Камінь Замкової гори у Чигирині для будівництва почали використовувати ще в другій половині XVII ст., а приблизно від початку XIX ст. розпочалося промислове добування млинового каменю. Про маловідому сторінку з життя Черкащини розповів краєзнавець Олександр Солодар.

У 1831 р. в чигиринських каменоломнях виготовлено 1100 жорен. Окрім жорен, в каменоломнях виготовлялися точильні камені, камені до крупорушок та інші вироби.

У 1855 р. було складено докладний опис каменоломні. На горі було чотири відкриті ями для добування каменю, з них три – робочі, а «четверта з давніх часів ледве запам’ятних, завалена, а тому не робоча» . Найстаріша яма носила назву Золотої, а ще одна невелика яма, завалена дрібними штуками каменю називалася Лагоминою.

Млинове каміння продавалося в Херсонській, Полтавській, Чернігівській, Волинській, Подільській, Орловській, Мінській та Могилівській губерніях імперії. Вартість одного млинового каменю в середньому становила 3 карбованці сріблом.

Як правило, Чигиринська міська дума здавала каменоломню в оренду на чотири роки. Згідно з укладеною угодою, орендатору було заборонено «продажу каменів млинових» в самому місті Чигирині та їх вивіз через чотири місяці по закінченні законтрактованого часу, не дозволялося також приводити на каменоломну гору «до свого каміння нікого з покупців» . У 1820 р. міські прибутки від оренди каменоломень становили майже 360 крб., а в 1855 р. річний чистий прибуток вже становив 2126 крб.

Очевидно, утримання каменоломні давало її орендарям значні прибутки, оскільки кожні чотири роки за право укладення контракту з міською думою розгорялися цілі баталії. Так, 1 травня 1850 р. закінчувався час утримання у відкупі гори купцем Тищенком. Міська адміністрація призначила нові торги. Заявки на участь в них подали купці Єгоров і Тищенко, та купці – євреї бобринський – Рабинович, чигиринські – Янкель Заславський, Годік та Коган. Ціна за оренду зросла від 1253,5 крб. до 4300 крб. в рік. 15 квітня 1850 р. справа про оренду гори розглядалася в сенаті. Сенат прийняв рішення: «утримання згаданої каменоломної гори затвердити за купцем Єгоровим на чотири роки – за оголошену ним ціну». Після закінчення орендного терміну купцем Єгоровим на складах в селі Сокиндрівці Олександрійського повіту Херсонської губернії було близько 7000 штук млинового каменю.

blank

Ще запекліші баталії розгорілися у 1854 році. Тоді місцеві торги за володіння каменоломнею нічим не закінчилися і були призначені відповідні губернські торги. До часу їх проведення чигиринська міська дума у зв’язку з неможливістю утримування гори на своєму балансі за відсутності «робітників, інструментів і капіталу» передала гору в утримання чигиринських купців – євреїв Юхима Заславського та Нахмана Білостоцького. Щомісячно (до 18 лютого 1855 р.) у міську казну вони вносили 358 крб. 33 коп. сріблом.

У 1855 р. на торгах в Київському губернському правлінні право оренди гори отримали черкаські купці Тимофій Мещеряков та Василь Тищенко. В ході торгів сума оренди виросла з 3025 крб. до 4300 крб. Проте нові орендарі не поспішали приступати до проведення робіт на горі та виконання умов контракту. Вони висунули ряд претензій до попередніх утримувачів каменоломні, зокрема, звинуватили їх у засмічуванні гори і вимагали розчистити каменоломню від щебню, що могло коштувати «від двохсот до трьохсот карбованців сріблом».

Розробка каменю велася до початку XX століття, однак, статистичної інформації про об’єми розробок каменю на горі ми не маємо.

Лише на початку 1960-х рр. автори проекту планування Чигирина передбачали упорядкування Замкової гори. Згідно з проектом, «передбачається в південній частині Богданової гори в утвореному котловані в результаті виробки каменю упродовж декількох століть побудувати міський стадіон на 5 тисяч глядачів з трибунами з природного ґрунту і каменю». На північно-західній частині гори з використанням схилів і терас пропонувалося створити парк – заповідник «з площадкою вертодрому для посадки і злетів пасажирських вертольотів» з екскурсіями.

Але плани – планами, але під час створення Кременчуцького водосховища на Замковій горі відновив роботу кар’єр, каміння з якого використовувалося для будівництва житла для переселенців із зони затоплення.

19 лютого 1962 р. на одній з нарад в редакції обласної газети «Молодь Черкащини» обговорювалася проблема відновлення на Богдановій горі роботи гранітного кар’єру. На захист пам’ятки української історії виступив кореспондент газети, поет Василь Симоненко: «Вважаю, що газета виявила певну мужність, надрукувавши гостру статтю проти тих варварів, які організували на Богдановій горі у Чигирині гранітний кар’єр (стаття «Хто довбе Богданову гору», у номері за 16 листопада). Правда, у автора статті не вистачило сміливості назвати високопоставлених чиновників, які дозволили таке знущання над історичною святинею, але вони самі себе виявили у грізних дзвінках до редакції. Даремно. Нам слід завжди пам’ятати, що на Черкащині є три священні вершини і всіляко охороняти їх. Перша – це Тарасова гора у Каневі, де покоїться прах Кобзаря, друга – це Богданова гора у Чигирині, звідки пішла слава козацька, третя – Михайлова гора у Тимківщині під Каневом, на батьківщині Михайла Олександровича Максимовича, першого ректора Київського університету, великого вченого і мислителя. Забувати, а страшніше – руйнувати ці висоти – великий гріх». Після публікацій в газеті кар’єр на Богдановій горі був остаточно закритий.