ті, він відвідував черкаські підприємства та за можливості, як тепер кажуть, – «лобіював їхні інтереси»: і машинобудівного, і цукрозаводу, і тютюнової фабрики.

Згаданий співавтор черкаського автобуса Павло Коваленко вже через багато-багато років згадував: «Гроссе приходив на завод навіть дуже стареньким. Маленький, худенький, волосся старче просвічує. Але завжди поголений, завжди чистий, завжди наодеколонений, піжонистий такий. Ні дать ні взять – англійський денді. Він конструктор був сильний, ой конструктор! Двічі ж інженер: металург і механік. Закінчив Варшавську політехніку, а потім і Берлінську. Йому вже важко було ходити, та він приходив. Не показував, що за заводом шкодує. Ніколи не показував. Усе пережив, голод 33-го пережив… А коли його несли на кладовище, за труною йшло дуже багато людей…» Відомо, що поховали Івана Карловича на цвинтарі кварталу, де приміщення колишнього кінотеатру «Мир».

Ось і все. Ні точної дати народження і лише приблизно – рік смерті, 1935 чи 1936-й, ні могили у звичному розумінні слова. Навряд-чи її перенесли на котресь із міських кладовищ, коли територію старого зачищали «для культурних потреб»: до того часу дружина і невістка Гроссе виїхали до Москви, а син ще в революцію трагічно загинув на Уралі.
Яким був завод у останні роки життя його засновника? Відповідь – у «Матеріалах до VІ-го районного з’їзду Рад» (Черкаси, 1934 рік): «…найголовніший об’єкт – це реконструкція машинно-будівельного заводу ім. Петровського. Цей завод виріс на базі колишнього механічного заводу, але по суті є цілком новою будовою, поскільки збудовано шість нових цехів і від старого заводу лишився лише один ливарний цех. У 1934 році приступлено до будівництва і нового ливарного цеху. Тоді, коли на механічному заводі працювало 40 робітників і завод, маючи лише 9 станків, уявляв з себе фактично невелику механічну майстерню з ливарницею, – зараз на машбудзаводі до 60 станків, у числі яких 9 складних імпортних. На заводі працює до 300 робітників, завод випускає до 30 типів різних машин для харчової промисловості, з них низку складних імпортного зразку, встаткувань та механізмів. Річна продукція заводу дорівнює 1 млн 500 тис карбованців».

Слово про завод

Переповідати про потугу підприємства у часи ще багатьом пам’ятні – точно справа невдячна. Тому запропоную кілька відповідних цитат з нашої рубрики «Про що писали черкаські газети». Окремі факти вражають, та найбільше ті, що з «експортного портфеля» підприємства.

07.06.1962. «Продукція Черкаського машинобудівного заводу імені Петровського відома далеко за межами нашої республіки. Вчора з території заводу до Москви, Баку і Барнаула відправлено посудомийні машини, в Омську і Кіровську області – фаршемішалки, у Володимирську – молокозберігачі».

03.10.1967. «На Черкаському машинобудівному заводі імені Петровського побувала група спеціалістів з Польської Народної Республіки. Члени промислової делегації в складі директорів та інженерів заводів знайомилися з підприємством, практикою планування економічної роботи».

19.02.1970. «Черкаські машинобудівники щороку створюють нові автомати для харчової і парфюмерної промисловості. Ось і тепер на експерементальній дільниці народжуються нові механізми, які прийдуть на допомогу парфюмерам. Це автоматична лінія для фасування і пакування сипучої косметики. Лінія складається з чотирьох автоматів, які вперше візьмуть на свої плечі увесь комплекс операцій, пов’язаних з підготовкою до відправки споживачам продукції на парфюмерних фабриках. Виготовляється дослідно-промисловий зразок цієї лінії. Планується, що після випробувань нова лінія допоможе парфюмерам братніх Болгарії і Німецької Демократичної Республіки».

16.03.1973. «Постійно поповнюється портфель експортних замовлень машинобудівного заводу імені Петровського. Останнім часом у ньому з’явилися, наприклад, замовлення зовнішньоекономічних фірм Сомалі, Гвінеї, Арабської Республіки Єгипет, Туреччини.

У перші місяці року завод відвантажив закупорювальні автомати в Польську Народну Республіку. Тваринники Монголії одержали з Черкас ємності для зберігання молока. Механізми для приготування фаршу надіслані харчовикам Угорщинни, етикетувальні автомати – в Німецьку Демократичну Республіку, фаршомішалки – в Румунію».

Черговий зовнішньоекономічний прорив здійснив завод у березні 1978 року. Як постійний учасник авторитетних міжнародних виставок у сегменті харчової індустрії та технологічного обладнання, тоді до Брюсселя машбудівці повезли високопродуктивну лінію для ковбасного виробництва: її побажали придбати болгари, чехословаки, угорці та монголи. Невдовзі подібна виставка «Індпродторгмаш-78» пройшла у Москві, і з 10 зразків устаткування , відправлених на форум харчовиків, два вийшли на міжнародні ринки. А саме – автоматизовані лінії для виробництва вершкового масла і напівфабрикатів. Щоправда, зацікавилися технікою лише економічні партнери з соціалістичного табору, зате аж семи країн.

Після «Інпродторгмашу», а згодом й інших виставок де з успіхом демонструвалася автоматичні лінії для приготування пельменів і фрикаделей, у квітні 1979 року до Москви вирушила група машбудівців, аби там на двох м’ясокомбінатах зібрати й запустити лінії продуктивністю 600 кілограмів напівфабрикатів на годину. На комбінати громадського харчування усіх міст СРСР, де проходили олімпійські турніри, а окрім Москви це були ще Київ, Ленінград, Мінськ і Таллінн, черкащани також відправили сотні посудомийних машин та тисячі електороводонагрівачів та навіть сифонів для газованої води.

23.09.1982. «На Острові Свободи здано в експлуатацію першу чергу машинобудівного заводу, збудованого за проектом черкаських інженерів та за допомогою спеціалістів машинобудівного заводу імені Петровського. Сюди ж надіслано устаткування, виготовлене у нашому обласному центрі. Завод уже дає продукцію – механізми, призначені для цукрової промисловості Куби. Фахівці з берегів Дніпра допомагають в пуску нових виробничих потужностей».

Чи не заслуговувала ця справді велика історія на увічнення в музейній експозиції? Безперечно. І свій музей на Машбуді був! 6 березня 1993 року:

«Враховуючи високий рівень науково-освітньої та експозиційної роботи, присвоїти звання “Народний музей” музею історії Черкаського машинобудівного заводу ім. Г. І. Петровського». Такої честі цей заклад удостоєний постановою колегії обласного управління культури у січні нинішнього року. І це цілком заслужене визнання.

Музей історії підприємства має й свою власну історію. Про це розповідають експозиції у вестибюлі заводоуправління, відгуки відвідувачів, які тут побували. «Історію творять люди. Розповіді про їх діяння і є історія. З великою увагою ознайомилися з минулим Машбуду. Велике спасибі працівникам музею за любов до людей праці.»
Це рядки лише одного відгуку. У книгу записали свої враження учні, колгоспники, студенти з Ефіопії, Індії, Палестини, Болівії, Мавританії та інших країн, які навчаються в Черкасах. Нині експонати розміщені в новому приміщенні. Просторому, світлому, оформлено зі знанням справи.

«Ми не намагалися щось копіювати з інших музеїв. Дуже вдячні ветеранам заводу, які допомогли не тільки особистими документами і спогадами, а й предметами побуту, робочими інструментами», – говорить директор заводу О.П. Роман.

У нинішньому році об’єднанню «Темп» виповнюється 85 років. Можливо, цю подію заводчани відзначать не так широко, як бувало раніше, але навіть в наші важкі часи підприємство працює стабільно, на перспективу. Тому в планах музею – бесіди з молодими робітниками, залучення до проведення екскурсій шкільної молоді, вшанування ветеранів виробництва».