А Черкаси ж справді мали свого особливого. Не такого як Лондон чи Прага, однак упізнаваного навіть в обширах країни. Бо коли відкрили наш Будинок зв’язку, його, як архітектурно-передовий, широко розтиражували у поліграфії, а разом і квадратного стрілочного велетня з фасаду. За мірками муніципальних хронометрів служив він недовго, від літа 1965 року і до осені 1999-го. Розповів чергову цікавинку із життя старих Черкас краєзнавець Борис Юхно.
А зі стартом Міленіуму очевидця переродження Черкас позбулися. Заодно – і секцій зі склоблоків, які замінили затемненою дзеркальною панеллю. Ще перегодом над фасадом встановили електронного часоміра. Ну таке… Маленьке, до межі банальне, а спекотного дня ще й абсолютно марне, бо нічогісінько на ньому не побачиш. Означена перевага, градусник, у спеку чи навпаки за моцного морозу показує, що йому заманеться: упродовж хвилини – зо три різні версії температури.
Так, Черкаси – не Лондон і не Прага. Тому на історії міських годинників тут ніхто й ніколи спеціально не зауважував. Доведеться самому, по старих фотографіях та по пам’яті з певною часткою теоретичних припущень, про що заздалегідь попереджаю.
Очевидно, ані добільшовицькі Черкаси, ані провінційні вже радянської доби, свого головного хронометра не мали. Утім, як і ратуші, де зазвичай такий встановлювався. А відколи обласним центром стали – “затікало”. Оскільки першою великою будівлею у середмісті став готель “Черкаси”, відкритий 10 січня 1959 року, то й годинника на його куті будемо вважати першим. Нагадував він автомобільне колесо і вказував час на обидва боки тротуару. Невдовзі такий самий з’явився на кінотеатрі “Дніпро”, відкритому 13 жовтня. Такі часоміри були серійними та безальтернативними, тож у першій половині 1960-х вони нависли над пасажирськими платформами річкового та залізничного вокзалів, базаром та ще в кількох людних місцях. Прості, симпатичні і функціональні, що й вимагається від годинників “загального споглядання”. Чи пам’ятаю я їх в оригіналі – навіть не скажу. Ніби щось й пригадується на “Дніпрі”, та вкрай невиразно.
А ось які вкарбувалися окрім головпоштамтівського, так це квадратні “фабричні”. Цікаво виходить: домінувала “кругла” архітектура – круглими були й годинники, прийшла доба коробочок – відповідними стали й годинники. Один квадратний висів на трикотажці, інший – на шкіргалантерейці, то на Казбеті. Дуже схожі між собою, а може й однакові як галузь, яку “представляли”. Казбетський, а на нього-то я вже надивився, мав одну хибу: хвилинна та годинникова стрілки чомусь часто не синхронізувалися. Тому перша могла показувати “половину”, а друга при цьому чітко стояти “на цифрі”.
Як не дивно, але тематична хроніка сучасності – діло теж заплутане. Ніби й нові “обличчя часу”, а вже якісь вони у нас затуркані. То йдуть, то стоять, то з’являються, то зникають. От хоч би й на “башті” ЦНТІ, чи тепер ЦНІІ, чи може ще якось. Ні коли цю красиву адмінбудівлю увели в експлуатацію, то 1959-й, ні далі увесь “радянський час”, годинник її не прикрашав. Потім встановили, адже об’єктивно – підходяще місце. Щоправда рекламного, але це не так важливо. Його стосунки з роботою увесь час були напруженими: так, не так і взагалі ніяк про години і хвилини він сповіщав приблизно однаковими інтервалами. Стояв, йшов, швидив, відставав… Навесні 2018-го його зняли: немає годинника – немає проблем.
Ненадійний годинничок був на башточці аптеки, що на розі Святотроїцької – Шевченка. У 2003 році під час повної реконструкції пам’ятки його встановили, але скільки часу відтоді він йшов точно, ніхто не скаже. Може пару років і набереться. Утім – приватна власність, нехай собі як знають. Але ж те саме було й з годинником “при магістраті”.
Насправді всі солідні міськради обласних центрів на фасаді мають дві символічні речі: герб міста та годинник. То ще із середньовіччя і не звідси, але ж тепер ми наче як Європа. Щоправда, герба у нас вчепили державного, а за визначенням головний міський годинник з’явився не на мерії, а на сусідньому будинку (два з двох – “мимо”). Він, – фасадно-баштовий, класичний, діаметром 1,3 метри, з музикою, – датований кінцем грудня 2009-го. П’ять років йшов, а потім мало не на три став. І нічого, символічно – не трагічно. Добре що не середні віки, бо тоді годинникарів, які допустили зупинку головного годинника міста, добрі мешканці виганяли за браму копняками, а злі просто скидали з вежі. Зрештою – полагодили, якось бемкає, але сезонні переведення йому незнайомі.
Ну й насамкінець – про ще один годинник у центрі, “обласний”. У 2011 році капітально оновили площу перед ОДА, замінили комунікації будівлі, та заодно вчепили над її центральним входом це класичне мірило часу. І поки що до нього єдиного – жодних претензій. Ще є кілька електронних годинничків над прохідними підприємств: на Водоканалі, Фотоприладі, але то вже ніби як корпоративне надбання.
Ось так, без великих пошукових потуг, пригадалося кілька хронометрів Черкас. Непідкупних та неупереджених свідків кожної миті нашого із вами життя. Якщо, звісно, вони йдуть.
КОМЕНТАРІ