“Театральні нотатки” тепер викладаю частіше, аніж будь-коли. Є на те причини, а головна – таки надто мало нам відомо про рідний облмуздрам, що ж до історії, так на загал – майже нічого. Тримаємо в голові 90-річчя театру наступного року, а йому 100 цього, 2021-го. Умовно, формально, та все ж. Бо й 90-річчя – теж відносне.
“За вогнями рампи”: так назвав свій нарис у збірці історичних замальовок “Слава Черкащини” 1967 року журналіст Іван Попов. Книга дніпропетровського видавництва “Промінь” з 260-ти сторінок – “про славне 50-річчя Радянською Черкащини” (яке точно не датується 1917-м), тож кумачеві рядки слід читати через фільтри. Але треба. Там, де свідомо чи ні товариш Попов припустився неточностей, будуть примітки. Тут лише перша третина його матеріалу. Чергову іторію розповідає краєзнавець Борис Юхно.
Кому цікаво, в театральному контексті слово “рампа” має кілька значень. Це межа між глядацькою залою і сценою; апаратура для освітлення сцени з боку зали та знизу; загальний, хоч і застарілий синонім до слів “театр” і “сцена”. Отже…
“Інтерес у черкащан до сценічного мистецтва давній. Відомо, що у 1880-х роках в Черкасах з великим успіхом виступала прославлена театральна трупа М.П. Старицького. В перші роки Радянської влади сюди не раз приїздила Державна українська трупа імені М. К. Заньковецької, керована корифеєм української сцени Г.К. Саксаганським.
(Прим: не “Г”, а Панас чи Опанас Карпович, або ж П.К. Тобілевич. Щодо трупи її імені, то зізнаюся – про таку мені нічого не відомо. Марія Костянтинівна померла 1934-го, тож сумнівно, аби “в перші роки”, тобто ще за її життя, колектив носив ім’я Заньковецької. А в Черкасах вона справді виступала кілька разів у період з 1899-го по 1917 рік).
Визначною подією в театральному житті нашої області були виступи в Черкасах протягом 1921 року артистів теперішнього Київського Державного ордена Леніна академічного українського драматичного театру імені Івана Франка, який починав тут свій творчий шлях. Вистави йшли в старому дерев’яному приміщенні. Колишній суфлер цього театру Л. Білоцерківський, згадуючи про ті дні, писав: “Взимку потрібну температуру створювали самі глядачі. Всі сиділи у верхньому одязі, а акторам у костюмах героїв Мольєра та Гольдоні було не дуже весело…”
(Прим: саме так: становлення найвідомішого українського театру у 1920 – 1921 роках відбувалося у Черкасах. Не сумнівайтеся – дітище Гната Юри, Амвросія Бучми та Семена Семдора хоч і з’явилося у Вінниці, та вже невдовзі лиха година погнала його у більш-менш хлібні краї. Виходить – і наш тоді таким вважався, бо інших причин надовго тут затримуватися точно не було. У Черкасах наприкінці 1920-го цей театр дебютував “Ревізором” за твором Миколи Гоголя. На початку 1921 року колектив підготував вечір, була замовлена спеціальна афіша такого змісту: “Черкаси. 28 січня 1921 року. Урочисте святкування роковин нового театру імені Івана Франка”. Наприкінці року основна частина трупи повернулася до Вінниці, 1923-го театр переїхав до Харкова, і лише 1926-го знайшов свою постійну сцену в Києві.)
Якось серед молоді черкаської педшколи Амвросій Бучма набирав “акторів” складно сказати якого плану. Сценічний іспит пройшов й уродженець кам’янської Михайліки Микита Шумило, майбутній прозаїк та сценарист. І про черкаські театральні університети франківців здебільшого у ще цілому Народному домі, а почасти – клубі в будинку Лисака, Микита Михайлович згодом напише:
“Черкаський театр займав дерев’яний будинок десь на 500 місць. Взимку потрібну температуру створювали самі глядачі. Гасові лампи ледве освітлювали залу й сцену. Публіка сиділа у верхньому одязі, а нам, акторам, яких у костюмах Мольєра брали дрижаки, було не зовсім весело. У дальніх кутках сцени – дві невеличкі кімнатки для гримування. Ще були кімнати, де зберігалися особисті речі франківців, костюми. У великому коші на підлозі, під стінами – бутафорія, реквізит, декорації”. Автор спогадів дає зрозуміти, що ніхто з акторів не обмежувався сценою. Сам він на “блошаках” купував реквізит, монтував декорації, писав афіші, інколи сторожував чи був білетером. Актори “ходили в ліс по дрова, щодня по черзі топили печі на сцені і в залі, чистили й мили підлогу”).
Але франківцям не судилося продовжити свою культурну місію в нашому місті, і настійний інтерес черкащан до театрального мистецтва був по-справжньому задоволений лише в 1933 році, коли за рішенням уряду сюди з Білої Церкви перевели так званий пересувний сільський театр. Створений він був тільки за рік до цього з учасників колишньої Третьої майстерні художнього об’єднання “Березіль” та трупи професійних акторів Другого київського пересувного робітничо-колгоспного театру.
(Прим: тут взагалі надто складно щось коментувати, навіть стисло вийде більше, аніж у попередній частині. Як підсумок: народження театру, за фактом вже друге і остаточне, датоване 25 квітня 1932 року. Сталося це у містечку Малин на Житомирщині. Того дня його жителі побачили виставу за твором Мірче Ірчана “Родина щіткарів”. І лише 1933 року акторська трупа переїхала до Черкас, тодішнього великого райцентру Київської області, якому належало мати власний театр. Цікаво, що саме в ті роки і саме тут розпочалися акторські університети знаменитого Діда Панаса, тобто Петра Юхимовича Весклярова).
Велика Вітчизняна війна припинила діяльність нашого театру (Прим: може й не міг знати журналіст Іван Попов, що насправді – аж ніяк: по перших невідкладних кроках по встановленню “нового порядку” театр відновив роботу у вересні 1941-го і не припиняв її упродовж всього часу окупації, яка для Черкас тривала 834 дні. Зустрічав таку інформацію: за цей час театр “поставив 29 вистав української і німецької класики, його відвідало 96000 глядачів, для німецьких вояків було дано 15 безкоштовних вистав”. Якщо цю цифру поділити на 834, то вийде, що щодня театр відвідувало 115 осіб. Теоретично – можливо, практично з кількох причин – ні. Зокрема, такої: вистави давали двічі, інколи тричі на тиждень, тож в другому випадку в театрі мало б сидіти понад 600 глядачів, в першому понад 900.
Але як би не хотілося авторам та цензорам книги, за окупаційного режиму діяльність театру не щоб припинилася, а навіть активізувалася. І як на мене, найцікавішим в означеному періоді є те, що в репертуарі залишилися роботи, зрежисовані одним із фундаторів театру Миколою Поповим упродовж 1939-го – першої половини 1941-го років: “Назар Стодоля”, “Вечір українських водевілів” та його спільна з Йосипом Гірняком вже остання передвоєнна робота “Як ковбаса та чарка”. Тож солдати Вермахту теж дивилися вистави, режисер яких на той час вже воював з їхнім братом. Звісно, знали, але з репертуару не зняли. Зупинився Микола Васильович аж у Празі).
Зразу ж після звільнення Черкас театр знову починає своє життя. До його складу входять не лише колишні члени трупи, а й нові обдаровані актори – П. Кобрицький, С. Недзвецький, В. Швець, Н. Попова та інші. Режисером театру на кілька років став один з його ветеранів, нині ведучий актор колективу, заслужений артист УРСР М.В. Попов. Під його керівництвом театр поставив ряд цікавих п’єс – “Калиновий гай” О. Корнійчука, “Багряна осінь” В. Собка, “Мартин Боруля” І. Тобілевича, “Доки сонце зійде, роса очі виїсть” М. Кропивницького, “Мораль пані Дульської” Г. Запольської, які проглянули десятки тисяч глядачів
(Прим: Надія Марківна Попова, роки життя 1923 – 1998-й, – дружина Миколи Попова. Легенда нашої сцени: у 176-ти ролях віддала їй понад півстоліття віку. Після війни вона була єдиною актрисою з вищою театральною освітою, першою серед жінок театру 1965-го року отримала звання “Заслужена артистка УРСР” та першою серед драматичних актрис у 1993 році була удостоєна звання “Народна артистка України”).
Нова сторінка в історії театру почалася у 1954 році, коли за Указом Президії Верховної Ради СРСР була створена Черкаська область. Починаючи з цього року, наш театр став стаціонарним обласним українським музично-драматичним театром імені Т.Г. Шевченка
(Прим: справді “стаціонарним” з відкриттям власного приміщення він став аж 1 вересня 1965-го, а з іменем Кобзаря театр ще з 1939-го. Знаковою стала вже згадана робота Миколи Попова за твором Тараса Шевченка “Назар Стодоля” до 125-річчя поета).
КОМЕНТАРІ