blank

Напередодні четвертої річниці повномасштабного вторгнення Росії українці, за даними соціологічних опитувань, не готові погоджуватися на вагомі поступки. Що стоїть за цією стійкістю і як її пояснюють самі українці, розповідає Deutsche Welle.

“Черговий рівень надскладної битви”

На початку лютого Київський міжнародний інститут соціології (КМІС) оприлюднив результати опитування, яке проводилося в кінці січня – тобто в умовах, коли після масованих ударів РФ по енергетиці частина країни, а передусім – Київ, стикалася з гострим дефіцитом електроенергії та відсутністю тепла й води на тлі морозів, що сягали позначки -25°C. На думку 88 відсотків респондентів, ударами по енергетиці Росія намагається примусити Україну до капітуляції. При цьому 65 відсотків опитаних заявили, що вони готові терпіти війну стільки, скільки буде необхідно. У вересні та грудні 2025 року таку відповідь давали 62 відсотки респондентів.

“Чесно кажучи, цей січень мені рішучості і злості не додав – просто нікуди додавати було, – розповідає киянка Юлія. – У мене з 2022 року максимальний рівень і рішучості, і злості. Просто черговий рівень надскладної битви, яку ми виграємо так чи інакше”. Чоловік Юлії з 2024 року на війні, родина виховує доньку. “Зберігати стійкість найбільше допомагає лють, розуміння того, що нема інших варіантів, а всі альтернативи стійкості значно гірші”, – каже жінка.

“Не питання справедливості, а питання виживання”

Як зазначає в розмові з журналістами виконавчий директор КМІС Антон Грушецький, одним із найважливіших факторів стійкості є усвідомлення, що війна, яку Росія веде проти України, – екзистенційна. Для українців, за його словами, стоїть не просто питання справедливості чи несправедливості, а питання виживання.

“Рівень стійкості українців залишається високим. З одного боку, вони втомилися і відкриті навіть до важких поступок. Але з іншого боку, навіть за нинішньої втоми не готові перетинати “червоні лінії”, – пояснює Грушецький. Не змінила цього і спроба Росії створити нестерпні умови життя в Україні взимку, яку у країні називають “холодомором”, констатує соціолог.

Водночас психологиня Катерина Кудржинська звертає увагу на те, що хронічний стрес, у якому перебувають українці, виснажує на всіх рівнях: “Він виснажує фізіологічно, він виснажує нервову систему, він виснажує психіку, яка дуже втомлюється постійно жити в хронічному стресі. Ми психічно, як нація, дуже виснажені”.

На її думку, ставлення українців до всіх випробувань війни і їхню стійкість, серед іншого, визначає психологічний ефект, коли втративши вже багато, людям стає важко відмовитись від решти. “Мені здається, що в контексті війни цей аспект є – у нас вже стільки людей загинуло, ми вже стільки всього втратили, ми так довго трималися, і що, тепер просто здатись? Він є нераціональним, неадекватним, але його дуже важко пересилити”, – пояснює

“Хочеться будувати свою державу”

“Ми дійсно готові далі триматися, бо якщо ми здамося, під російським керівництвом буде набагато гірше”, – каже  студентка Наталія. Вона прийшла на Майдан Незалежності в Києві, аби встановити прапорець на стихійному меморіалі на честь батька, який недавно загинув у Донецькій області. Дівчина зізнається: важко і через особисту втрату, і через відсутність нормальних умов для життя, і через усвідомлення того, наскільки серйозною є ситуація для всієї країни.

“Моя стійкість – у тому, що я живу заради свого батька, який хотів жити, хотів будувати своє майбутнє разом із сім’єю. Я просто не можу здатися через нього, – каже Наталія. – І майбутнє в України є – я в це вірю”.

На початку повномасштабної війни дівчина виїжджала за кордон, однак згодом вирішила повернутися. Тепер, розповідає вона, має багато планів: “Україна – це дім, не хочеться звідси їхати, хочеться будувати свою державу, відновлювати її”.

“Я не можу взяти дитину і виїхати, тому що це буде зрада мого чоловіка, який воює. Ну і кидати Батьківщину не хочу”, – ділиться думками інша киянка Ольга. Її чоловік добровольцем пішов на війну з перших днів вторгнення і нині перебуває на Покровському напрямку, тож додому навідується украй рідко. Жінка тим часом виховує сина, якому немає і двох років, і водночас працює.

На думку Ольги, багато українців зберігають надію на те, що рано чи пізно війна закінчиться. За її спостереженнями, українці бачать сигнали економічних проблем у Росії і розуміють, що за чотири роки їй не вдалося здобути якихось значних воєнних перемог. Й саме це, вважає жінка, вселяє віру, що все закінчиться добре.

Настрої серед українських військових на фронті

Сергій* чотири роки тому добровільно долучився до ЗСУ як бойовий медик, адже мав досвід участі в АТО на Донбасі. У розмові з журналістами він констатує: на мотивацію і внутрішню силу негативно впливає відсутність встановлених термінів служби та неможливість демобілізуватися, а також недостатнє грошове забезпечення військових, які служать не на передовій. “Якщо це вже так довго тягнеться, то дайте людям терміни служби, дайте людям достойне грошове забезпечення, дайте людям можливість обирати місце, де вони хочуть служити і робити те, що вони хочуть”.

Як розповідає зв’язківець у лавах Сухопутних військ Кирило*, з відсутністю чітких термінів служби його побратими змирилися. “Ти настільки тут вже адаптувався, що не пам’ятаєш, як було до цього. Якщо спочатку були якісь плани на майбутнє, то зараз ніяких немає. Це не песимізм, прошу не плутати. А це щось ніби як “ну що буде – те буде”. Це така якась смиренність. Не зневіра, але смиренність”, – розповідає військовий.

На настрої у війську, за його словами, впливають ще й  корупційні скандали на кшталт “Міндічгейта” чи випадки розкрадання грошей на оборонку. В такі моменти, пояснює Кирило, відчуття обманутості дуже загострюється.

“Особисто для мене після того, як закінчується мотивація, залишається дисципліна і розуміння того, що якщо ми не вистоїмо, не будемо боротися, то України, цієї нації, ідентичності, можливо, в майбутньому і не буде”, – розповідає військовослужбовець полку безпілотних систем “Кракен” 3-го армійського корпусу з позивним “Мос”.

За словами військовослужбовця, він стикався і з вигоранням та апатією, однак впоратися з цими відчуттями допомогло усвідомлення, що альтернативного варіанту немає. “Я для себе вирішив, що мій шлях такий, і ніяк інакше”, – каже він. Водночас військовий зізнається, що зрозуміти тих, хто уникає військового обов’язку, йому важко: “Втратити свою ідентичність, а потім шукати собі місце десь по світу – мені таке не подобається, наприклад. Я хочу бути тут, і коли ми закінчимо цю історію – я хочу розвивати країну в кращу сторону”.

Візія успішного майбутнього України

На думку соціолога Антона Грушецького, серед факторів, які формують стійкість українців під кінець четвертого року повномасштабної війни, є ще й розуміння того, що європейські партнери підтримують Україну, що за нею стоїть прогресивний світ.

“Нинішні страждання сприймаються як інвестиції в майбутнє, – додає Грушецький. – Наші останні дані свідчать, що більше 60 відсотків лишаються оптимістами і вважають, що через 10 років Україна буде процвітаючим членом у складі Європейського Союзу. Є певні очікування, що нам головне вижити. Далі ми будемо нарешті рухатися пришвидшеними кроками у кращу соціально-економічну реальність”.

*імена героїв змінено