Вже 157-ий рік поспіль 22 травня Канів стає особливим осередком культурного життя, куди прагне потрапити кожен щирий українець та гість нашої держави. Адже саме цього дня у лоно канівської землі опустили прах відомого українського письменника, чиє ім’я знають чи не у кожному куточку світу – Тараса Шевченка. Розповідає “Канос“.

Останні свої дні відомий українець доживав у Санкт-Петербурзі, де перебував у тяжкому стані внаслідок ускладнень після застуди. Відтак, у свій останній день 47-ми річний Тарас Шевченко не спав майже всю ніч через сильний біль у грудях. Випивши спозаранку чашку чаю, чоловік спустився із другого поверху своєї квартири на перший, де й зупинилося його серце.

Після смерті тіло Тараса Шевченка три дні перебувало у церкві Академії мистецтв Святої Великомучениці Катерини, після чого студенти перенесли труну із тілом письменника на Смоленське кладовище у Санкт-Петербурзі, де він і був похований 12 березня.

Однак друзям та соратникам Шевченка не давала спокою остання воля письменника, адже він прагнув, аби його поховали на батьківщині, тому вони намагалися отримати дозволи на перепоховання. У відповідь на чисельні клопотання Михайла Лазаревського, у квітні все ж таки вдалося добитися згоди на вивезення труни із прахом Шевченка на Україну.

Тож 26 квітня 1861- го року домовину викопали та пронесли через весь Петербург до Московського вокзалу, звідки прах залізницею перевезли до Москви. Згодом шлях до Канева пролягав поштовим трактом спеціальними ресорними дорогами, запряженими трійкою коней, через низку російських та українських міст: Серпухова, Тули, Орла, Кроми, Дмитрівська, Сєвська, Глухова, Кролевця, Батурина, Ніжина, Носівки, Бобривиці, Броварів адже до Києва. Чи не у кожному населеному пункті збиралися люди, які зустрічали процесію та прагнули попрощатися із відомим українцем, проводилися панахиди у місцевих церквах.

У суботу, 18 травня у Микільській слобідці під Києвом колісницю із домовиною зустріли кияни, гімназисти, студенти Київського університету, серед яких були й Михайло Драгоманов, Микола Лисенко, Тадей Рильський, Володимир Антонович, Михайло Старицький.

Саме у столиці студенти Університету Святого Володимира, випрягши коней із воза, провезли труну Ланцюговим мостом та набережною до церкви Різдва Христового на Подолі. У цьому храмі і провели прощальну панахиду, на яку зібралося чимало студентів, творчої інтелігенції, митців та мешканців столиці.

Домовину супроводжували родичі Шевченка: брати Микита та Йосип із дружинами, сестра Ярина, Варфоломій Шевченко із дружиною Олександрою, Григорій Честяхівський, Олександр Лазаревський, Іван Сошенко із дружиною Марією, Михайло Чалий із дружиною Надією, Віктор Забіла, студенти Університету Святого Володимира.

Варто відзначити, що родичі Тараса Шевченка відстоювали позицію поховати письменника саме у Києві. Навіть розглядалися декілька варіантів – на горі Щекавиці, біля Аскольдової могили, поблизу Видубицького монастиря. Однак Григорій Честахівський наполіг на упокоєнні праху саме у Каневі, адже ще за життя Шевченко не раз говорив та мріяв про «тихе пристанище і спокій коло Канева».

Відомо, що влітку 1859-го року під час свого останнього візиту до України, письменник гостював у свого друга вченого Михайла Максимовича, який жив у селі Прохорівка. Саме тоді Тараса Шевченка й зачарували канівські гори і він вирішив тут оселитися.

Тож 20 травня на пароплаві «Кременчук» останки видатного українця перевезли із Києва до Канева, де труна дві доби перебувала в Успенському соборі. Через повінь домовину із пароплаву на берег вивезли драбинчастим возом запряжені у нього люди, а на березі прах зустріла чисельна процесія на чолі із священиком Феодосієм Чайковським.

У братів Шевченка виникла ідея поховати Тараса біля стін собору, однак до справи знову долучився Григорій Честахівський, який супроводжував його прах і цього разу знову наполіг на похованні саме на Чернечій горі. «Якби воно добре не було, то все тільки по-нашому, а ми давайте добре робить по-Тарасовому, як бажала його душа безсмертна», – зауважив художник Григорій Честяхівський.

Тож після відслуженої панахиди в Успенському соборі домовину поклали на козацький віз та накрили червоною китайкою.

«Замість волів впрягся люд хрещений, і повезли діти свого батька, що повернувся із далекого краю до свого дому», – згадував ці хвилини Григорій Честахівський, який пізніше займався впорядкуванням могили та залишився доглядати за нею аж до серпня 1861-го року.

   

Дорогу, якою рухалася траурна процесія, устелили зеленим віттям так, що вона була схожа на килим. Попереду несли портрет Кобзаря. Під час похорону всі кревні Тараса Шевченка отримали «Кобзар» і літографію «Тарас Шевченко у домовині», яка була виконана М.Дмитрієвим.

На місці поховання спочатку змурували цегляне склепіння, насипали два яруси землі та обклали камінням неначе степову могилу. Згодом там був встановлений дубовий хрест, який стояв аж до 80-х років 19 століття. На народні пожертви 1884 року на могилі Шевченка встановлено чавунний хрест, впорядковано земляний насип, могилу обкладено дерном, а для доглядача збудовано неподалік хату. Через п’ять років у 1889 році там було влаштовано перший музей письменника, а у 1925 році на місці поховання Тараса Григоровича було створено Канівський державний музей-заповідник «Могила Т.Г.Шевченка», а величний бронзовий монумент було споруджено у 1939 році.

Тож сьогодні кожен свідомий українець прагне долучитися до цього сакрального місця, аби відчути енергетику справжнього символу нації та вшанувати пам’ять Пророка.